Українські журналісти звикли до фейсбука як первинного середовища обміну думками, отримання та поширення інформації, — місця, де відбуваються всі головні дискусії та народжуються тренди. І нехай для користувачів роль мережі №1 поступово починають відігравати інстаграм або тікток, медіа міцно тримаються за фейсбук. Тим часом в Америці (і в багатьох західних країнах також, але в Америці передусім) цю роль відіграє твітер — сервіс мікроблогів, який вплинув на формування культури онлайн-комунікації медійних організацій, журналістів, політиків і публічних людей. Як це працює?

Як твітер став журналістською мережею №1

У ведучої ліберального каналу MSNBC Рейчел Меддоу 10,6 мільйона підписників у твітері, у її колеги з CNN Андерсона Купера — 10 мільйонів, у Шона Ганніті з Fox News — 5,5 мільйона, у Крістіан Аманпур, чия програма про міжнародні відносини виходить на CNN і суспільному мовнику PBS, — 3,1 мільйона, у колумніста The New York Times Езри Кляйна — 2,7 мільйона. Твітер-акаунти найпопулярніших американських журналістів мають аудиторію, з якою поруч не стоять навіть традиційні ЗМІ.

І якщо для професіоналів мережа мікроблогів — це спосіб підтримувати особистий бренд, то для початківців — торувати шлях у журналістику. Відповідаючи на запитання, як зробити перші кроки в медіа, репортерка The New York Times Тейлор Лоренц радить завести профіль у твітері.

«Якщо ти намагаєшся знайти роботу в журналістиці у 2022 році, ти повинен, на жаль, бути у твітері. Твітер — це гігантський груповий щоденний чат усіх медійників. І це те, що робить його жахливим, але це також те, що робить його хорошим інcтрументом для нетворкінгу та пошуку роботи», — пояснює журналістка.

Згідно з опитуванням компанії Muck Rack 2021 року, 94% американських журналістів мають твітер-акаунт. 76% опитаних сказали, що вважають твітер найціннішою соціальною мережею для працівників ЗМІ.

Здається, самі алгоритми твітера прирекли його на популярність серед ЗМІ. Мережа, яка спочатку наслідувала смс-повідомлення, навіть виглядає як стрічка новин: короткі повідомлення відображаються за часом публікації — останні новини користувач бачить першими. Обмеження у 280 знаків мотивує концентрувати інформацію й повідомляти про найголовніше. Один із співзасновників твітера Еван Вільямс навіть назвав платформу «насправді більше інформаційною, ніж соціальною мережею».

Коли дослідники запитують у журналістів про переваги соцмереж, то репортери пояснюють, що сприймають твітер як зручніше середовище для професійної комунікації, тоді як фейсбук — як більш приватне. В останньому редакції навіть вбачають загрозу журналістській неупередженості.

«Підписка на джерела у твітері має важливе значення для репортера. У фейсбуку ж додавання джерел у друзі в найкращому випадку є темною справою, головним чином тому, що це сприймається як набагато серйозніші відносини. Підписка на когось у твітері не вважається такою серйозною», — йдеться в рекомендаціях The Denver Post. Видання з Колорадо радить журналістам, які користуються фейсбуком і мають у друзях робочі контакти, додавати представників різних таборів, аби зберігати баланс.

Утім це не означає, що фейсбук час списати з рахунків (хоча, судячи з масового відтоку користувачів, його гегемонія не вічна). Поки що соцмережа лишається місцем, де масова аудиторія може щедро дати політикам на горіхи. Твітер — радше елітарний клуб. «Фейсбук залишається основним рушієм трафіку для новинних сайтів та іншого політичного контенту, а також найбільшим та єдиним місцем для політичних дискусій та обміну новинами, — пояснюють американські дослідники з комунікацій Логан Моліньо, Рейчел Муран і Марк Коддінгтон. — Твітер є набагато меншим та не таким значущим джерелом трафіку, але слугує як форум для спілкування журналістів, політиків та дуже активних користувачів, а також як журналістський інструмент для збору інформації та думок цих користувачів».

Твітер став невід’ємною й буденною частиною роботи американських медіа. Логан Моліньо з Університету Темпл та Шеннон МакҐреґор з Університету Північної Кароліни проаналізували 365 матеріалів, опублікованих 2018 року в сотні видань, і дійшли висновку, що твітер став важливою частиною журналістської рутини. Твіти стають новинами, вставляються в тексти як джерела інформації і не проходять додаткової перевірки. А присутність журналістів у твітері легітимізувала платформу як середовище суспільно-політичних дискусій. І на те, видається, є й інші причини, окрім зручних алгоритмів.

Чому журналісти обирають твітер

«Для мене це завжди була дуже важлива платформа для безпосереднього спілкування з джерелами та пошуку людей для інтерв’ю», — говорить Адріана Лейсі, редакторка цифрових технологій у Фонді журналістики Німана в Гарварді. Вона навіть знайшла свою першу журналістську роботу через редактора у твітері. Твітер — справді важливе джерело інформації для журналістів. І це перша причина, чому репортери ним користуються. Опитування показало, що 56% репортерів і редакторів використовують соціальні медіа для пошуку історій. При цьому 84% журналістів вважають інформацію, знайдену в соцмережах, менш надійною за ту, яку повідомляють традиційні ЗМІ.

