Яким було найголовніше враження від пресконференції Володимира Зеленського, що відбулася кілька днів тому? Отаким: у нас у країні так і не сформувалася культура пресконференцій і, ширше, культура спілкування влади з медіа та медіа з владою. І за цим показником ми, на жаль, усе ще десь неподалік від постсовкових реалій.

Президент так і не навчився відповідати по справі, а не, грубо кажучи, набивати собі ціну. Принаймні так, щоби це самомилування не так впадало в око. Він так і не навчився визнавати свої помилки — принаймні конкретні, а не загальними словами -  а саме таке вміння, взагалі-то, є безпомилковою ознакою людини, впевненої у своїх діях. Він так і не наважився вести мову про політику й економіку, а не про самопіар.

Про значну кількість журналістів, що ставили запитання, можна сказати дослівно те саме — хоч бери й пиши ще раз попередній абзац. І хоча журналістське самомилування (“ото я крутий — президентові запитання поставив! мене всі поруч із президентом побачили!”) було не таким відвертим, як на подібних пресконференціях попередніх років — президентський самопіар теж був дещо делікатнішим, ніж раніше, - усе воно було дуже помітним. А ще, за традицією, чимало журналістів із задоволенням демонстрували свою посвяченість у “таємниці двору”. Подеколи бувало враження, що для деяких журналістів метою було не отримати інформацію, а влаштувати двобій із президентом перед камерами.

Почнімо з президента. Ця пресконференція виглядала солідніше й предметніше, ніж попередні. Чимало було цілком задовільних відповідей, але чимало було й незадовільного. На багато запитань президент відповідав обтічно — або ж змальовував ситуації лише з одного боку. А його вступне слово змальовувало просто найдинамічнішу у світі країну, що летить у майбутнє попереду всіх. Одна біда: повсякденні враження якось не підтверджують цього. Цілком як у славетних доповідях Брежнєва: десь там високо “дальнейшее улучшение и всемерное повышение”, економіка процвітає — а у повсякденному житті елементарних продуктів у гастрономах не знайти.

Передусім, і у вступному слові, й у відповідях було занадто багато майбутнього часу. А мова мала йти про сьогодні й тепер. Бувало так, що президент відповідав, ніби робив особистий подарунок, хоча це є його прямий обов'язок — звітувати.

На запитання про Вірастюка президентська відповідь була непереконливою — явне з'їжджання. До того ж, він згадав про тітушок, знав при цьому про Антимайдан і змалював ситуацію так, що ціла область — він її так і не назвав — перебуває під їхньою владою, тримаючи в остраху й поліцію, й суддів, й адміністрації, й виборчі комісії. Змалював це, як сторонній спостерігач, бо так і не сказав, як держава бореться з цим і чи бореться взагалі, чи допомагає тій нещасній області. Дивна якась була відповідь.

Відповідаючи на запитання про те, що на Сході 50% молоді хочуть виїхати з України, Зеленський ніяк не зв'язав це з домінуванням ОПЗЖ на тому ж таки Сході.

Стало зрозумілим: президент вважає термін “олігархи” суто кількісним, а не якісним поняттям. Його слова можна зрозуміти так, що вплив на політику, залежні ЗМІ тощо — це побічна діяльність. Тоді як насправді влив на владу й залежні ЗМІ — це необхідна умова існування олігархічного “бізнесу”, без якої цей “бізнес” неможливий. І що цілком бувають і є місцеві олігархи, які встановлюють олігархічні відносини з місцевою владою й місцевими ЗМІ — хай навіть у підсумку вони не такі вже й супербагатії.

Менше, ніж торік, але все ж була помітною його більша прихильність до ЗМІ умовно проросійського спрямування, так або сяк асоційовані з ОПЗЖ. Цього разу не було надано слова відверто проросійським ЗМІ. Натомість чимало реплік президента мали підкреслювати просту думку: Україна почалася з Зеленського; була епоха темна — до Зеленського, а тепер почалася світла — за Зеленського й завдяки Зеленському. Мовляв, між минулим і теперішнім — просто прірва. Знову так: якби ж то тільки ще й відчувалося у повсякденному житті.

