Річниця Незалежності держави більше нагадує не день народження, що відзначає окрема людина, а новий рік, який настає для всіх громадян. Свято, коли важливо не лише підбивати підсумки минулого, але й із надією дивитися в майбутнє. На тридцятиріччя української Незалежності «Детектора медіа» попросив медійників зазирнути вперед іще на десять років. І написати листа на сороковий ювілей нашої держави.

Що станеться із суспільством, екологією, культурою, технологіями? Як зміняться медіа? Чи / чим закінчиться війна? Якою буде Україна у 2031 році?

Ми вже публікували есеї власної кореспондентки в Україні «Новой газеты» Ольги Мусафірової, очільника Центру журналістики Київської школи економіки Андрія Яніцького, співзасновника Громадського радіо Андрій Куликова, виконавчої директорки «Радіо Культура» Ірини Славінської, головної редакторки агенції розслідувань «Слідство.Інфо» Анни Бабінець, журналіста «Української правди» Романа Кравця, екскерівниці Українського культурного фонду, директорки hromadske Юлії Федів, журналіста, письменника та засновника Ukraїner Богдана Логвиненка. Сьогодні читайте лист у майбутнє головної редакторки проєкту Liga.Life Ірини Андрейців.

Постійна боротьба виснажує. Втома породжує зневіру. Зневіра — байдужість, хай і тимчасову. І віжки опиняються в руках тих, проти кого ви так виснажливо боролись.

Ми ходимо по цьому колу знову і знову. Отримуємо шанс на розвиток країни — і потім успішно його профукуємо через швидко перегорілий запал. І не вчать нас ні війни, ні мертві, ні відтятий шматок нашої території.

Ми сподіваємося, що хтось там буде мати достатньо терпіння і вміння, аби втілити бажану картинку майбутнього в життя. Але не ми.

У нас і так повно інших справ: дитину до школи зібрати, коли ціни на одяг і взуття знову злетіли вгору, комуналка вкотре подорожчала, ціни на квартири підстрибнули так, ніби їм хтось доброго стусана дав.

І, звісно, ми за зміни в країні, за те, щоби перестати давати хабарі, але це в майбутньому, а зараз є проблеми, які треба вирішити швидко і «по класиці».

Змінюються покоління, обставини, контексти, але незмінним залишається питання, коли ми будемо здатні подорослішати.

І, боюся, це питання ми будемо ставити собі і через десять років. Нас так хитає з крайнощі в крайність — від «какая разніца» до «вислати в РФ всіх неугодних», що неможливо провангувати, коли ж ми наберемося достатньо мудрості й мужності прийняти себе і свою історію, очистити її від трактування чужорідними впливами, особливо російськими, і нарешті почати вчитися з помилок.

Нам потрібно нарешті усвідомити важливість незалежних інституцій, які ми важко виборюємо, але цінність яких більшості так і не зрозуміла.

Якою буде медицина в країні через десять років, багато в чому залежить від того, чи зможуть вистояти такі незалежні інституції як ДП «Медичні закупівлі України», Національна служба здоров’я, чи не нівелюють їхню цінність нинішні і прийдешні політики, чи все ж бажання залізти в кишеню до державних грошей і розподіляти їх «ручняком» переможе.

Якими будуть медики через десять років, багато в чому залежить від того, чи почнемо ми зараз адекватну реформу медичної освіти. За рік-два і навіть п’ять перевернути систему і вивчити нових лікарів не вийде, проста арифметика.

На щастя, впродовж останніх років у країні з’явився тренд на доказову медицину, свідомі медики почали об’єднуватись у нові незалежні організації, для них з’являються недержавні навчальні програми.

Головне — цей тренд втримати й розвинути до потужної мережі, здатної бути почутою політичними управлінцями. Тоді є шанс, що через десять років ми не будемо панічно шукати, який же з лікарів «нормальний», а зможемо отримати якісну меддопомогу в будь-якому медзакладі країни.

Те саме з освітою. За десять років Нова українська школа має запрацювати на повну силу у всіх класах, зараз у пілот заходять 5-класники. Хочемо освічених 18-річних із якісною шкільною базою, критичним мисленням і не поламаною психікою? Тоді треба важко працювати й відстоювати стрижень реформи вже зараз, звіряти запевнення чиновників і їхні реальні дії, не дозволяти замилювати собі очі.

Зможемо це зробити — отримаємо оптимістичний сценарій майбутнього, де діти будуть задоволеними йти до школи за якісною освітою, а їхні батьки не відмовлятимуться від потрібного лікування через брак коштів і не страждатимуть через некомпетентних лікарів.

Думаю, це основне завдання журналістики на наступну десятирічку — ставити собі за мрію й мету не стільки зрозуміти нарешті алгоритми гугла, щоби гребти трафік, скільки перестати годувати аудиторію фастфудом і почати думати глибше і ширше.

Тренди показують, що люди стали менше читати, їм потрібні коротші тексти — й ми ведемося на цей гачок, привчаючи і себе, й читачів до легкого й несерйозного чтива. Потім аукнеться, звісно, але поки — швидко, смачно і тимчасово голод втамовує.

Ми відкинули на задвірки соціальну журналістику як щось, що «не на часі», на що «немає грошей», а потім дивуємося, чого ж ми так важко розвиваємося як суспільство.

«Великого бажайте», — радив Йосип Сліпий. Слухаючи його поради, мрію, щоби через десять років журналістика таки поставила в центр людину, її гідність і довгострокові інтереси.

Фото: Суспільне