Верховна Рада ухвалила закон про відзначення численних ювілеїв у 2021 році, зокрема 180-ліття Михайла Драгоманова. Проте я не знайшов програм заходів, присвячених цій події, — крім книжкової виставки на його батьківщині, в Гадячі Полтавської області. А 150-річчя відзначалося за участю голови парламенту Леоніда Кравчука. Що ж, лаконічно вшануємо пам’ять нашого колеги європейського масштабу, який народився 18 вересня 1841 року й помер 2 липня 1895 року.

Михайло Драгоманов закінчив історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, захистив дві дисертації з історії Давнього Риму, став доцентом і професором. Але не був суто кабінетно-бібліотечним ученим — його зі студентських літ вабила преса. Із 60-х років часто друкувався в київських і петербурзьких газетах та журналах. Лейтмотивом драгоманівської публіцистики була історична доля України в минулому, сучасному і майбутньому Європи.

У 1974 році Драгоманов став редактором першої приватної газети Російської імперії «Киевский телеграф». До співробітництва залучив етнографа Павла Чубинського, історика Миколу Костомарова, економіста Миколу Зібера, музиканта Миколу Лисенка та чимало інших видатних діячів української культури.

Це було нове слово в історії національної періодики. Газета виходила тричі на тиждень. Поступово наклад сягнув 5000 примірників. Популярність «Киевского телеграфа» зумовлювалася тим, що в умовах дії Валуєвського циркуляра вона російською мовою виражала українські інтереси. Полемізувала із шовіністичним «Киевлянином», епіграфом якого було гасло «Этот край русский, русский, русский!» Ось іще коли імперська пропаганда формувала і формулювала «русский мір» в Україні…

Наприкінці 1875 року таємний радник Михайло Юзефович (той самий, що доносив іще на Кирило-Методіївське братство, в тім числі на Тараса  Шевченка!) написав депешу царату про «украинофильское направление» газети. Петербурзькі урядовці були шоковані тим фактом, що цензор Микола Сніжко-Блоцький, виявляється, був… сліпим. Власниця «Киевского телеграфа» позбулася крамольної редакції, а Драгоманов змушений був емігрувати — спочатку до Відня, а згодом до Женеви. Невдовзі російськомовна газета була закрита згідно з українофобським Емським указом Олександра Другого.

У 1876 році Драгоманов заснував у столиці Швейцарської конфедерації Вільну українську друкарню і часопис «Громада». Від видав багато книжок та брошур і не лиш українською, а й білоруською мовами. Публікувався у французькій, німецькій, італійській пресі, розповідаючи Заходу про жахливе колоніальне становище «інородців» у Російській імперії, передусім — українства, яке споконвіку належало до цивілізованої Європи. Звісно, Драгоманов не цурався й ліберально-демократичної періодики Петербурга та Москви.

Водночас Михайло Драгоманов публічно критикував Івана Франка за редагування москвофільського студентського часопису «Друг». І зрештою став учителем великого українського і всеєвропейського поета, прозаїка, вченого, журналіста.

На початку 80-х років женевський іммігрант очолив газету «Вольное слово», вирішивши зосередити свою увагу на російськомовній авдиторії, опозиційній до самодержавства. Зокрема, в циклі статей «Історична Польща і великоруська демократія» Драгоманов жорстко виступив проти ідеї лідерів польського визвольного руху щодо відновлення Речі Посполитої «од можа до можа» — від Балтики до Чорномор’я. А російським демократам наполегливо радив позбутися шовіністичних атавізмів і спільно з українцями, білорусами та іншими гнобленими етносами реалізувати його конституційний проєкт «Вільна спілка — Вольный союз». На жаль, навіть видатний мислитель був наївним у ставленні до «великоросів»: таких російських симпатиків України, як редактор лондонського «Колокола» Олександр Герцен, було й досі є дуже-дуже мало…

Після відновлення Болгарської держави Драгоманов одержав запрошення очолити новостворюваний Софійський університет. Відмовився, бо вважав, що ректором повинен бути болгарин, а не українець. Натомість він почав завідувати катедрою всесвітньої історії й набув у Європі визнання ще й як сходознавець. До речі, категорично виступав у лекціях, наукових і публіцистичних працях проти європоцентризму — недооцінки культур Азії. Під його наставництвом рідна племінниця Леся Українка написала книжку «Стародавня історія східних народів». Досі педагоги і студенти користуються знаннями Драгоманова: його багатотисячна колекція книжково-журнально-газетних раритетів стала основою університетської бібліотеки. А отже одним із наріжних каменів євровишу. Шкода, що в часи «вічної дружби» з Москвою Софія подарувала частину архівної спадщини Ленінській бібліотеці…

Помер Михайло Драгоманов у 1894 році. Вдячний болгарський народ поховав його як національного героя. На могилі видатного історика, філософа, журналіста, видавця, громадсько-політичного діяча в 1933 році встановлено пам’ятник роботи всесвітньо відомого скульптора Михайла Паращука.

Останнє. Можливо, варто порушити питання на міждержавному рівні щодо перепоховання Михайла Драгоманова поруч із могилою Лесі Українки на Байковому кладовищі?