У фільмі, знятому спільно білорускою Ганною Бадзякою та українцем Олександром Міхалковичем, оповідь розвивається кількома паралельними лініями. Світлана, жінка середніх років, очолює рух матерів, сини яких загинули в білоруській армії від знущань і постійного побиття. Зі свого боку, богемний мінчанин Микита вирішує не ухилятися від призову й набуває армійського досвіду. Незабаром у Білорусі починаються протести, в яких беруть участь друзі Микити. І, зрештою, ще один драматичний мотив — начитані за кадром листи Міхалковича, котрий колись сам проходив службу, але звучать вони так, що могли б бути написані й Микитою, і будь-яким білоруським юнаком, змушеним надіти форму.

Зрештою, Бадзяка та Міхалкович показують дідівщину як органічну частину ширшого механізму диктатури: Лукашенко перетворив усю країну на задушливу казарму, що врешті призводить до народного повстання.

Ганна Бадзяка в 2010 році закінчила Білоруський державний університет. Розпочала кар’єру в незалежних онлайн-медіа. Здобувши досвід у створенні відеосюжетів, зацікавилася документалістикою. Брала участь у створенні кількох документальних фільмів, працювала як режисерка та сценаристка для телепроєктів. «Батьківщина» — її повнометражний неігровий дебют.

Ми поговорили з Ганною Бадзякою незабаром після української прем’єри фільму.

— Ганно, то, власне, як ви опинилися в цьому проєкті?

— Це ідея Олександра Міхалковича, з яким ми разом робили цей фільм. У нього був особистий досвід служби в білоруській армії, та він дуже давно мав ідею зробити фільм на цю тему. Він написав мені, й ми запустили процес.

— А ви були раніше знайомі?

— Так, але не настільки, щоб разом працювати. В білоруському медіапросторі плюс-мінус усі одне одного знають.

— Ви теж із Білорусі?

— Наполовину білоруска, наполовину українка. Жила спочатку в Білорусі, потім в Україні.

— То як проходили зйомки? Адже режисура — доволі диктаторська професія, а тут вас двоє.

— Знаєте, я б не сказала, що в нас були конфліктні ситуації. Ближче до завершення монтажу ми вже мали різні погляди, але таки домовлялися. Так, у нас часом було абсолютно різне бачення, і я думаю, що це на користь фільму. Це взагалі добре працює, якщо вмієш домовлятись і чути одне одного, шукати компромісу.

— В «Батьківщині» багато сцен заворушень 2020 року. Це зйомка саме для фільму?

— Ми спочатку не планували включати ці протести у фільм, бо не могли передбачити, який масштаб у них буде. Але потім стало зрозуміло, що це частина історії. На ранній стадії дещо знімали про всяк випадок, але від моменту, коли наші герої влилися в протест, стало очевидно, що ми маємо їх знімати. А потім ми зрозуміли, що це невіддільна частина нашого сюжету, бо насильство, яке лишалося всередині білоруського війська, просто вибухнуло на вулицях у колосальному масштабі.

Кадр фільму «Батьківщина»

— А як ви вийшли на матерів замордованих солдатів?

— Головна героїня Світлана — медійна, публічна особа. Коли ми починали знімати, вона була єдина, хто взагалі почав говорити про цю проблему, хто домагався якогось суду й уваги до дідівщини, бо раніше також були смерті в армії, але це не були якісь публічні випадки.

— Ви, власне, з Олександром розмовляли про його досвід?

— Так, багато разів.

— І що вас вразило найбільше з того, що ви почули?

— Цей момент є і в листах, які ми використовуємо у фільмі: ти стаєш частиною системи, тому що починаєш практикувати це насильство. І навіть отримуєш від цього задоволення.

— Я до певної миті думав, що у фільмі є ігрові епізоди. Тобто так знято, така побудова діалогів — наче по-писаному. Як вам удалося досягнути такого ефекту?

— Це переважно заслуга оператора. Насправді там багато таких монтажних рішень, на які ми пішли вимушено просто тому, що мали нормально сконструювати діалог, інакше не було б деяких переключень із плану на план чи ще чогось. Тобто ми від початку таку візуальну мову вибрали та пробували її дотримуватися. Але жодних постановок.

Кадр фільму «Батьківщина»

— Уже при монтажі, складаючи історію, на чому ви робили головний акцент?

— На тому, як функціонує, народжується та продовжується насильство. І на темі відповідальності кожного з нас і суспільства взагалі.

— Зараз, коли фільм завершено, як ви його збираєтеся далі показувати, яка в нього має бути авдиторія?

— Він зараз на фестивалях у Європі, буде в Штатах, у Кореї. Мене дуже хвилює, що неможливо його показати в Білорусі, тому що про покази в кінотеатрах взагалі не йдеться, а якщо онлайн-показ, то це має бути версія із заблуреними обличчями чи щось таке.

— Чому?

— Бо режим Лукашенка використовує фільми, відео, фотографії, щоб арештовувати людей, які там з’являються, особливо тих, хто брав участь у протестах. І це не тому, що це нова якась для них інформація. Вони самі нескінченно знімали й фото, й відео на протестах. Це просто спосіб тиску на свободу слова, на суспільство взагалі. Тому в звичайному форматі «Батьківщину» в Білорусі не покажеш.

— Саме назва картини, до речі, звучить доволі саркастично. В Україні зараз поняття батьківщини — це поняття виживання, особистого навіть. А батьківщина у вашому фільмі — це така страшна караюча мати.

— Так і є. Ми ніколи не використовуємо це слово відносно самопроголошеного президента, але в Білорусі є іронічне прізвисько для нього — Батька. Англійська назва фільму «Motherland» вводить фігуру матері — і в нас є героїні, які боряться. Цікава гра смислів із цими перекладами, які по-різному звучать.

— Що ви зараз плануєте, є ідеї на наступний фільм?

— Це складне питання, бо для мене взагалі неочевидне сутнісне продовження режисерської роботи. Може, я бачу більше сенсів, повернених до журналістики. Тому що, не знаю, за моїми відчуттями, мистецтво не зовсім здатне передати, наприклад, війну. Для мене це так, і поки я розгублена, не знаю, як підійти до того, що діється зараз.