Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи пропаганди РФ за 2 лютого.

1. Волгоградська меса про «битву з Україною»
2. «Далекобійні плани Лаврова» та дії Шойгу
3. Від сметани до паспортів: «технологічний суверенітет» РФ
4. Українці не дадуть «приватизувати» перемогу

Волгоградська меса про «битву з Україною»

Перекриття центру міста. Посилене патрулювання вулиць. Відключення мобільного інтернету. Призупинення руху потягів. Відправка бюджетників на вихідні. І перейменування міста.

Усе це заради того, щоб на святковому концерті у Волгограді на честь 80-річчя перемоги у Сталінградській битві Путін вчергове перед своєю паствою провів «месу» на тему необхідності «битви з Україною».

Проте цього разу суть звелася до того, що як і тоді «нам загрожує Німеччина, її танки Leopard, на борту яких хрести. У нас є чим відповісти, і застосуванням бронетехніки справа не закінчиться».

НАСПРАВДІ, з огляду на пригожинське «Сталінград відпочиває у порівнянні з Соледаром», всяке святкування вже мало б бути скасоване як неактуальне.

Проте не скасували, і всі мали нагоду почути, що Путін вважає: а) українську землю – Росією (привіт «мирним переговорам»); б) українців, які її боронять – «нащадками Гітлера та бандерівцями» (привіт, денацифікація).

Він визнав, що до західних кордонів російські танки просто не доїдуть, проте в нього є чим відповісти на танки з «хрестами» (привіт погрозам застосування ядерної зброї).

Отже, як і очікувалось, 80-річчя Сталінградської битви Путін використав як привід нагадати (передусім росіянам) про свою «антифашистську війну в Україні із Заходом», а головне – попередити їх, що «перемога буде за нами». Чого б вона їм не коштувала.

«Кращого» місця, аби передати ці три привіти не тільки росіянам, а взагалі людству, ніж на кістках понад мільйона загиблих людей (у тому числі й українців), Путін не знайшов. Людство має зробити відповідний висновок: Путін сам не зупиниться. Його треба зупинити.

«Далекобійні плани Лаврова» і дії Шойгу

1 лютого Путін заявив, що пріоритетним завданням Шойгу стане оборона прикордонних районів Росії.

Проте у Москві потроху починають розуміти, що проблема не лише (або не стільки) в Leopard, скільки в різноманітних західних артилерійських системах, які постачаються українській армії.

2 лютого очільник МЗС РФ Лавров заявив: «Якщо зараз ми прагнемо відсунути артилерію ЗСУ на таку відстань, яка не створюватиме загрози для наших територій, то чим більш далекобійна зброя постачається київському режиму, тим далі потрібно буде її відсувати від територій, які є нашою країною».

НАСПРАВДІ, між заявами Лаврова і діями Шойгу є абсолютний дисонанс. Оцініть самі:

–    «Перегрупування з Харківської області», «непросте рішення щодо Херсону» та інші «кроки доброї волі» від Шойгу – аж ніяк не відсунули українську армію від території РФ.

–   посилення пріоритетності оборони саме прикордонних областей Росії, про які згадав Путін, стосувалося аж ніяк не загарбаних нею «нових територій». Тобто, або Москва продовжує їх вважати тимчасово своїми, або не вважає, що вони стоять на кордонах, або це неприкрите зазіхання вже на всю територію України. 

–   анонс Лаврова про «відсування» абсолютно не корелюється з регулярними заявами Москви про готовність до переговорів. (Наприклад, 1 лютого Валентина Матвієнко навіть використала фразу «без попередніх умов»).

–   Є ще один варіант: «завдання відсунути ЗСУ подалі від кордонів Росії» можна вирішити відсуненням державних кордонів РФ ще глибше на її територію – на недосяжну відстань для української артилерії. Сарказм, звичайно.

Але в кожному жарті, як відомо, є частка правди. І нехай вона, здається зараз майже неймовірною, проте, згадаємо, що все колись починалося з «Києва за три дні». Втім, Україні чужої землі не треба, тільки своя – в кордонах визначених міжнародним правом, а не Лавровим. 

Від сметани до паспортів: з історії «технологічного суверенітету» РФ

До речі, ще велике питання чи погодяться росіяни лягати під «німецькі танки в Україні» за Сталіна за Путіна. Адже, що крім цієї волгоградської маячні вони дізнались 2 лютого від свого хворого керівництва? 

Наприклад, що можуть не побачити сметани. Виявилось, що уся закваска весь час була імпортною.

