Президент Франції Емманюель Макрон назвав українців та росіян «братніми народами». Побіжно, мимохідь — і, судячи з усього, не хотів сказати нічого поганого. Просто звик до цього штампу, ставши жертвою російської пропаганди.

І якби ж то тільки він. От що відповів йому у своєму коментарі речник Міністерства закордонних справ України Олег Ніколаєнко: «Україна та Росія історично близькі з об’єктивних причин, але міф про два братні народи Росії та України почав руйнуватися після окупації Криму та агресії на Донбасі в 2014 році. Тоді російські “брати” нібито прийшли захищати російськомовне населення. Але за вісім років вбили 14 тисяч українців. Цей міф остаточно зруйнувався, коли перші російські ракети полетіли на українські міста в лютому». І додав: «”Братній” народ не вбиває дітей, не розстрілює цивільних, не ґвалтує жінок, не калічить літніх людей та не знищує будинки іншого “братнього» народу”».

Еге ж, були собі два братніх народи, а потім один із них скурвився — отак усе просто. Всього вісім років тому сталася драматична зміна — а до того була ідилія й пастораль. І головне, якщо так було, чому ж Ніколаєнко зве це міфом?

Макрон і Ніколаєнко не поодинокі. У нещодавній публікації The Washington Post (оригінал та переклад) поставлено риторичне запитання: «як могла Росія — країна з такими глибокими сімейними, культурними та історичними зв’язками зі своїм західним сусідом — настільки невірно розуміти Україну?» Ми бачимо й бачили давно безліч прикладів, коли й західні, й українські політики — причому аж ніяк не з медведчучої когорти — ведуть мову про якусь «історичну» та «культурну» близькість. Це саме трапляється й в авторських матеріалах ЗМІ.   

А насправді? Почнімо з «братніх» народів. Мабуть, єдині у світі народи, чий братній статус зафіксовано в прадавніх джерелах, — це євреї та араби, «діти Авраамові». Чи треба розвивати далі й зазначати, як це на практиці?

Вони різної віри, — скажете ви. Але ж до, та й певний час після 1654 року українська та російська віри не мали нічого спільного, окрім назви, й належали до різних патріархатів. Тим паче що нинішня РПЦ Кирила є «церквою» без Бога, яка вклоняється Путіну замість Бога, освячує вбивства й вимагає тупого виконання обрядів, не розуміючи й не пояснюючи їхнього змісту — немов язичницьких магічних.

Колись, багато століть тому, через кілька століть після розпаду Давньої Русі на її колишній далекій-далекій околиці постала Московія, увібравши до себе, окрім віддалених слов'янських племен, численні фіно-угорські. Подібних випадків в історії Європи були десятки — ну то й що тепер? Як відомо, історія не є аргументом у міжнародних відносинах. 

От цікаво: поза межами пострадянських країн бодай де-небудь фігурує цей термін — «братні народи» — з такою частотою вживання в усіх контекстах? Чи сам пан Макрон називає якісь народи «братніми» до французів?

Та й що, коли вдуматися, це означає? Бувають народи та країни — брати по зброї, але про це згадують дуже рідко й лише в дуже специфічних контекстах. А чи бувають народи — двоюрідні брати, народи — дядьки й народи — тітки? «Братні народи» — це взірець типового сталінського лексичного примітивізму, розрахованого на учнів лікнепу — поруч із «лампочкою Ілліча», «народним господарством» і, до речі, «слугами народу». Російське поняття «братні народи» означає «підпорядковані», «неповноцінні», «несправжні» й «такі, на відносини Росії з якими не поширюється міжнародне право».

Насправді «братні народи» в російському розумінні — це підготовча стадія до стану «один народ». І цей стереотип може спонукати західних лідерів «не розумом, так серцем» вважати, що Путін бодай у чомусь має рацію.

«Історична єдність». Знову ж таки, давня історія не має жодного значення — бо з таким самим успіхом можна оголосити про історичну єдність геть усіх індоєвропейських народів та вимагати їхнього об'єднання в одну державу зі столицею, звісно ж, у Москві.

Усе решта — це типова «єдність» метрополії та колонії, коли метрополія не погоджується з правом давно вже колишньої колонії на незалежність. До поглинання Росією України історії двох народів були не лише не спільними, а прямо протилежними за цивілізаційною належністю. А Руссю у Європі, до речі, нерідко називали Велике Князівство Литовське.

«Культурна єдність». Насправді це була асиміляційна «єдність», коли Росія нав'язувала Україні свою культуру, а українську утискала чи, в найкращому разі, перешкоджала поширенню поза межами України, локалізувала її. Дивною є та «єдність»: українці російську культуру знали, їм її нав'язували як «свою», а росіяни про українську культуру й гадки не мали — й свято вірили, що української культури не існує.

Причому з відновленням незалежності України такий стан речей не зник: протягом десятиріччя президентства Леоніда Кучми культивувався «єдиний культурний простір», де російська культура була «вітчизняною», а українську, як і за радянських часів, заганяли до фольклорно-етнографічної ніші.

«Народна», побутова, прикладна культура двох народів є дуже відмінною.

Так, Макрон у цій царині перебуває під впливом тих стереотипів, які й досі нав'язує російська пропаганда. Заперечень йому почути нема звідки — бо ніхто, крім української дипломатії та українських ЗМІ, цього не зробить.

Слово «Україна» надто довго було відоме у світі лише вузьким фахівцям. Так, подеколи назва нашої країни вживалася здавна — скажімо, у «Собаці Баскервілів» Артура Конан Дойла написано, що «ця історія є непоодинокою — нещодавно подібна сталася в Україні, під Гродно» (привіт Лукашенку, до речі). Але вживали її нечасто, тоді як навіть СРСР на Заході називали Росією, й на цьому російська пропаганда вибудовує свої маніпуляції — адже в самому Союзі його весь називали Росією зовсім нечасто, а Російська республіка мала рівно такі кордони, у яких Росія є визнаною сьогодні.

Але річ, власне, не в тім. Чи знаємо ми, наскільки Нідерланди є спорідненими з Німеччиною, а наскільки не є? Якщо доводилося зустрічати, як в українській та російській вікіпедіях у статтях про нідерландців їхні імена подавали в нідерландському оригіналі з позначкою «нім.». Чи багато хто з нас знає, що ірландці та англійці — це не лише різні, а не дуже споріднені народи? Що каталонці — то окремий від іспанців народ? Що ж до росіян, то — пересвідчився на досвіді — багато з-поміж них свято впевнені, що естонці, латиші та литовці — то німці. 

Отак і з українцями: це Україна мала розповідати світові про себе, й не лише про борщ та сало. Більше нема кому. Чи робила вона це? А от Росія робила — маніпулятивно й брехливо, але інтенсивно. То чи варто дивуватися, що російські пропагандистські стереотипи у світі сприймають за правдиві?  Макрон — не славіст і не україніст, не етнограф і не культуролог.

Висновки? Їх три.

Перший. Настав час нам самим критично й вдумливо ставитися до штампів і стереотипів, які  є нібито звичними, а насправді навіяними російською пропагандою. Й самим не тиражувати оті побрехеньки про «братні народи» та «історичну та культурну спільність із росіянами».

Другий. Дипломатичним представництвам України треба надолужувати згаяне й вести просвітницьку роботу, поширюючи популяризаторські праці визнаних фахівців.

І третій. У протидії російській пропаганді, тим паче адресованій світовому співтовариству, не існує понять «це дрібничка», «це не варте уваги» та «це самоочевидно». Бо навіть, здавалося б, найочевидніші речі у світі, та й чимало кому в Україні, є невідомими.