Документальний фільм Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст» отримав у Каннах спеціальний приз журі «Золоте око». Стрічка позиціонується як українська, бо Україна причетна до виробництва. Також будь-яка оповідь про розстріли в Бабиному Яру за визначенням має український контекст, бо, даруйте за банальність, місце скоєння злочину розташоване в Києві.

Фільм в Україні ще мало хто бачив, і творці налаштовані на якомога ширшу аудиторію. Про це прямо говорить сам режисер: «Я сподіваюсь, ця нагорода допоможе фільму охопити широку аудиторію по всьому світу». Чи вдасться втілити мрію, яку має кожен творець, — покаже час, бо до офіційної прем’єри ще кілька місяців. Зате вже кілька днів, як реалізується інша мрія пана Лозниці: змістовна дискусія довкола фільму. Якого, повторюся, бачило поки невелике коло українців. Серед них були журналісти, що висвітлювали роботу Каннського фестивалю.

А спровокував дискусію, побіг попереду паровоза сам Сергій Лозниця, давши інтерв’ю кореспонденту «Суспільного» Лук’янові Галкіну. Воно пішло гуляти соцмережами.

Режисер може спати спокійно: проукраїнську частину фейсбука він уже проти себе налаштував. Чим, напевне, підгадив і власному фільму — навіть ті, хто збирався дивитися «Бабин Яр. Контекст» неупереджено, вже поміняли думку й поставили під сумнів її цінність.

Випадок для нашого часу не аж такий унікальний. Наприклад, була історія двадцятирічної давнини, коли в Україні якісь активні патріотичні групи намагалися перешкодити показу фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем» (2000). Пікетувальники визнавали: кіно не бачили, але знають, що там українців виставляють у карикатурному вигляді. Знущання над нацією допускати не можна.

Інший приклад, свіжіший — негативна реакція українських істориків та письменників на фільм (теж польський, за збігом обставин) Войцеха Смажовського «Волинь» (2016). Особливо діставалося українським акторам, які взяли в ньому участь, хоча один із них, львів’янин Федір Стригун, виправдовував себе і колег безробіттям акторів кіно в Україні. І хоча перший зі згаданих фільмів прокат таки мав, потім не раз був показаний в ефірі українського телебачення, а другий в Україні напівофіційно заборонили, обидві стрічки в різний час патріотична спільнота критикувала, не бачивши. Але слід зазначити: мала для цього всі підстави, бо згадані стрічки справді не уникали українського контексту. Нехай у фільмі Гоффмана було значно менше пропаганди й свідомих перекручень, ніж у фільмі Смажовського.

А зараз час згадати ще одне кіно, тепер російське й навіть не на сто — на двісті відсотків пропагандистське. Мова про «Матч» (2012) Андрія Малюкова, який частково знімався в Україні, задіяв українських акторів (особливо перепало потім Остапові Ступці за роль поліцая) і був другою на моїй пам’яті художньою стрічкою, в якій показано Бабин Яр як місце скоєння військового злочину. Перший — «Дамський кравець» (1990) Леоніда Горовця теж знімався в Києві, але виробником зазначається московська студія «Фора-Фільм», один із піонерів радянського так званого кооперативного кіно. Навіть якщо знавці назвуть інші кінотвори, все одно фільмографія, а за великим рахунком — зразки екранного втілення цієї величезної трагедії все одно складуть доволі куций перелік.

У цьому контексті позиція Сергія Лозниці від самого початку виграшна. Він займається темою, яка не проговорена й не відрефлексована в достатній кількості ані в СРСР, ані в Українській РСР, ані в незалежній Україні. Цей козир, навіть я би сказав — джокер іменитий режисер викладає журналісту Галкіну, намагаючись змусити його відповідати за всю українську владу, всіх часів. «Коли відбувалися ці події (розстріли в Бабиному Яру. — А.К.), України не було як країни. Україна як країна вперше з’явилася після розпаду Радянського Союзу, в 1991 році. Україні як країні належать частини, відторгнуті від інших країн згідно пакту Молотова-Ріббентропа. І до чого тут війна з Росією? Якщо ми в стані війни, треба воювати з культурою? Дивіться по справах. Що зробила Україна — і та, конкуруюча сторона. (Росія. — А.К.)» А на уточнювальне питання журналіста, невже без участі російської сторони Україна б нічого не могла зробити для меморіалу в Бабиному Яру, є агресивна відповідь: «З участю України нічого не змогли зробити! За 30 років нічого не могли зробити! За 80 років існування нас усіх та міста Києва нічого не було зроблено».

Показово, що приз «Золоте око» за фільм прийняв уже не раз згаданий одіозний російський режисер Ілля Хржановський, де-факто художній керівник меморіального центру «Бабин Яр». Він же — друг, партнер та — що важливіше — однодумець Сергія Лозниці в оцінці того періоду в історії СРСР, Другої світової війни, України, Києва та киян. Яскравий приклад тому — коментарі самого Хржановського, які він давав журналістам «НВ» або до інтерв’ю Лозниці Суспільному, або після, або, що найімовірніше, паралельно. Перше питання до обох — прохання дати оцінку документальним кадрам, на яких мешканці Львова і Києва радо вітають прихід німців. До речі, подібні епізоди відтворені в «Матчі». Так ось, Лозниця ще намагається не так пояснити, як озвучити свою позицію щодо непрямого звинувачення українців у причетності до нацистських злочинів. Натомість Хржановський відмахується: «Ми не будемо відповідати на такі запитання. У них же для людини вже закладено відповідь. Ми зараз сидимо на вітрі, за моєю спиною хвилі і квіти, і поруч з нами в горщиках стоять великі рослини — вони гойдаються, але поки не падають. А ось хвилі в принципі не можуть "впасти", вони можуть лише підніматися».

