Мій вересень був присвячений довгому відрядженню. Разом із групою українських журналістів, fellows проєкту The Europe-Ukraine Desk від n-ost ми познайомились із багатьма журналістами та експертами в кількох країнах ЄС.

Прагнули зрозуміти нюанси місцевих контекстів, як тут говорять про війну Росії проти України і що ми можемо змінити. Ми потрапляли переважно в дружньо налаштовані середовища. Втім не могли уникнути низки стандартних запитань, на які вчилися відповідати знову й знову. Загалом за цю поїздку я якось по-новому усвідомила, як давно й усепроникно працювала Росія в кожній з відвіданих нами країн.

Нині я пробую систематизувати почуте. І зробила кілька стислих конспектів по країнах. Залишатиму їх тут. Можливо, комусь буде цікаво. Зауважу, що я не експертка із жодної з цих країн. І в цьому конспекті — щось із того, що найбільше зачепило чи здивувало.

Отже, перша країна маршруту. Угорщина. Тут є чіткий розподіл на проурядові та незалежні медіа. Незалежні — ті, що не афілійовані із жодною політичною силою, можуть мати різні ідеології (консервативні чи ліберальні), але мають за що і критикують уряд Орбана. За роки його правління журналісти не зазнавали фізичних погроз чи переслідувань, водочас чимало критично налаштованих популярних медіа або були закриті, або, як казали наші угорські співрозмовники, «окуповані», а ми би, певно, сказали «рейдерськи захоплені», тобто переходили під контроль нових власників / менеджерів і перетворювались на елементи пропагандистьскої системи. Журналісти таких редакцій зазвичай звільнялись повним (чи майже повним) складом і засновували нові медіа (наприклад, так з’явились «Telex.hu» і Magyar Hang).

Незалежні журналісти не зазнають прямих відкритих утисків. Але їх не допускають на пресконференції урядовців, а люди з влади не дають їм коментарів і переважно ігнорують запити на інформацію. Так само роблять, до речі, школи чи лікарні, що особливо ускладнювало роботу журналістів під час того ж ковіду. Критичні до Орбана журналісти також можуть стати жертвами інформаційних кампаній, наприклад, звинувачені в педофілії чи ще чомусь такому, що буде складно довести, але що зможе попсувати нерви і, можливо, репутацію.

Методи утисків та контролю мають різні прояви. Скажімо, дві з трьох телефонних компаній належать уряду (чи близьким до уряду бізнесменам). Якщо в будівлі, де редакція має офіс, працює саме одна з таких, із конфіденційністю телефонних розмов стає складніше. Або ж твою газету чи книжку можуть не хотіти друкувати в країні. Тоді ти будеш щотижня відправляти її на друк за кордон і завозити звідти. Проурядові компанії також є найбільшими рекламодавцями, і вони, звісно, направляють бюджети дружнім медіа.

Наші співрозмвоинки, представники незалежних медіа та каналів, більш-менш в унісон говорили про те, що уряду добре мати їх як доказ власної нібито демократичності.

Будапешт налаштований переважно опозиційно. Водночас, у менших громадах (подалі від Будапешта) бути незгодним з урядовою лінією — страшно. Нам розповідали історії про те, що в менших містах украй важко працювати: якщо ти журналіст незалежного медіа, майже ніхто не захоче давати тобі коментар. Боятимуться навіть підписуватись на твоє видання. Нам розповідали історію про те, як один менш боязкий пан оформив на себе підписку для ще кількох односельчан, які не хотіли «офіційно» отримувати незалежний журнал.

Тут кажуть, що довіру і підтримку електорату Орбана не здатне похитнути ніщо. Єдине, в чому він був успішним за роки правління, — побудова пропагандистської машини. Місто Будапешт переважно опозиційне. Але що далі від нього, то сильніша підтримка уряду. Вона базуєтся переважно на міфах щодо власної величі та зневаги або ненависті до інших (переважно — західних країн). Опозиційні партії, а також люди й спільноти дуже фрагментовані і не спроможні до об’єднання. Вони також не ладні виходити на протести. Тож уряду не доводиться застосовувати силу, аби убезпечувати свій режим. Ті, хто тверезо бачить вектор руху країни, радше схильні виїжджати. Після вступу до ЄС із країни виїхали близько мільйона угорців.

Пропагандистські медіа показують війну Росії в Україні, не акцентуючи на воєнних злочинах і жахах війни. Загальна картинка швидше про те, що війна — це щось погане, щось, що варто припинити.

Незалежні медіа приділяють війні особливу увагу. З різних причин не всі відряджають в Україну кореспондентів. Але ми зустрічались із журналістами, які проводили тут дуже багато часу після початку вторгнення (наприклад, «Telex.hu»), хто присвячував війні і специфічній геополітичній позицій Орбана та Путіна чимало гострих обкладинок та матеріалів (HVG), тримає Україну у фокусі та шукає способи зберігати увагу аудиторії до війни (Magyar Hang, RTL).

На фото — обкладинка, з якою вийшов тижневик HVG 24 лютого 2022 року. Цікаво, що обкладинку затвердили ще на початку тижня, після промови Путіна. І так журнал вийшов одночасно з початком вторгнення.

Оксана Мамченкова, журналістка, координаторка Премії імені Георгія Гонгадзе, координаторка проєктів в Українському ПЕН 

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням.