Щоб соцмережі в Україні місяць обговорювали українського автора — такого на моїй пам'яті ще не було. В Україні взагалі про діячів культури так довго без перерви ще не говорили. Навіть коли 2011 року письменника Василя Шкляра звинуватили в антисемітизмі та ксенофобії з подачі тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника, ця, погодьтеся, настільки стрьомна, наскільки ж бажана для ЗМІ історія довго в інфопросторі не прожила.

Того року в скандал втрапила ще одна письменниця, ще й лауреатка Шевченківської премії та народна депутатка Марія Матіос. У своїй тоді ще новій книжці вона порівняла пам'ятник у київському Парку Слави з фалосом, за що отримала від комуністів судовий позов; до неї навіть прийшли з обшуком. Довелося втручатися тогочасному голові держави Віктору Януковичу — проте «фалічний» скандал прожив іще менше, ніж «антисемітський».

Доба великої війни зі щоденними новинами про трагедії, навіть найменша з яких не є маленькою, змінила ситуацію в соцмережах. Якщо брати за основу твердження міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, що кожна сторінка у фейсбуку уже є сучасною версією ЗМІ, можна впевнено заявити: письменник Юрій Андрухович, відомий своєю принциповою відсутністю в соцмережах, став найуспішнішим ньюзмейкером та опініонмейкером цієї доби. Успіх дозволяю собі вимірювати тривалістю як дискусій, так і безжальних срачів. Контрнаступ нашої армії та звільнення частини «азовців» обговорюють максимум три доби поспіль. Вчинок літератора — від 8 вересня дотепер.

Інцидент виділив Отар Довженко в огляді «Що хорошого» ще 18 вересня. Оскільки суть питання сформульована досить чітко, дозволю собі процитувати: «Українського письменника розкритикували за публічну балачку з російським літератором, який давно живе у Швейцарії й виступає проти Путіна (але й проти скасування російської культури і відповідальності всіх росіян за агресію). Як часто буває в таких випадках, радикальні критики намагаються помножити на нуль самого Андруховича, принагідно нагадуючи про його висловлювання щодо мешканців східних регіонів».

Хроніку протистояння в соцмережах прокурорів і адвокатів українського письменника літописці нинішньої доби нехай складають без мене. Власне, адвокатів у Юрія Андруховича значно менше, й почасти — через ризик потрапити під каток і дати привід ненависникам попорпатися у власній шафі з білизною, де неодмінно є аналогічні гріхи. А прокурорів неофіційно очолює письменниця Оксана Забужко, яка записала Андруховича до всієї, цитата, «галицької х..чєчної, яка пере йому брудні штани». 2011 року вона вже називала Андруховича «старіючим радянським 18-річним хлопчиком, який не досяг соціального віку та відповідальності». Пікантний нюанс: сказала це пані Оксана в інтерв'ю російському журналу «Огонёк».

Так, свої прямі контакти з російськими ЗМІ вона не вважає гріхом, хай навіть це було ще до війни й навіть до Майдану. Бо ж діячів української культури зараз звинувачують не лише ситуативно, а й глобально. Є схвалена на багатьох рівнях думка, що саме через нерозірвані зв`язки з Росією та російським протягом попередніх тридцяти років Незалежності почалася війна. Не тепер, і навіть не 2014 року: невідрізана російсько-українська пуповина стала наслідком обрання Януковича президентом, розвороту в бік Росії, відмови від Асоціації з Євросоюзом, Майдану — далі ви знаєте.

Але саме давнє добровільне, навіть бажане інтерв'ю головної критикині популярному за радянських часів «Огоньку» виводить нинішню історію провалу Юрія Андруховича на інший рівень. Той, про який добре знають усі, хто в темі просування України в інфопростір та на майданчики Заходу — і про який воліють не згадувати. Хіба притисне ситуація й доведеться, зітхнувши, визнати: так, про Україну та українське в світі дуже мало знають. Тому й використовується для популяризації будь-яка нагода.

Здебільшого це дає негативний ефект і лупить по Україні не слабше за російські бомби й ракети. Для прикладу, тривалий час Держкіно пояснювало, чому режисер Сергій Лозниця отримує з українського бюджету частину коштів на створення фільмів. Мовляв, Лозницю люблять у Берліні й Каннах, він там бажаний гість, і хай називається українським митцем, хай представляє Україну — це прозвучить. Цей підхід призвів до того, що Лозниця, називаючи себе українським режисером, сіє-посіває на поважних європейських майданчиках проросійські пропагандистські наративи.

