Щоразу, коли заходиться про байдужість або збайдужіння, «втому» світу від української війни, недостатній рівень підтримки чи недоречну миротворчість світової спільноти та міжнародних організацій, я мимоволі проєктую цю проблему на українську дійсність. Авторка подкасту «Бруд і кров» Альона Савчук сформулювала це так: «Є дуже багато питань, чому весь світ не встає за нас; не вболіває; чому всі просто не приїдуть сюди або не закидають Росію ядерними бомбами. Ось відповіді на ці питання. Скількох людей у нас турбував реванш талібів в Афганістані? Хто з людей може назвати хоча б три міста в Сирії, які бомбила Росія? Хто може сказати, хто такий Асад?». Що ж, Афганістан далеко, Сирія — також. Маю ближчий приклад: нашу реакцію на події осені 2020 року в місці, яке в нас зазвичай називають «Нагірним Карабахом».

Більшість українців чула слово «Карабах» і, напевно, має уявлення про нього як про місце десь на Кавказі, де гарячі кавказці багато років убивають одне одного. Навряд чи багато хто може пояснити суть конфлікту. Для цього потрібно заглиблюватись в історію, точніше, в кілька версій історії, адже «об’єктивізувати» хронологію конфлікту між вірменами й азербайджанцями важко. Разом із тим, як колишні сусіди по радянській тюрмі народів, азербайджанці й вірмени нам не чужі, а зона бойових дій розташована лише в тисячі з хвостиком кілометрів від наших кордонів — ближче, ніж Ужгород від Луганська.

Я не проводив спеціальних моніторингів, тому мої спогади про медійний відбиток цього збройного конфлікту в Україні, звісно, суб’єктивні. Проте думаю, що в інших «бульбашках» картина відрізнялась не надто сильно. Дисклеймер: я в жодному разі не ототожнюю й не порівнюю теперішню гарячу війну в Україні з карабаським конфліктом — це різні речі.

[Але є люди, для яких і та, і та війна — далека. І ми зараз поговоримо про них.]

Дискурс лідерів думок. Щойно в кінці вересня 2020 року азербайджанські війська пішли в наступ на території, які Азербайджан вважає своїми, українські блогери, аналітики, колумністи почали рефлексувати. У цих рефлексіях було три основні тренди:

• «Хто за цим стоїть і кому це вигідно» — різноманітні комбінації згадок про Росію і Туреччину, їхні геополітичні інтереси та амбіції.

[А тепер згадаймо численні західні публікації, де про війну в Україні пишуть як про proxy war навіть не між Росією і Європою, а між США і Китаєм абощо.]

• «Що це значить для України» — здебільшого припущення щодо посилення чи послаблення Росії й Туреччини, які вплинуть на інтенсивність російсько-українського конфлікту та баланс сил у регіоні. У менш освічених лідерів думок траплялись і спрощені конструкції на зразок «Азербайджан звільняє свої території, ось і ми зможемо» або «що добре для Росії, те погано для України». У більш освічених — що все не так однозначно. Правду кажучи, вплив був переважно уявним і «геополітичним».

[Важко уявити, що було б, якби восени 2020 року в Україну приїхав мільйон біженців або, припустімо, якби нам перекрили життєво важливу азербайджанську нафту. Напевно, українцям був би менш байдужим цей конфлікт. Проте далеко не всі пересічні люди на Заході відчувають безпосередній вплив російсько-української війни або усвідомлюють її макроекономічні наслідки. Тому можуть вважати, що наша війна не впливає на них ніяк.]

До речі, добра традиція вимірювати міжнародні події впливом на Україну зберігається. Днями в регіоні, відомому в нас як «Нагірний Карабах», почалося загострення збройного конфлікту — і лідери думок відразу побачили в цьому спробу Росії відвернути увагу від України.

• «Чого Україна має з цього навчитися» — тут уже уява не має меж. Наприклад: «Головний висновок для українців — треба плекати і озброювати свою армію, і не голосувати за клоунів» (не абихто, а Ігор Семиволос, керівник Центру близькосхідних досліджень). Або: «Ми, як суспільство, маємо навчитися у Карабаху, що політики можуть змінюватися, іноді дуже суттєво змінюватися погляди на зовнішню і внутрішню політику. Але має бути ядро національних інтересів, які прописані і є недоторканими з точки зору політичних партій» (це Олексій Арестович). Висновки можна знайти найрізноманітніші.