Дуже дивне враження залишила демонстрація листування з Яною Дугар — зі словами: “Це секрет, але ж ви сказали? Ви запитали?.. Я в цілому відкрита людина”. Причому основне запитання було від 5 каналу, а листування було показано ведучому каналу “Наш” цілковито протилежної спрямованості. То все ж, секрет це — а чи секрет для всіх, окрім каналу “Наш”?

Про вбивство Шеремета: “Все ж таки при мені жодний журналіст так не пішов з життя”. Важко сказати, в чому тут заслуга Зеленського — просто щастить йому? А чи це був натяк на пряму вину Порошенка? Виглядало так. Прозоро натякнув на Порошенка в цій темі Зеленський і ще раз.

Тема Порошенка лунала й наприкінці, у відповідь на запитання Гордона. Два роки він уже є президентом — і два роки ненависть до Порошенка є ірраціональною, нав'язливою. Зеленський довго сипав оціночними судженнями, таврував Порошенка — але так і не навів жодного факту. Бодай не назвав, чим саме такий немилий йому Порошенко, в чому саме він його звинувачує. Іноді виглядало так, що всі наші негеразди породжені саме Порошенком, а до нього була просто тобі благодать.

Президент виставив на посміховисько Віталія Кличка, просто глузував із нього. Кілька разів казав, що оточення Кличка вкрало з бюджету, сусіди в будинку також. А чи визнав це суд — а чи президент сам виносив вироки?

А тепер про журналістів — тих, хто й робить пресконференцію, створює її зміст. Було немало влучних актуальних запитань. Але й було не приховати непідготованості багатьох запитувачів, такого собі журналістського авантюризму — мовляв, прийду, отримаю право запитувати — а там щось та й вийде. А ще була стійка підозра, що чимало запитань є замовними — чи то від оточення самого президента, чи то від інших “сильних світу цього”.

Спробуймо класифікувати журналістські фейли за типами. 

Не називатиму імен та видань — ми зараз про загальну проблему, а не про таврування тих або тих. Перш ніж це почати, хотів би відзначити акти відвертої улесливості з боку журналістів, як от: “Хочу вам особисто подякувати за колонку для нашого журналу. Якщо раніше президенти лише читали «Фокус», то тепер вони вже й пишуть для нас”. Навіть якщо вам подобається президент, показувати це в такий спосіб — то дуже поганий смак.

Отже, тип перший: запитання, на які у принципі неможливо дати відповіді — принаймні  чесні та предметні. Цитати — за оглядом та за власними нотатками.

“Два роки тому ви назвали припинення війни на Донбасі одним із головних своїх питань. На жаль, до кінця цю проблему ще не вдалося вирішити. Чи сподіваєтеся ви до кінця своєї каденції вирішити це питання? Саме як?”. Зрозуміло, що в такому формулюванні запитання лише провокувало Зеленського до непевних обіцянок та прогнозів на піску — тобто на порожню відповідь.

“У мене таке питання щодо ваших передвиборчих обіцянок. Власне, під час передвиборчої кампанії ви обіцяли багато з білбордів – покласти край одразу кільком епохам. Власне, у мене запитання, кінець якої епохи зараз уже настав? Яка епоха почалася?” Це — взагалі якась абстракція, яка тільки й могла, що спровокувати президента на роздуми про свою епохальність. Що Зеленський не без задоволення  й робив.

“Ви восени запропонували українцями відповісти на п’ять запитань. І як думка та відповіді українців втілилися в життя? Але це перше запитання. Друге запитання: ви на початку говорили про країну мрій – про що ви мрієте?”. Саме по собі те опитування було річчю сумнівною. Ну, а друга частина нагадала мені університетське запитання до професора: “Скажіть, а як ви думаєте?” - на що той відповів: “Зазвичай важко, але зараз гарячково”.