У твітері журналісти близькі до влади, адже всі члени Конгресу США мають акаунти. Політизував платформу Барак Обама, який став першим американським президентом у соцмережах. Його наступник Дональд Трамп, у минулому фанат твітера, а тепер — персона нон ґрата, використовував твіти набагато частіше, ніж кімнату для брифінгів. А де іще ж бути журналістам, як не там, де президенти?

«Твітер є центральною платформою для конструювання та символічного розгортання політичної влади», — пояснюють Моліньо та МакҐреґор. У твітері журналісти отримують видиму близькість до влади й посилюють свій авторитет через залученість у цю комунікацію.

Стежать журналісти не лише за політиками, а й за колегами. Твітер дозволяє бути в курсі справ і розуміти, над чим працюють інші репортери, а ретвіт колег став правилом хорошого тону (не лише ж свої матеріали постійно публікувати!). Як показує дослідження, журналісти цитують колег зі своїх та інших видань у понад половині випадків (58,6%), а вже потім політиків (20,2%), ЗМІ (10,1%) і громадськість (16,2%).

Хоча самі журналісти кажуть, що твітер їм потрібен для спілкування з аудиторією, в дискусії з підписниками вони вступають рідко. Дослідження акаунтів шведських журналістів показало, що лише 1% дописів містив явні звернення до аудиторії та залучення до дискусії. У коментарях журналісти переважно спілкуються між собою і здебільшого комунікація відбувається лише між репортерами з провідних видань. Моліньо та МакҐреґор зазначають, що спочатку твітер розглядався як платформа для демократизації маргінальних груп, однак старі ієрархії досі міцно вкорінені в соцмережі і представники еліт все ще мають більше голосу і домінують у дискусіях.

Окрім пошуку інформації, твітер лишається мікроблогом, де журналісти діляться власними думками. Тому, по-друге, твітер — це спосіб самовираження, адже у твітах журналісти можуть собі дозволити бути більш неформальними та безпосередніми, ніж на шпальті газети чи в ефірі телеканалу. У дослідженні 2015 року Моліньо проаналізував 1445 ретвітів восьми журналістів і дійшов висновку, що найчастіше вони супроводжувалися роздумами чи жартом. В іншому дослідженні вчені проаналізували понад 22 тисячі твітів 430 найпопулярніших журналістів у твітері, аби з’ясувати, як часто журналісти намагаються жартувати. 22,5% твітів дослідники ідентифікували як такі, де була спроба гумору. Використання гумору також пов’язане з рівнем активності журналіста у твітері: чим більше журналісти користуються мікроблогом, то частіше використовують його як середовище неформальних розмов та жартів. Однак працівники престижних американських медіа рідше жартували, ніж репортери з менших локальних ЗМІ. Учені припускають, що в цього може бути кілька пояснень: редакційні обмеження на соцмережі або ж ставлення самих журналістів до твітера як платформи поширення і споживання новин, а не арени соціальної боротьби. Журналісти з популярних ЗМІ також можуть відчувати більше відповідальності, адже їх вважають «вершками» медійної спільноти.

По-різному використовують твітер ведучі телеканалів і репортери. В облікових записах перших переважно публікують короткі відео з ефірів та посилання на власні програми, натомість акаунти журналістів, які працюють «у полі», виглядають як особисті блоги: там вони розповідають про щоденну роботу, іноді — особисте життя, жартують та діляться власними думками. Деякі редакції навіть заохочують робити акаунти більш особистими.

«У робочих облікових записах, особливо у твітері, рекомендується публікувати поєднання створеного вами контенту (матеріали, фотографії, відео, графіки та аудіо), контенту від ваших колег, який ви вважаєте важливим або цікавим, контенту з інших авторитетних джерел, пов’язаних із вашою тематикою, а також вміст, який час від часу демонструє ваші особисті інтереси та вподобання, якщо вони не несуть потенційного конфлікту інтересів», — ідеться в рекомендаціях The Denver Post.

Через те, що твітер є способом самовираження, журналісти в соцмережах дещо відхиляються від допустимих меж неупередженості, проте, як вважають дослідники Моліньо, Муран і Коддінгтон, «це частина стратегічної мети — привернути увагу в інтернеті». І будувати власний бренд.

Отож, по-третє, твітер дає можливість журналістам розвивати особистий бренд. Це, на думку дослідників, робиться у два способи: через саморекламу, коли журналісти публікують посилання на власні матеріали, і ретвіти відгуків на свою роботу. Що цікаво, журналісти ретвітять не лише схвальні відгуки, а й іноді й негативні.

Європейські дослідники зазначають, що журналісти отримали можливість самостійно залучати аудиторію та утверджуватися як лідери думок, збільшуючи свою ринкову цінність. Фрилансери користуються платформою, аби рекламувати свої вміння та шукати нових клієнтів, редакції — аби залучити більше аудиторії, підвищити лояльність споживачів і пізніше — монетизувати цю лояльність, що важливо в часи падіння попиту на традиційні медіа та їхніх доходів.