Перелопативши масив експертних та колумністичних висловлювань тих часів, ви навряд чи знайдете бодай жменьку турботи й занепокоєння так званими гуманітарними питаннями: життям мешканців зони бойових дій, майбутнім біженців, збереженням пам’яток історії та архітектури тощо. Можна побачити твердження, що «зараз в Нагірному Карабаху практично немає місцевого населення» (за даними Вірменії це не так) та інші узагальнення, які цілковито позбавляють мешканців Карабаху суб’єктності [прямо як нас у дискусіях, чи не краще було б Україні капітулювати, щоби зберегти експорт зерна для Африки].

Окрема когорта авторів — мілітарні експерти-ентузіасти, у яких запалились очі від споглядання та переказування, як азербайджанський байрактар влучно поцілив вірменський міст або танк. Значна частина уроків, які Україні рекомендували вивчити, стосувалася саме сучасної зброї, яка ефективно вбиває і нищить на відстані. Поради слушні, хоча непогано було б іще навчитися захищатись від такої зброї.

«Ви за вірмен чи за азербайджанців?». Якщо дописувачі, які оцінювали ситуацію поверхово, переважно застосовували спрощені конструкції «Азербайджан відвойовує свої території, Вірменія дружить з Росією, тому ми за перших і проти других», то більш освічені радили комплексний підхід. Як-от політкоментатор Олег Саакян: «Якщо ми беремо поняття демократія як мірило, то у такому випадку ми мали б бути на боці Вірменії, оскільки це демократична країна із демократично обраним президентом. Натомість Азербайджан — абсолютно тоталітарна держава з переслідуваннями, вбивствами, перебуває на дні рейтингів свободи разом десь із Північною Кореєю. А якщо говорити про геополітичний компас, то тоді Росія є формальним союзником Вірменії, а нашим ворогом, відповідно Вірменія для нас є другом нашого ворога. А Азербайджан не є членом ОДКБ, але при тому ми бачимо, що Азербайджан воював саме російською зброєю проти Вірменії, а Росія не захищала Вірменію. Себто є купа різних компасів, приміряючи які, ми могли отримати абсолютно різну картинку. Нам важливо виробити власний компас і дивитися на цю ситуацію не чорно-біло, а через призму власного національного інтересу». Переважно «український компас» також схилявся в азербайджанський бік. Як і позиція української влади, яка визнає Карабах частиною Азербайджану, а поза тим казала щось на кшталт «Війна — це завжди горе, жертви, руйнування... На нашу думку, зараз на Кавказі головне — це не розпалювати додатково і без того дуже високі емоції...» (міністр закордонних справ Дмитро Кулеба), а також закликала до мирного врегулювання. А в народі позиція «за азербайджанців» пояснювалась переважно тим, що Азербайджан, по-перше, повертає свої землі (а нам потрібно повернути свої), по-друге, має з Україною добрі відносини. А Вірменія — «за Росію».

Людський вимір. В Україні мешкає чимало людей вірменського та азербайджанського походження. Багато з них — колишні біженці або діти біженців від попередніх спалахів цього самого конфлікту. Кожен українець, скоріш за все, особисто знайомий і з вірменами, і з азербайджанцями. Тож, хоч як жахливо звучить вибір «ти кого більше любиш — Саміра чи Арміне?», але для когось це був саме такий вибір.

[Коли ми в запалі вимагаємо від світу «скасувати» росіян і все російське, ми забуваємо, що російська діаспора у світі не менша за українську. І для багатьох людей на Заході росіяни — їхні друзі, колеги, сусіди.]

Щодня я міг бачити у стрічці аналітичний допис когось із наших лідерів думок про надію на визволення Криму та окупованої частини Донбасу, яку дає нам азербайджанський наступ, і про вірменських посіпак Росії, які заслуговують на поразку; а поруч — емоційний допис знайомої про зруйнований будинок її родичів-вірменів. Український інтелектуал вірменського походження (не називаю ім’я, бо дописи були в режимі «тільки для друзів») глибоко аналізував історію та витоки конфлікту, доводячи буквально, що Азербайджану і азербайджанців не існує — мовляв, це просто турки, чергова інкарнація народу-загарбника, який століттями нищить вірмен.

[Читати це було цікаво й пізнавально, але будьмо щирі: мало в кого з прямо не причетних людей із-за океану є час і натхнення занурюватись у щось подібне. У нюанси історії походів князя Святослава, Великого Князівства Литовського, Переяславської Ради і Валуєвського циркуляру теж. І ні, після цього я не почав вважати, що азербайджанців не існує.]

Можна скільки завгодно підтримувати територіальну цілісність і геополітичний вектор, але крик душі «вони вбивають мій народ на його рідній землі» не залишає байдужим.