Повертаючись до інтерв’ю Лозниці, відзначу його ставлення до подібного трактування українців. Іменитий режисер переконаний: на подібні питання йому б довелося відповідати, аби Бабин Яр був можливий на іншій території. Бо тут, за його словами, йдеться не про якесь спеціально негативне ставлення до українців. А про колаборантство як таке: українське, російське, татарське, чеченське, литовське, чиє завгодно. Осідлавши, як стає дедалі помітніше, улюбленого коника, пан Лозниця починає говорити про факти етнічних чисток на території України, посилаючись на дослідження американського історика та письменника Тімоті Снайдера. А далі, в процесі, він аналізує етнічний склад Львова в міжвоєнні та воєнні часи, наголошуючи: українців там була дрібка, домінували поляки з євреями. Чим непрямо натякає: українці справді «зачищали» чужі території, яким їх великодушно наділили за пактом Молотова-Ріббентропа.

Ті, кому цікаво, трошки раніше могли почути майже те саме від… російського президента Володимира Путіна. У своїй нещодавній статті «Про історичну єдність росіян і українців» він називає Росію «фактично пограбованою». У тому смислі, що при створенні СРСР іншим народам-братам, насамперед українцям, віддали забагато чужих, читай — російських територій. Сергій Лозниця раз по раз пропонує охочим знати більше відповідно, більше й читати, хоча б Вікіпедію. Скориставшись порадою, почитав, і то не Вікіпедію. Вичитав наступне: улітку 1917 року, коли між Тимчасовим урядом у Петрограді та урядом УНР у Києві велися малозмістовні переговори про українську автономію, Росія пропонувала Україні взагалі обмежити свою територію межами п’яти губерній. Причому на Катеринославську й Харківську не претендувати.

І хоч Лозниця не певен, що в наш час варто говорити про якісь територіальні претензії, Україну в чинних кордонах визнає неохоче. А окуповану радянською Росією територію України такою не визнає — в сенсі, окупованою. Бо на той момент не було нічого, крім СРСР. Але за злочини, скоєні на її територіях, повинні чомусь відповідати колаборанти: українці, татари, чеченці, литовці, хто завгодно.

Розвиваючи думку, режисер звертає увагу на відсутність опору киян нацистському режиму. Зокрема, на його переконання, кияни або нейтрально, або навіть схвально приймали розстріли в Бабиному Яру. Настільки схвально, що дехто навіть бігав туди дивитися. Далі будуть не його слова, а мої їх трактування.

Отже, Сергій Лозниця звинуватив киян у тому, що вони не згуртувалися й не підняли повстання. Не відбили жодної колони приречених на смерть у кількох десятків автоматників, навіть не спробували. Загалом покірно, а часом і вдячно приймали нацистський окупаційний режим. Нічого при цьому не згадуючи про не менш жорстокий режим російсько-радянської окупації. Бо, — повертаючись до початку розмови, — режисер не вважає Україну окупованою. Наведені ним факти співпраці українців із комуністами колаборантством, співпрацею з ворогом, він не вважає.

Творчий метод Лозниці-документаліста декларований ним не раз: споглядання без коментарів та оцінок. Глядач сам має оцінити побачене. Режисер здебільшого працює на монтажному столі з хронікою, яку раніше широко не показували, — похорони Сталіна, судовий процес над «ворогами народу», тепер ось Бабин Яр. Те саме можна сказати і про його художні фільми, передусім — «Донбас», котрий, по суті, є екранізацією роликів ютуба. Проте локальний скандал довкола «Донбасу» — фільм не сподобався мешканцям регіону — свідчив лише про те, що контекст «русского міра» неприйнятний. Натомість у «Бабиному Яру», судячи з коментарів Лозниці і Хржановського, «русский мір» є розумною альтернативою Україні, яка зараз не робить нічого, а не так давно взагалі існувала лише завдяки СРСР. Найперше, звісно, фінансовою альтернативою.

Дослідник трагедії з десятирічним стажем уже, напевне, має відповідь, чому в радянські часи тема Бабиного Яру була серед табуйованих. Аби було не так, радянська влада вже давно зробила б там меморіал, які були в Ленінграді (пам’ять про блокаду), Бресті (данина оборонцям фортеці), Хатині (згадка про масові знищення) тощо. Проте контекст Бабиного Яру сам по собі антирадянській та антиросійській, бо серед жертв було чимало діячів українського визвольного руху. А згадуючи про колаборантів-українців, доведеться згадати про причини, котрі змусили їх вітати Гітлера як визволителя від Сталіна. Всього цього контексту один із улюбленців Каннського фестивалю вперто уникає. І в цьому, віддам йому належне, абсолютно щирий… прихильник російського погляду на причини й наслідки трагедії в Бабиному Яру.

Фото: Atoms & Void