Тип другий: запитання, на які Зеленський завідомо не дав би прямої чесної відповіді. “8 квітня ви підписали закон про всеукраїнський референдум. Цікавить, коли й з якого питання буде перший референдум, за вашої ініціативи?”. Оця впевненість, що будь-який закон ухвалюють лише заради якихось тактичних президентських ігор. І в будь-якому разі нічого конкретного президент не сказав би. Бо якби хотів, то сказав би й сам, і вже давно.

“Чи не вважаєте ви, що за ці два роки президент Зеленський все ж таки став ворогом олігархічної системи? Чи президент Зеленський за ці два роки став частиною олігархічної системи?” Звісно ж, відповідь можна було одразу передбачити — та це, власне, й було не запитання, а твердження.

А взагалі, я навів невелику частину всього великого запитання — воно містило багато імен і фактів, які в контексті пресконференції можна було об'єднати в одне спільне узагальнення. Це — теж помітна помилка: дуже багатоаспектні й занадто розгорнуті запитання, які забуваються, ще не завершившись, і дають президентові змогу вибирати найзручніші для себе аспекти й уникати відповіді на решту. Щодо даного запитання: журналістське розслідування у форматі запитання на пресконференції — завідомо програшний крок.

“Я вчора передивлявся соціологію, коли готувався до пресконференції. За часів, коли ви приходили до влади – це був січень 2019 року, нових облич у владі хотіли 47% українців, а зараз 65% українців, за даними групи «Рейтинг», уже хочуть людей із досвідом, людей, які вже були у владі. Скажіть, будь ласка, на вашу думку, чому так сталося?”. Звісно ж, натяку президент не вловив — тобто зробив вигляд, що не вловив. Що й можна було передбачити.

“Сьогодні на пресконференції ви сказали, що щодо Донбасу можете винести якесь питання на референдум. Чи могли б ви уточнити, що це буде за запитання? Чи стосується воно, наприклад, того, щоб відмовитися від Донбасу або надати йому якійсь особливі права, повноваження?” Ну, отак Зеленський вам прямо й скаже, еге ж.

Тип третій: запитання про персоналії — про височайші плани призначень та звільнень. За часів Кучми й саме за них розкладання пасьянсів із персоналіями тільки й вважалося за поважну аналітику, триває ця традиція й дотепер — знавців придворної кухні не меншає, й цікавість до монарших фаворитів — хто з них у фаворі, а хто в опалі — так само. Такі запитання переносять нас прямісінько на триста років у минуле — от тільки учасники пресконференції чомусь не в напудрених перуках і не у кринолінах. Звідки це йде, теж зрозуміло: “русскій мір” реальністю минулих століть і живе, придворна журналістика — один із його й саме його проявів.

Зауважу: йдеться про невиправданий і невмотивований перехід на персоналії — бо, скажімо, в запитанні: чи понесе покарання Аваков, якщо виявиться, що підозрювані у вбивстві Павла Шеремета невинні, - перехід на персоналії є зрозумілим і виправданим. 

Чого не сказати про наполегливе прохання назвати прізвища вже легендарних “13 олігархів” - саме воно. Тут було б набагато важливішим запитання про те, чи антиолігархічний закон міститиме запобіжники, щоби олігархи просто не відійшли ще далі за лаштунки, продовжуючи ту саму діяльність руками партнерів та підставних осіб. Але оцього якраз ніхто й не спитав.

Підтип цього ж типу — підміна загальних проблем окремими фактами, деталями.

“Чи вважаєте ви олігархами Андрія Веревського та Павла Фукса?” - оце воно, воно самісіньке. Ні, у справді деолігархізаії ніщо інше, окрім конкретних імен, суспільство не цікавить — правда ж? “Ще про боротьбу з олігархами. РНБО вводить санкції. Чи побачимо ми санкції проти панів Коломойського та Фірташа. Якщо так, то коли? Якщо ні, то чому?” - попри позірну важливість, це якраз те, що можна буде побачити з самого закону та його імплементації — але як же гостро звучить! Так і уявляєш собі закон, де замість визначення складу порушення — просто перелік імен із резолюцією “покарати”. Типовий монарший указ середньовічної доби.