Важливий момент: українці вірменського й азербайджанського походження не вимагали й не просили від української влади ані вступати у війну на тому чи іншому боці, ані посилати тій чи іншій стороні зброю, товари чи гроші. «Україна закликає Вірменію й Азербайджан до діалогу і до деескалації ситуації в Нагірному Карабасі, і про надання військової допомоги з боку України якійсь зі сторін конфлікту не може бути й мови» (Зеленський). Йшлося лише про позицію або її зміну. [Порівняйте це з тим, чого Україна просить / вимагає і вже отримує від світової спільноти.]

Українцям у той час було явно не до воєн на Кавказі — всі переймались коронавірусною епідемією, карантином, сертифікатами, масками й неможливістю поїхати за кордон, а тут іще це. Пригадую не один роздратований допис у соцмережах у дусі: чому вірмени з азербайджанцями просто не домовляться і не припинять? Жили ж якось разом століттями.

[Зараз багато моїх знайомих пояснюють швейцарцям, бразильцям, індонезійцям або німцям, чому українці й росіяни, які жили разом століттями, не можуть просто взяти й припинити. Я, наприклад, півтори години пояснював це японцю.]

Медійний вимір. Українські медіа загального інтересу приділяли карабаському конфлікту порівняно багато уваги, хоча ніхто або майже ніхто з них не мав на місці своїх кореспондентів, тож джерелом інформації були міжнародні агенції, інші медіа, а також офіційні заяви та ЗМІ Вірменії та Азербайджану. Бути цілком безстороннім і нейтральним, аби тобі не «прилетіло» від однієї зі сторін або її симпатиків, було просто неможливо. Хоча б тому, що потрібно було назвати місце, де відбуваються бойові дії. «Нагірний Карабах» — це назва з радянської історії; для вірмен це Республіка Арцах, яку Україна не визнає. Азербайджанці називають ці землі окупованою територією Азербайджану, не визнаючи за нею ніяких автономій. Території, які контролювала до жовтня 2020 року вірменська армія, виходять за межі колишньої Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджанської РСР. І чи коректно тут говорити про саме вірменську армію — чи про армію «самопроголошеної республіки»? І що мали на увазі українські медіа, коли писали «Карабах» — територію? Історичний регіон? Невизнану республіку?

[Проблеми з термінологією, яка свідомо чи несвідомо легітимізує те, чого легітимізувати не слід, є й в українських медіа та посадовців. Зараз міжнародним медіа «прилітає» за Russia-backed rebels, pro-Russian official і тому подібні формулювання, які вони вживають, скоріш за все, без злого умислу — просто не замислюються про нюанси і не знають, як усім догодити.]

Були в українських медіа і блискучі спроби розставити все по поличках — до прикладу, ця публікація «Європейської правди». Проте розумні тексти читає й розумні пояснювалки та інтерв’ю на ютубі дивиться невеликий відсоток людей. Маси ж шукають простих пояснень, а прості пояснення — це або надмірне спрощення, або конспірологія, аби просто дурниці.

[Спрощення, конспірології і дурниць не бракує і в медіапросторі інших, у тому числі дружніх до нас країн. Росія грає на цьому, насичуючи цей медіпростір ботами, вкидами, пропагандистськими наративами і так далі. Але не варто списувати все на Росію — пересічний аргентинець може й сам, без російської допомоги, щиро не розуміти, чому росіяни й українці вбивають одне одного, і не бачити, як це впливає на його життя.]

Україноцентризм і намагання дивитись на все, що відбувається у світі, передусім крізь призму українських інтересів — це, напевно, непогано для нас. Коли в цю схему вводиться Росія, й ми намагаємося дивитися на все, що відбувається у світі, крізь призму шкоди / користі для нашого одвічного ворога, про занепад і розпад якого ми мріємо, — це дещо спотворює нашу перспективу. Проте нам корисно було б зрозуміти, що якщо ми хочемо, аби світ переймався, підтримував і не втомлювався (не кажучи вже про готовність воювати за нас і разом із нами), нам потрібно показувати мешканцям кожної країни і урядовцям кожної держави цю ситуацію крізь призму їхніх інтересів. Чи вистачить для цього загальних фраз на зразок «ми — фронтир Європи, який захищає вас від орди» або «ви нам винні, ми гинемо за всіх вас»? Навряд. Потрібні предметніші й конкретніші пояснення, бажано без наїздів, якими Україна так шокувала світ у перші дні війни.

А ще нам варто цінувати ту підтримку, яку ми маємо у світі. Усвідомлювати, що це збіг обставин і все могло би скластися набагато гірше для нас. І принагідно дякувати тим, хто, мало знаючи про Україну й не маючи об’єктивних причин нею перейматися, все ж допомагає й підтримує. І вчитися давати підтримку тим, хто її потребує. Не лише з геополітичних міркувань.

Фото: Міністерство оборони Вірменії