Новини, пов’язані з українськими полоненими, привертають підвищену увагу суспільства та відповідно – медіа. Ці теми викликають гостру емоційну реакцію, активно обговорюються в соціальних мережах і не менш активно використовуються російською пропагандою.

У Міністерстві оборони України нещодавно закликали не поширювати інформацію про військовополонених і не розпочинати «публічні кампанії звільнення» без узгодження з державними органами, які займаються полоненими.

Редакційна практика висвітлення питань, пов’язаних із полоненими, відрізняється у різних ЗМІ. В одних використовують лише інформацію з офіційних джерел, в інших – шукають альтернативні джерела і та підходи до подання теми. Крім військовополонених, увагу журналістів привертають цивільні, яких російські окупанти незаконно утримують в місцях ув’язнення. Зі слів журналістів, найбільші труднощі викликають питання, чи висвітлювати персональні історії військовополонених, чи оприлюднювати персональну інформацію про цивільних і військових полонених, використовуючи контент соціальних мереж, чи поширювати заклики про звільнення та інші.

«Питанням обміну полонених займаються професіонали. Будь-яка публічність конкретного полоненого зазвичай призводить до збільшення вимог ворога щодо обміну та збільшує особисту небезпеку для цієї людини», – наголосила заступниця міністра оборони Ганна Маляр.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими застерігає: «Інформація про значущість людини, її політичні погляди, місце служби, попередню роботу, рідних та близьких провокує прискіпливе ставлення ворога. В результаті вимоги до обміну конкретної особи можуть бути завищені, а сам процес максимально ускладнений <…> Розповсюдження інформації про позивні, військову частину, місце дислокації підрозділу, обставини потрапляння в полон несе загрозу не тільки самому полоненому, але його бойовим побратимам та підрозділу».

Комісія з журналістської етики підготувала рекомендації для журналістів і редакцій щодо висвітлення цих тем:

1. Все, що пов’язане з полоненими, становить суспільний інтерес в умовах гострої фази широкомасштабної війни. Для того, щоб відповідати на цей запит суспільства, журналістам необхідно виконувати свою роботу. Комісія не вважає правильним обмежувати медіа в пошуку джерел, зборі фактів, їхньому аналізі для об’єктивного інформування аудиторії.

2. Разом із тим журналістам варто враховувати чутливий характер теми, яка зачіпає інтереси українських військових, їхніх рідних і близьких людей, інших військовослужбовців, може впливати на настрої в суспільстві, на обороноздатність країни та моральний клімат в армії. Редакції мають зважено підходити до підготовки матеріалів про полонених і розуміти наслідки неналежного висвітлення.

3. Перш ніж готувати матеріал про полонених, журналісти мають сформулювати мету, якої прагнуть досягти, та оцінити, наскільки вона відповідає запитам суспільства. Передрукувати допис у фейсбуці лише тому, що цей допис отримав багато реакцій, – не робота журналіста, а експлуатація теми. Медіа повинні давати аудиторії глибше розуміння проблеми.

4. Використовуючи інформацію з різних джерел, у тому числі – з офіційних ресурсів, з інших ЗМІ або з соціальних мереж, – журналісти мають посилатися на першоджерела. Відсутність таких посилань може виглядати як неповнота матеріалу. Користувачі зможуть самостійно оцінити, наскільки використані джерела варті довіри: наприклад, якщо резонансна інформація вперше з’явилася в анонімному телеграм-каналі.

5. Відповідно до п. 3 Кодексу етики українського журналіста, журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. При цьому не виключається його право на журналістське розслідування, пов’язане з тими або іншими подіями і фактами, якщо суспільна значущість інформації, яка збирається і поширюється журналістом, є вищою, ніж приватні інтереси особи. Оприлюднення прізвищ військових та цивільних полонених, обставин їхнього потрапляння до полону, демонстрація особистих фото й відео можуть відбуватися лише за їхньої персональної згоди або згоди рідних та з урахуванням обставин полону, про які говорять офіційні особи. Приміром, якщо тривають перемовини і представники української сторони просять дотримуватися «режиму тиші».