“Пане президенте, ви трошки вже сказали про уряд. Але хочеться розуміння, чому саме зараз відбулася ця ротація? Чи не очікувати нам нового перезавантаження?”

“Скажіть, будь ласка, що вам зробив Віталій Кличко? Він скаржиться, що за останній тиждень на нього тиснуть, обшуки. Чи розглядаєте ви його як свого конкурента на наступних президентських виборах? Чи планується заміна голови КМДА найближчим часом?” Справді було би важливе запитання — якби не таке формулювання.

“Хотіла задати питання стосовно програми «Велике будівництво». Власне, ваші опоненти її активно критикують. Можливо, ви чули вже, навіть називають «великим крадівництвом», й те, що це не повноваження голови держави — займатися дорогами. Скажіть, будь ласка, навіщо це вам? Чому не віддасте цю програму уряду, як це має бути? Коли завершиться ця програма? І безпосередньо  у центральній частині України завершиться будівництво доріг, маю на увазі?” Початок — за здравіє, закінчення — за упокій: усе змістовне запитання зведене до “а коли до центральної України дійде монарша увага”.

І тип четвертий: не знаєш, про що питати — спитай про другий термін, адже нічого актуальнішого на сьогодні немає. Цього разу щонайменше тричі активували це запитання в тій або іншій формі. Авторство деяких запитань змушує запідозрити замовність — таким чином суспільству навіюють думку, що Зеленський — це надовго; згадаймо, що й перша виборча кампанія почалася з наполегливої появи Зеленського у списках можливих президентів. Але інших у замовності не запідозриш — і це свідчить, що суспільству, а разом із ним і журналістам, уже навіяли ідею про виняткову актуальність цього питання. 

А тут авторів запитання треба назвати: “Сегодня.uа”. Запитання: “Господин президент, скажите, пожалуйста, саммит «Крымская платформа» может ли реально содействовать деэскалации отношений с Россией?”. От, виявляється, що має бути метою “Кримської платформи”, от заради чого вона — відносини з Росією!

І зовсім окремо стоїть видання “Гордон”, уособлене однойменним чоловіком. Це треба було бачити: улесливі інтонації, відданий вираз обличчя — ніби автор запитання от-от кинеться президентові в ноги з вигуком: “Ба-атюшка! Све-ет ты наш! Госуда-арюшка роди-имый!” Це до болю нагадувало сумнозвісні інтерв'ю Коротича з Януковичем — ті, якими Коротич назавжди поховав свою репутацію. Стало огидно.

Хоча от саме з Гордоном Зеленський влаштував цілий діалог, підігруючи йому й провокуючи на продовження. Придворний журналіст, фаворит його величності?

Так, Гордон зіграв на ненависті Зеленського до Порошенка, підливаючи оливи у вогонь — але він, який відчуває характери й поведінку — чи не показав він нам любов Зеленського до лестощів? “Та з нього ж мов з гуся вода!” - це вже було від Гордона непристойно. Гидко.

І ще один штрих. Коли лунало запитання  від Суспільного мовника про висловлювання Татарова про Революцію гідності, в залі було чутно:: “В нас свобода слова”. Але ж офіційні особи, тим паче на той час співробітники МВС, не мають “свободи слова”, бо за такою “свободою” - сваволя.

Отже, щодо президента: ми так до кінця й не можемо впевнено сказати, хто він — пан Зеленський, і що є реальним, а що — про людське око.

Щодо журналістів: якщо відкинути порожні та некоректні запитання, пресконференцію можна було скоротити рівно наполовину. Чимало важливого так і не пролунало. Так ніхто прямо не спитав засадничих речей: як Зеленський оцінює Революцію гідності, наприклад. І, безумовно, було би чудово, якби нарешті хтось так прямо спитав: чому таку ненависть викликає Порошенко — не осуд, не критику, а саме таку ненависть, що президент втрачає контроль над собою?