А якщо життя без сметани стане взагалі нестерпним, то й виїхати з Росії, яка «стає тільки сильнішою» через санкції, росіяни теж не зможуть. Бо з 2 лютого закордонних паспортів їм не видаватимуть через нестачу для них чипів.

НАСПРАВДІ, зі сметаною, гадаємо, вони зрештою якось дадуть собі раду. Путін – знаний фахівець з пошуку «сепараторів». Хоча ситуація дійсно вельми показова. 

Але, що робити навіть не з чипами, а з брехнею навколо них? 

У «Держзнаку» пояснили, що єдиний виробник мікрочипів, якими компанія «Мікрон» обладнує біометричні документи, через санкції також втратила «постачання імпортної продукції». З такими ж проблемами зіткнулися, до речі, й виробники банківських карток.

Це історія про «стабільність та технологічний суверенітет Росії», яка ллється у вуха росіян, починаючи з лютого минулого року. Їх багато. Ця, наприклад, хронологічно виглядає наступним чином:

• –        27 серпня: МЗС РФ припиняє видачу біометричних закордонних паспортів
• –        20 вересня: МЗС РФ відновлює їх видачу і запевняє, що вжито всіх заходів, щоб видача документів надалі була стабільною.
• –        2 лютого: Держпослуги призупиняють прийом заяв на випуск закордонних паспортів через нестачу чіпів.

Таким чином, історія про чиповий «технологічний суверенітет» протрималася лише пів року. З іншого боку, воно може  їм і не треба, адже за офіційною статистикою, в Росії закордонні паспорти зараз є у 29% її жителів, а шенгенська віза – лише у 2%. Тому вони й не переймаються.

Але з огляду на «далекобійні плани Лаврова», дії Шойгу та  подальшу «стабільність у технологічному суверенітеті» – сметану, як і закордонні подорожі, в Росії доведеться заборонити.

Українці не дадуть «приватизувати» перемогу

І наостанок знову про Сталінградську битву. Не путінську, а українську. Російський диктатор давно та активно почав «приватизувати» перемогу у Другій світовій війні. У 2010 році Путін, нагадаємо, цинічно заявив, що росіяни перемогли б нацистську Німеччину й без України та українців. Більшого приниження для українських ветеранів тієї війни, і Сталінградської битви зокрема, здається, годі й уявити.

НАСПРАВДІ, з приводу 80-річчя перемоги в ній варто нагадати декілька фактів і прізвищ, які пов’язані саме з українцями.

• У складі 62-ї армії генерала Василя Чуйкова, яка безпосередньо вела бої за Сталінград, українців була третина.
• Сталінградським фронтом у різний час командували воєначальники українського походження – маршал Семен Тимошенко і генерал-полковник Андрій Єрьоменко. 1-ю гвардійською армією у Сталінградській битві командував генерал-лейтенант Дмитро Лелюшенко, 5-ю танковою армією – генерал-майор Прокіп Романенко, 16-ю повітряною армією – генерал-майор Сергій Руденко.
• Саме українці капітан Микола Гриценко, старший лейтенант Федір Ільченко і лейтенант Олексій Межирко вранці 31 січня 1943 року в Сталінграді взяли в полон фельдмаршала Фрідріха Паулюса – командувача 6-ї армії Вермахту.
• Під Сталінградом воювали льотчики-аси з України, майбутні двічі Герої Радянського Союзу Іван Степаненко і Амет-Хан Султан. За участь саме у Сталінградській битві другу «Золоту Зірку» отримав пілот бомбардувальника Іл-4, луганчанин Олександр Молодчий, який став першим прижиттєвим двічі Героєм Радянського Союзу в німецько-радянській війні.
• В цілому, зірки Героїв за Сталінградську битву отримали 27 українців.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Топ-5 міфів про Другу світову війну

Її учасник, харків’янин Карл Борисенко згадував: «Перед боєм у балці Ягідній під Сталінградом комбат – майор Доценко з Дніпропетровська – заспівав українську пісню. Його підтримали сотні голосів, і заспівали так, що стрілянину з німецьких окопів припинили. А ми, українці, до мурашок по шкірі відчули, що тут, у Сталінграді, ми захищаємо і свою Україну».

Україна та українці пам’ятають свій внесок у перемогу над нацизмом і пишаються ним. Путіну не вдасться ані приватизувати перемогу, ані тим паче – видати українців за «нащадків Гітлера». Українці ніколи не волали «можем повторить», а жили (і тепер воюють) з переконанням «щоб ніколи більше». Тому знову переможуть. Бо зараз, як і тоді, за українцями правда.