Даугавпілс — друге за величиною місто Латвії — має дуже специфічну репутацію. Тут складно почути на вулиці латиську мову, мера міста місцеві жителі хвалять за відсутність українських прапорів на держустановах, а більшість місцевих медіа пов’язані з олігархами та політиками. «Детектор медіа» вже розповідав, як тут відзначали день міста.

Але дещо помітно вибивається із загального ландшафту. Міське онлайн-ЗМІ «Чайка», що з’явилося лише п’ять років тому, стало острівцем свободи для одних і кісткою в горлі для інших. Ми поговорили з його головною редакторкою Інною Плавокою про роботу в Даугавпілсі, розчарування в аудиторії та принципи, на яких заснована редакційна політика.

З’явилася «Чайка» у 2018 році завдяки конкурсу медійних стартапів, які тоді фінансувало посольство США. На той момент Плавока працювала в медіа 20 років із перервами — і що більше вона розвивалася в журналістиці, то більше розуміла, що те, чим займаються даугавпілські ЗМІ, —щось дуже дивне: «Напевно, ця спадщина радянської школи журналістики, плюс якось так склалося історично в нашому місті, що абсолютно всі ЗМІ належали або політикам, або якимось олігархам».

Тоді вона бачила лише таку модель і вважала, що це нормально. Але згодом погляд журналістки на медіаринок Даугавпілса змінився — вона їздила до Риги на навчальні програми, знайомилася з незалежними журналістами з інших латвійських ЗМІ та із закордонних видань.

• Читайте також: Як росіян з українцями мирили, а українців забули покликати. Історія однієї ризької дискусії

«З кожним моїм поверненням із Риги після спілкування з цими журналістами я все більше була шокована тим, що ми робимо. Ми займалися якоюсь нісенітницею — наш видавець підтримував одну політичну силу, інші видання підтримували іншу політичну силу… І ми тільки й робили, що розповідали про нашого кумира чудові казки, — який він гарний і чудовий і які всі інші погані».

На посаді головної редакторки однієї місцевої газети Плавока фактично не керувала її редакційною політикою. Видавець міг змінювати обкладинку випуску, перевіряв ще раз усі сторінки та викидав щось важливе, додаючи нісенітницю. Спроби обговорити, що це неправильно, ні до чого не привели, і, відчуваючи, що їй соромно за свою роботу, Плавока пішла з газети.

Інна Плавока

«До “Чайки” я пройшла великий шлях розвитку, і мені шкода, що він був таким довгим, — каже медійниця. — Чому я зрозуміла це вже після 40 років, я не знаю, але вже як є, так є. Я зрозуміла, що не можу більше цим займатися, що не можу працювати в жодному іншому даугавпілському ЗМІ, і взагалі не розуміла, що робити далі».

При цьому, згадує Плавока, в неї з’являлися «шалені думки» робити своє медіа. І тут якраз підвернувся конкурс стартапів. На ньому майбутній проєкт «Чайка» отримав свої перші 10 тисяч євро та менторську підтримку. Відразу було вирішено, що «Чайка» робитиме все не так, як роблять інші ЗМІ в цьому місті. Вона працюватиме для читачів і не братиме участі в політичних передвиборчих кампаніях, не братиме грошей від політиків.

Плавока знала, що її майбутнє медіа матиме аудиторію: вона часто чула від людей, що їм не вистачає спокійних, зважених текстів із думками експертів, а не простим поливанням одне одного брудом, як це робилося в багатьох місцевих ЗМІ.

Але було ясно, що ресурси, які є в «Чайки», не дозволяють їй конкурувати з інформаційно-новинними ЗМІ, які видають по 20, а то й 50 одиниць контенту на день. Зараз на сайті щодня з’являється п’ять нових матеріалів, і редакція продовжує наголошувати на якості текстів і візуального контенту. У компанії чотири штатних співробітники та близько 20 фрилансерів.

Шукати журналістів і журналісток було непросто — хтось просто боявся зв’язуватися з незалежним виданням, комусь було зручно працювати за наявними в них у редакціях правилами, далекими від стандартів журналістики. Також із самого початку роботи «Чайці» пророкували, що вона ось-ось розвалиться і не варто чекати від неї нічого доброго. Згодом з’явилися звинувачення, що медіа працює на США, а одночасно з ними — що «Чайка» проплачена Кремлем.

Насправді ж, за словами Плавоки, «Чайка» працює для читача, і її місія — розповідати людям про те, що відбувається в Даугавпілсі, у всій Латвії та у світі, і як ці події впливають на життя кожної людини:

«Ми живемо в дуже маленькому світі, де всі дуже сильно пов’язані, і мені постійно хочеться кожному читачеві сказати, що те, що відбувається на іншому кінці планети, може впливати й на їхнє життя. І те, що відбувається з ними, теж може впливати на те, що відбувається на іншому кінці планети».

Ковід, протести в Білорусі та повномасштабне вторгнення Росії в Україну

Першим справді серйозним випробуванням для «Чайки» стала пандемія коронавірусної хвороби. У той час редакція мала договори на рекламу, але в багатьох бізнесів просто стався колапс і вони не могли платити. До весни 2020 року редакції для самоокупності потрібно було чотири тисячі євро на місяць, і вона начебто вже вийшла на таку суму за рекламними договорами. Але в березні 2020 року лише один рекламодавець сплатив виставлений рахунок — і замість чотирьох тисяч євро редакція отримала близько 250 євро.