У випадках, коли суспільна значущість переважає приватний інтерес полоненого, інформація про нього може бути оприлюднена без згоди: наприклад, деталі перебування в місцях ув’язнення, жорстоке поводження з полоненими, незаконний процес над українськими полоненими та ін.

6. Журналісти мають уникати використання фото й відео із зображенням тіл або тортур – за винятком випадків, коли новина супроводжується попередженням про контент для повнолітніх і відповідним коментарем про фіксацію воєнного злочину.

7. Всі публічні історії про полонених не повинні містити факти, які можуть зашкодити їм у неволі. До таких даних належать:

• адреса місця служби, номер військової частини, назва підрозділу тощо; переконання полонених («український патріот», «борець із рашизмом»);
• відомості про стан здоров’я (якщо така інформація виходить не від самого полоненого або його рідних);
• наявність родичів на тимчасово окупованій території;
• деякі факти про рідних (наприклад, служба рідних цивільного полоненого у Збройних силах України, в українських правоохоронних органах та ін.).

8. Не відмовляйтеся від спілкування з рідними і друзями, проте намагайтеся розпитувати не тільки про полоненого, а і про те, що відчувають і думають його близькі. В обставинах широкомасштабної війни полоненим важливо знати, що на них чекають, що їх люблять і що їм вдячні. Так само це потрібно суспільству.

9. Спілкуючись із визволеними з полону українцями, дотримуйтеся правил проведення інтерв’ю з людьми, які пережили травму.

Для проведення інтерв’ю оберіть зручне, тихе місце без сторонніх людей. Не проводьте зустріч на вулиці, у людних місцях. Майте під рукою пляшку води, серветки.

Перед початком розмови окресліть тему, на яку ви говоритимете, і чітко її дотримуйтеся. У ваших запитаннях не має бути «ефекту несподіванки».

Залишайте за співрозмовником право не відповідати на деякі або на всі запитання. Надавайте перевагу відкритим, а не закритим запитанням, щоб розмова не виглядала, як допит.

Не розпитуйте співрозмовника про його травматичний досвід, якщо він сам про це не заговорить, – залиште цю частину професійним психологам. Зосередьтеся на тому, як герой вашого матеріалу подолав складні обставини, на його порадах іншим.

Не давайте оцінок під час інтерв’ю, так само уникайте драматизації в матеріалі. Зосередьтеся на фактах, а не на їхньому тлумаченні («жах», «шок», «нелюдське звірство», «тварюки», «наша влада забула про полонених»).

Після завершення розмови подякуйте людині за те, що поділилася пережитим досвідом.

10. Журналісти повинні обережно ставитись до інтерв’ю з українськими військовополоненими, зроблені або російськими журналістами або російськими спецслужбами. Варто пам’ятати, що людина, яка перебуває у полоні, може давати це інтерв’ю під тиском, тому інформація, озвучена нею, може не відповідати дійсності. Не варто відтворювати та поширювати зміст цих інтерв’ю. Краще звернути увагу своєї аудиторії, що сам факт цього інтерв’ю свідчить, що конкретний полонений живий.

11. Робота над матеріалами про полонених ускладнюється тим, що в багатьох випадках інформацію неможливо отримати або перевірити. Та інформація, яка потрапляє до журналістів, є лише частиною загальної картини. Уникайте узагальнень або оцінок, не підкріплених фактами.

12. Використовуйте належну лексику: «звільнення» або «взаємне звільнення» замість «обмін» полонених.

13. Інтерв’ю та інші матеріали про полонених – це не шлях до пошуку зниклих чи до визволення, цим займаються інші інституції. Але такі матеріали, засновані на фактах і свідченнях, фіксують воєнні злочини, дають підстави для звернень до міжнародних організацій і створюють умови для моральної підтримки українців у полоні.

Консультативну допомогу в підготовці рекомендацій надала військова психологиня, тренерка з виживання та опору у ворожому середовищі, старший лейтенант ЗСУ Олена Сек.