Те, що твітер використовується для особистого брендингу, визнають і самі журналісти. У дослідженні 2014 року Моліньо і Голтон опитали 21 американського журналіста, які пишуть про здоров’я. Більшість учасників сказали, що брендинг став частиною їхньої повсякденної роботи, хоча вони й не до кінця усвідомили, як це працює. Стежачи за аналітикою, журналісти намагаються зрозуміти, хто їх читає і на які твіти краще реагує. Одна з респонденток розповіла, що стала проводити щотижневі розмови з аудиторією, які могли знайти за певним хештегом. Раз на тиждень аудиторія відкривала її мікроблог, аби долучитися до дискусії. Це дозволило їй збільшити кількість підписників із 800 до 5 тисяч.

Як бачимо, західні журналісти використовують твітер приблизно так само, як українські — фейсбук: аби збирати інформацію і шукати героїв для матеріалів, поширювати свої доробки і будувати власний імідж. До слова, останнім не завжди задоволені в редакціях.

Коли у твітері стає не до жартів

Коли в журналістів запитали про негативні наслідки від користування твітером, то одразу кілька з опитаних назвали платформу «висмоктувачем часу». «Я витрачаю так багато часу на твіти, відповіді, читання посилань тощо, що нехтую фактичною роботою, яку мала б робити цього дня», — розповіла дослідникам журналістка Марія. Інший репортер сказав: відчуває, що в нього розвивається залежність.

Ще один респондент, який брав участь у цьому дослідженні, звернув увагу, що твітер змінив спосіб, у який журналісти роблять нотатки. Власне, вони перестають їх робити, натомість твітять усе підряд, що спікери говорять на пресконференції. Це викликає питання щодо взаємодії з редакціями. У рекомендаціях Politico навіть про всяк випадок нагадують, що журналісти працюють на видання, а не на свої облікові записи.

«Пам’ятайте, ваш перший пріоритет — повідомляти новини для Politico, а не залучати трафік для твітера. Не повідомляйте про важливу подію у твітері, доки не зможете прикріпити посилання на новину з Politico. Ми не хочемо роздавати наші ексклюзиви, не маючи можливості максимізувати трафік за допомогою цих повідомлень», — ідеться в порадах редакції.

Ще один зафіксований вченими побічний ефект — розмиття уявлень про новинність та важливу інформацію. Коли 212 американським журналістам дали заголовки новинної агенції The Associated Press й анонімні твіти, то вони оцінили їх як однаково важливі й цінні для новин. Причому група, яка часто користувалася твітером, вважала твіти важливішими, ніж менш затяті користувачі сервісу.

Із твітером журналісти отримують не лише можливості, а й відповідальність. Іноді там варто бути обережним із жартами. Спортивний журналіст The Washington Post Майк Вайз у серпні 2010 року вирішив «пожартувати», опублікувавши вигадану новину, і подивитися, хто на неї поведеться. Він написав, що гравця команди Pittsburgh Steelers дискваліфікували на п’ять матчів. Що це жарт, Вайз написав через пів години, і «новину» вже підхопили Miami Herald та NBC. The Washington Post за такі «жарти» відсторонила журналіста від роботи на місяць. Вправляючись у почутті гумору, журналістам варто впевнитися, що їхній гумор зрозумілий читачам.

Деякі редакції менш поблажливі до журналістських твітів. Емілі Вілдер звільнили з The Associated Press за два тижня після початку роботи в новинах. Група республіканців звернула увагу на її старі пропалестинські дописи та студентський активізм і поставила під сумнів її неупередженість. «AP забороняє співробітникам відкрито висловлювати свою думку з політичних та інших суспільних питань, побоюючись, що це може зашкодити репутації агенції і поставити під загрозу її численних журналістів у всьому світі», — пояснили в агенції.

Один твіт може зруйнувати навіть успішні кар’єри. Октавія Наср працювала старшою редакторкою CNN із теми Близького Сходу понад двадцять років. Її звільнили через допис, у якому вона висловила співчуття у зв’язку зі смертю представника організації «Хезболла» Мохаммеда Гусейна Фадлаллаха, назвавши його «гігантом, якого я дуже поважаю».

Зрештою, твітер має недолік, як і будь-яка інша соцмережа, — токсичність. Журналісти скаржаться на домагання, погрози й атаки ботів. Дехто навіть перестає ним користуватися.

«Журналісти повинні двічі подумати, перш ніж іти в твітер, — попереджають професори Моліньо та МакҐреґор. — Тут є взаємна залежність: журналісти покладаються на твітер для отримання інформації від ньюзмейкерів, а твітер покладається на журналістів, щоб легітимізуватися як платформа. При цьому влада перетікає від журналістів до твітера, які нічого не отримують взамін». І попри токсичність та необхідність грати за правилами платформи, твітер лишається головною мережею для західних журналістів. Адже журналісти не можуть собі дозволити лишатися поза полем головних політичних битв.

Колаж: Getty Images