Але проблема була не тільки й не стільки у грошах. Плавока зрозуміла, що треба переглядати підхід до роботи, що звичайний принцип «дати голоси двом сторонам» більше не працює, бо йшлося про життя людей. Вона не могла рівноцінно публікувати слова медичних експертів — і заяви тодішнього мера Ігоря Прилатова, що всі умови для вакцинації в регіоні створено, але він особисто вакцинуватися не збирається, бо молодий і здоровий.

«Я зрозуміла, що просто розповідати замало, треба ще й у чомусь переконувати за допомогою фактів, інтерв’ю з фахівцями. Те, що колись мені здавалося функцією активістів, поширювалося і на журналістику».

Такий же підхід редакція зберігала під час масових протестів у Білорусі проти фальсифікації виборів, а тепер — і під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Плавока згадує, що їй довелося пережити велике розчарування власною аудиторією спочатку через реакцію на пандемію, потім — на протести в Білорусі: «Мені здавалося, я створюю прекрасну “Чайку” і її читатимуть прекрасні люди. Мені здавалося, що серед цих людей є дуже багато різних думок».

Але апогеєм стало 24 лютого 2022 року.

Уранці «Чайка» опублікувала текст із заголовком «Війна: російські війська атакували Україну». Інна Плавока не могла уявити, що на ці події можна було відреагувати якось інакше. Але їй одразу почали писати люди, зокрема знайомі, і звинувачувати, що вона підтримує фашизм і нацизм. Вони казали, мовляв, не чекали, що вона виявиться настільки дурною, і навіть що їм соромно жити з нею в одному місті.

«У перші місяці війни від нас відписалася понад тисяча людей, — згадує Плавока. — Ніколи за історію “Чайки” ми не стикалися з такою кількістю відписок. Ми бачили, як після статей про важливість вакцинації від нас у соцмережах відписувалося 10–15 осіб. А тут усе відбувалося масово».

• Читайте також: Що не так із «хорошими росіянами»

Але масові відписки виявилися не єдиною реакцією з боку аудиторії. Поки одні відписувалися, інші підписувалися, і в результаті кількість читачів залишалася приблизно такою самою. Понад те, нова аудиторія приносила нові ідеї та побажання. Виявилося, що серед нових читачів багато латиськомовних людей, і вони хочуть читати «Чайку» латиською.

Тоді ж, 24 лютого, в редакції спалахнула дискусія: інші журналісти хотіли, щоби Плавока порадилася з ними, перш ніж ставити у заголовок слово «війна». Загалом кілька людей із редакції пішли, бо для них «усе не так однозначно».

«Напевно, я просто була не готова до такої ситуації, — згадує головна редакторка. — Напевно, мені треба було вранці 24 лютого зібрати планірку та сказати, мовляв, хлопці, наша позиція така, вона однозначна. А я спочатку опублікувала текст, а потім почала говорити з редакцією. Але мені навіть на думку не спало, що це треба спочатку обговорювати, правда!».

«Ми не можемо віддавати своїх жителів Путіну»

Про аудиторію, яка відмовляється приймати реальність, Плавока спочатку думала, що чорт із ними, нехай йдуть. А потім зрозуміла, що якщо вони підуть, то залишаться у своїх інформаційних бульбашках. «А у нас маленька країна, і ми не можемо віддавати своїх жителів Путіну, отже з ними треба якось намагатися розмовляти. І ми почали шукати шляхи цих розмов, але нічого тут кращого, мабуть, не вигадаєш, ніж емоційні історії про людей, які приїжджають сюди. Ось, вони тут, вони справжні, вони ж не можуть так однаково брехати».

• Читайте також: Без української і російська згодиться? Чи мають змогу українці в Естонії отримувати інформацію рідною мовою

Багато людей у Даугавпілсі ніяк не співвідносять те, що відбувається в Україні, із самими собою. Плавока цитує свого знайомого волонтера Олександра: «От я кажу одному своєму знайомому, який ніби не дурень, що ти, мовляв, уяви, що вулицю Ригас будуть бомбити. А він не розуміє, як це можливо. Чому її будуть бомбити? Такого бути не може! Тобто, в його розумінні, вулицю в Маріуполі бомбити можуть, а вулицю в Даугавпілсі — ні. Чому? Просто тому, що не можуть».

Негативна реакція читачів на роботу «Чайки» не йде далі слів, і реальної небезпеки в цьому плані медійниця не відчуває. За її словами, з погрозами в особистому листуванні вона стикалася, але серйозно їх ніколи не сприймала й, умовно, за цілісність своєї машини не переживає.

Зате, каже, дуже допомагають хороші відгуки людей. Читачі дякують редакції, іноді й на вулиці можуть при зустрічі щось приємне сказати. Хоча згодом, звісно, позитивно налаштовані люди звикли до того, що є така «Чайка» з такою позицією, і особливо вже не реагують. А хейтери ж не замовкають.

«Але, напевно, так мало статися, що у 2018 році з’явилася “Чайка”, яка розповідала про вибори в Білорусі, про Навального, про вакцинацію, і яка єдина в місті 24 лютого 2022 року написала слово “війна” в заголовку. І навіть якщо щось трапиться і нас не стане, ми вже зробили дуже багато. І все це не дарма».

Фото з архіву Інни Плавоки