У липні в Єревані традиційно відбувається Міжнародний кінофестиваль «Золотий абрикос». Нинішнього року він — ювілейний, двадцятий. Слоган фесту — «Looking back is yet to come» («Озираючись на майбутнє»). Гасло більш ніж вдале, на мій погляд, оскільки у фокусі «Золотого абрикосу — 2023» — 100-річчя вірменського кіно, яке відзначається цього року, і на фестивалі було показано спеціальну програму із 20 національних фільмів.

Наважуся припустити, що два десятиліття тому, коли, напевно, найвідоміший документаліст Вірменії Арутюн Хачатрян (зі сценаристом Мікаелем Стамболцяном і кінокритикинею Сусанною Арутюнян) придумав і заснував міжнародний кінофорум, мало хто вірив, що «Золотому абрикосу» приготовлене довге щасливе життя. Ідея була явно авантюрною (кіно в застої, грошей немає — лише творчі амбіції), а виявилася блискучою. Сьогодні вже нікому не потрібно розповідати, що таке єреванський «Золотий абрикос» — на фестиваль приїжджають світові зірки першої величини: Фанні Ардан і Тоніно Гуерра, Клаудіа Кардинале та Вім Вендерс, Настасья Кінскі та Кім Кі Дук, Шарль Азнавур і Кшиштоф Зануссі, Жаклін Біссет та Отар Іоселіані, Атом Егоян та Іштван Сабо… За ці роки організатори жодного разу не опустили планку якісного відбору фільмів на фестиваль і не змінили свого смаку. А режисер Арутюн Хачатрян так і не став повноцінним чиновником, він продовжує знімати своє кіно, і його нову стрічку «Три могили митця» («Three Graves of the Artist») зможуть побачити в серпні глядачі Одеського міжнародного кінофестивалю в позаконкурсній програмі «Зроблено в Одесі».

Герой фільму Арутюна Хачатряна — вірменський художник Ваган Ананян. Його друг. В одному зі своїх ранніх фільмів «Вітер забуття» (1990) режисер розповів сумну історію про трьох хлопців, які наприкінці 80-х років минулого століття виїхали з Вірменії — чи то в пошуках кращого життя, чи її сенсу, чи бажаючи зберегти гідність і залишитися вірними професії та батьківщині. Розбрелися світом. Вагана Ананяна доля закинула до Таллінна, де він жив до 93-го року, потім переїхав до Одеси. Там і помер 2006 року. В Україні його пам’ятають і люблять, розповідають неймовірні історії, пов’язані з цим божевільно талановитим, нелюдськи працездатним художником зі складним, кажуть, часто ексцентричним характером. Чого варте, наприклад, його знайомство з молодим Матвієм Вайсбергом, який малював тоді портрети в одеському міському саду! Вагану Ананяну розповів про нього скрипаль Олександр Кнопп, він сам напросився позувати Матвію і був у захваті від результату. Ваган вирішив подивитися роботи незнайомця, який так здивував його приятеля. Довго розглядав малюнки, потім запитав Вайсберга: «Ти що, геній?» — і не чекаючи відповіді, назвався: «Я теж геній!». Так почалася їхня дружба.

Після виходу «Вітру забуття» Арутюн Хачатрян продовжував спостерігати за долею своїх героїв, фіксуючи їхнє життя на плівці в різних ситуаціях. Про двох із них зняв фільми — продовження. Часто замислювався про Вагана Ананяна (йому не давав спокою сон Вагана, який колись розповів йому друг), але не розумів, як підступитися до свого найбагатшого архіву, адже Ананян пішов багато років тому. Хто знає, можливо, ця ідея так і залишилася б нереалізованою, якби влітку 2015 року Арутюн не прочитав у фейсбуку есе Матвія Вайсберга про Вагана Ананяна — афористичне, яскраве в деталях, позначене любов’ю до Вагана та гіркотою від того, що він так рано пішов із життя. Вони познайомилися, і за місяць уже були на зйомках в Одесі. Роботу над стрічкою «Три могили митця» було закінчено цього року. 23 лютого 2023-го відбулася презентація фільму у воєнній Одесі, яку Ваган дуже любив.

Невдячна справа — розповідати (а тим більше давати рекомендації) про картину, яку мало хто бачив в Україні. Скажу лише: це не традиційний (читай, догматичний) портрет художника в інтер’єрі епохи. Це багаторічний екзистенційний діалог двох героїв (один із них — сам режисер Арутюн Хачатрян) про свободу та конформізм, про кохання та нерозуміння близьких людей, про життя та смерть. Про творчість, попри жодні поневіряння. Про батьківщину та вигнання. Про Вірменію, Естонію та Україну. Про нас із вами.

Подивіться фільм «Три могили митця». Режисер — Арутюн Хачатрян. ОМКФ. Позаконкурсна програма «Зроблено в Одесі». Покази в Одесі 12–17 серпня.

Замість епіграфа

Kilp Vahan «Три могили митця» — такий титр стоїть на початку фільму (Kilp — «щит» естонською, Vahan — «щит» вірменською)

«Дивний сон. Я завжди такі сни бачив: наче виходжу з дому — і в інше місце потрапляю. Дуже дивний. І ось одного разу я вийшов — і бачу, що моя хата стоїть на курячих ніжках. І пустеля… Потім побіг до вікна — на вулиці діти граються, нормальне життя таке… Я почав спускатися сходами… Спускатися, спускатися, спускатися… Я довго спускався. І раптом напоровся на залізницю — там каса, зал очікування. Касирки нема... Я сиджу й бачу: йде електричка, і нікого нема... Нікого нема... І раптом приходять якісь люди, і сидять... У сірих макінтошах. У капелюхах. І сидять, і сидять… Заходить контролер, починає перевіряти у всіх квитки, у всіх… Окрім мене. А я хочу у контролера запитати: “Цей поїзд їде до Таллінна?”...»

