Про російський кримінальний серіал «Слово пацана» «Детектор медіа» вже писав: що він, на думку нашого Міністерства культури, містить ворожу пропаганду, насильство, кримінал та естетику країни-агресорки, а також що, на думку артоглядачки Лєни Чиченіної, став популярним у нас, бо наша кіноіндустрія просто профукала підлітків і їхні інтереси. Про це ж пише у своєму блозі Олег Джолос, кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Вставлю і свої п’ять копійок стосовно кіно «про пацанів з-за поребрика». Спочатку про те, що спонукало його подивитися, хоча переглянув лише перші дві серії.

Коли тобі з кожного чайника розповідають, яке ж воно нехороше, шкідливе і так далі, то вже хочеться самому зробити висновки. Бо ми вже колись проходили історію про «не читав, але засуджую», хоча подекуди таке трапляється й тепер.

Серіал — недорогий у виробництві, але знятий професійно. Головне, що дає йому популярність, — це наявність історії, яка справді заснована на реальності. Наприкінці 80-х — початку 90-х така реальність була не тільки в столиці Татарстану, але і на Донбасі та в багатьох промислових містах України.

Я виріс на Донеччині, навчався там у школі й університеті, тому можу це стверджувати впевнено. Думаю, мої однолітки з цим погодяться. Але, як зазначають критики, цей серіал є популярним саме серед нинішніх підлітків, зокрема, в Україні. А відповідь тут на поверхні, тому що в Україні не запропонували якісну кіноісторію — і не обов’язково кримінальну — саме для тинейджерів. Можу пригадати тільки «Школу». Пам’ятаю, як донька, на той час старшокласниця, дивилася «Школу» й ми навіть щось тоді з нею обговорювали з приводу цього кіно… Але порівнювати «Школу» та «Слово пацана» буде абсолютно неправильно. Наш серіал був знятий телевізійниками нашвидкуруч і більше схожий на аматорський кінематограф. Фільм Жори Крижовнікова — і це треба визнати — професійна робота. Інше питання — це романтизація чи хоча б емпатія до відвертого криміналу. Але це вже їхня збочена філософія, точніше, пропаганда культу насилля.

Але ж у ті часи і в Україні було майже те саме. Тож як ідею для саме нашого кіно для підлітків можна було би запропонувати історію про те, ким сьогодні стали підлітки кінця 80-х з України. Як журналіст добре знаю, що успіх будь-якого творчого продукту — це насамперед якісна історія, яку вже творчо переосмислює автор чи авторський колектив.

Упевнений, що той, хто був підлітком 35–40 років тому, знає багато історій із минулого та як вони перейшли в сьогодення. Маю власні спогади про двох своїх однокурсників, які були справжніми «хуліганами», щосеместру були за крок від відрахування, вештались із поганими компаніями та мали неодноразові приводи в міліцію. Але я добре пам’ятаю, як вони стали на захист наших дівчат проти справжніх місцевих «гопників» у студентському таборі, під час нашого літнього трудового десанту на полях Сакського району тоді ще Кримської області УРСР. І ці хлопці були першими з нас, хто пішов на строкову службу в армію. Не знаю їхню долю тепер, але думаю, що такі, як вони, були першими в чергах до наших військкоматів торік 24 лютого.

Нам потрібні наші власні історії успіху та звитяг! І не тільки підліткам, а й тим 25–30-річним бородатим атлетичним українцям, які сьогодні у спортзалах мають, скажімо так, не дуже приємні зустрічі з людьми в однострої. Можливо, після такого нашого справді якісного кіно вони самі прийдуть до військових — і не на розмову, а на допомогу.

Як свого часу писав Джордж Орвелл: «Усе мистецтво є пропаганда, але не всяка пропаганда є мистецтвом». Україні зараз потрібне мистецтво, яке стане нашою пропагандою.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Скриншот на головній: кадр із серіалу «Слово пацана»