Письменник Юрій Андрухович ні в чому такому не помічений. Проте він, погодившись виступати на фестивалі в норвезькому місті Молде на одній сцені з російським письменником Михайлом Шишкіним, потрапив у пастку. Її поставила інформаційна й культурна політика всякому українському громадянину, який хоче вийти у своїй роботі за межі України.

Суть пастки описана Андруховичем в інтерв'ю Ользі Перехрест. Навряд він усвідомив глибинну й неприйнятну для українців, які себе поважають, суть сказаного. Але на питання, чи розглядали організатори варіант, за якого запрошений гість із України спілкується з модератором сам на сам, без росіянина, він відповів так: «Ні, не розглядали, тому що вони дуже цінують Шишкіна. Він дуже відомий в Норвегії автор. Чому ми маємо кенселити Шишкіна, питали вони мене. Його прийдуть слухати люди. Вони куплять квитки не тільки на вас, але на нього; і перепрошую, але в першу чергу вони будуть купувати ці квитки на нього» (виділено мною).

Українці проходили подібне десятки років. Маю власний досвід, хоча й не такий сумний. На міжнародному книжковому фестивалі у французькому Ліоні мені, єдиному за всю історію фестивалю гостю з України, виділили місце поруч із, як попередили організатори, колегою «з мого регіону». Колега виявися… естонцем. А «мій регіон» — СРСР. Проти естонців нічого не маю. Добре, що там не було росіян. Проте колишніх радянських громадян досі записують в один із росіянами народ і взагалі в один народ.

У сприйнятті норвезьких організаторів фестивалю український письменник Юрій Андрухович не набув суб'єктності. Непряме підтвердження тому — підстава для запрошення: видання норвезькою роману Андруховича «Московіада», опублікованого 1992 року. Певно, ним зацікавилися саме в контексті війни з Росією. Тобто й тут без російського фону не обійшлося.

Натомість росіянин Шишкін, про чиє існування ще місяць тому український сегмент соцмереж зеленого поняття не мав, суб'єктність має. Доказ тому — що квитки в першу чергу купують на нього. Андрухович, як і будь-хто з амбіціями, справедливо хоче, аби квитки купували й на нього. І ось він на тому фестивальному заході пішов «у навантаження» до Шишкіна. Хто не знає: це така радянська практика продавати неліквідні книжки радянських же авторів: пропонувати їх в одному пакеті із зарубіжним детективом чи романами Дюма або Дрюона. Народ заплатив за улюбленого Шишкіна, а тут ще й якийсь Андрухович… Ну добре, хай собі.

Таким чином, українець опинився у становищі бідного родича. І з цього місця мова не про конкретного Юрія Андруховича й не про конкретний прецедент. Навіть під час війни, коли українці жертвують собою й воюють передусім за право своєї держави бути на карті світу, для західних майданчиків та аудиторій Україна здебільшого лишається в тому ж становищі. Право бути окремо від Росії та російського в царині культури, в будь-якому її сегменті виборюється з болем, і часто цю боротьбу українці програють. Реальніше здолати «другу армію світу», аніж домогтися індивідуального підходу до себе як до представника окремої культури, окремої спільноти, окремої нації, окремої держави.

Андрухович, маючи виправдане бажання представити себе і свою книжку, пішов шляхом найменшого опору, бо іншого йому не лишили. Пішов — і програв хоча б тому, що змушений виправдовуватися усно й письмово. Хоча свої пояснення він виправданням не вважає.

Але сама можливість подібної ситуації, подібного підходу до України та українського — ще й провал нашої інформаційної політики. Бо культура разом з освітою мали би становити фундамент державної політики. А суб'єктність там, де ми її хочемо мати, неможливо здобути без державних ресурсів і без компетентних людей, які їх освоюють. Аби на тебе купили квиток, аби ти не був причепом до російського паровоза, тебе і про тебе повинні знати більше. Самотужки цього не досягнути. Знання дає інформація. Її готують та активно, агресивно поширюють там, де треба.

Шлях до кожного проданого на тебе і твій продукт квитка — саме такий, не інакший. Росія це зрозуміла давно. Й щодо всього російського ці схеми успішно працюють. Як і що зробити, аби українців уже на старті організації будь-яких міжнародних заходів відділяли від росіян, — не знаю.

Але й не повинен. Для цього є люди на державних посадах — та, як бачимо, займають вони переважно чужі місця. А винним у цьому виявився письменник Юрій Андрухович…

Фото: Юрій Андрухович/Facebook