Так розпочинається фільм «Три могили митця». У кадрі — Ваган Ананян, це його сон. Я не вперше дивлюся картину — і щоразу чую нові інтонації в його оповіді. Велика людина, зрілий чоловік, що вже давно виїхав із Вірменії в пошуках свободи, осів у Балтії (оазі західного життя, як здавалося нам, хто застав ті часи), одружився, народив сина, мучиться в сновидіннях — чи вийде він із потяга, чи не зупинять його на якомусь полустанку відомі люди в сірих макінтошах та однакових капелюхах? Як у кіно про сталінські репресії, як в Олексія Германа у «Хрустальов, машину!»…

А потім, майже встик — реальний діалог Вагана зі своїм співвітчизником. Його мучать і уві сні, і наяву одні й ті ж питання, він намагається відповісти на них самому собі: «Ти запитуєш, чому я виїхав з Вірменії? Ми фактично бігли звідти, але я не втік із Вірменії!» «Пам’ятаєш слова пісні: “Моя адреса — не дім і не вулиця, моя адреса — Радянський Союз?”... Але ж це все брехня, друже!», «Більшовики срали на наші народи 70 років — і треба ще 70 років, щоб усе прибрати!... І немає шланга, щоб це зробити… Це гівно буде там завжди…»

Настає ранок після болісного сну, закінчується реальний діалог. Ми розуміємо, що в зовсім іще молодого Вагана Ананяна начебто все вийшло, хоча це солодке слово «свобода» гірчить, коли ти скуштував її, — ось він день у день розвішує свої картини у фортеці Таллінна («Вона стала для мене як церква»), але продаються вони не дуже. Наприкінці 80-х минулого століття більший попит був на «жовтий метал» — надійно й ілюзія престижу.

«Купіть картини, вони майже золото, і не мерзніть на вулиці», — звертається Ваган до похмурої черги біля ювелірного магазину. Зацікавлюється лише одна дівчина, яка проходить повз.

Арутюн Хачатрян не жаліє свого друга (чим глибше поринаєш у фільм, тим рідше хочеться називати Вагана Ананяна його «героєм»), він узагалі не комплементарна людина — ні в житті, ні на екрані — і спостерігає за Ваганом із пристрастю. Зйомки різних років добре скроєні та міцно пошиті: кожна хвилина — штрих до непарадного портрета неординарної особистості (він і фокуси показує, і на піаніно грає, і на флейті, здається, і на інших інструментах, і малює, малює, малює… по п’ять картин одночасно), якого пам’ятають, із ким і сьогодні сперечаються, як із живим, за ким нудьгують різні люди. Несвоєчасну людину, іноді нестерпну, але таку штучну — щиру та зворушливу, як дитина.

«Послухайте мене, це шедеври! Це належить вічності!» — вигукує відомий на всю Одесу скрипаль Олександр Кнопп (Кнопушкін, як його називали друзі). «Знімаєте?! Ось син виросте, мій голос чутиме…» — не приховує задоволення Ваган.

Не знаю, які слова знаходить Арутюн Хачатрян, коли розмовляє з людьми (в кіношколах цього навчити неможливо — до ворожки не ходи), але сама була свідком, як другого дня знайомства йому довіряли настільки потаємні думки, що мурашки по шкірі. Здавалося б, близька подруга Вагана Олена Римко просто коментує роботи художника, які висять у її квартирі. Розповідає про свій портрет, що його Ваган написав за місяць до смерті: «Коли лебідь іде, він махає крилами. Чесно кажучи, для мене в цьому портреті помах крила. І він для мене дуже важливий, я навіть на виставку не хочу його віддавати…» Наступний епізод — експозиція музею, де на найвиднішому місці висить портрет. Цей кадр і зараз у мене перед очима, а що поряд, не памʼятаю…

У фінальній частині стрічки є епізод, коли Ваган — у минулому бунтар і хуліган, зараз світлий мудрець, який вірить, що «бог — це любов», і розуміє, що жити йому залишилося недовго, сидить на ліжку, сховавшись у ковдрі, і мовчить, не виявляючи емоцій, а єреванські родичі співають вірменську пісню. Я не знаю слів пісні, але мені здалося, що вона прощальна. Ваган слова знав, і у фіналі цього досить довгого епізоду він заривається в ковдру з головою… Я би показувала цю сцену всім майбутнім режисерам. Просто щоби знали, як треба знімати документальне кіно. Повторити її зможе тільки сам Арутюн Хачатрян.

P.S. «Три могили митця» розташовані в Єревані, Таллінні й Одесі. У трьох містах, які багато важили в житті Вагана Ананяна, покоїться після кремації його прах. А може, лежить його щит.

Довідка:

Арутюн Хачатрян (Вірменія), режисер-документаліст.

Один із засновників МКФ «Золотий абрикос».

Чинний член Європейської кіноакадемії.

Лауреат Державної премії Вірменії (2003).

Нині — перший секретар Спілки кінематографістів Вірменії (з 2017 року).

Обрана фільмографія:

1. «Конд» (1987)

2. «Біле місто» (1988)

3. «Вітер забуття» (1989)

4. «Повернення на обітовану землю» (1991)

5. «Остання станція» (1994)

6. «Документаліст» (2003)

7. «Повернення поета» (2006)

8. «Кордон» (2009)

9. «Три могили митця» (2023)

Ваган Ананян (Вірменія, Естонія, Україна), художник.

Десятки графічних і живописних праць, написаних у Єревані.

Близько 500 полотен — талліннський період.

Стільки ж — одеський період.