Пресмарафон Зеленського: розведення військ?

Пресмарафон Зеленського: розведення військ?

13 Жовтня 2019
2217
13 Жовтня 2019
11:00

Пресмарафон Зеленського: розведення військ?

2217
Багато питань щодо президента залишилися нез'ясованими й після 14-тигодинного прес-марафону. Але, можливо, кригу кригу недовіри між президентом та ЗМІ розтоплено.
Пресмарафон Зеленського: розведення військ?
Пресмарафон Зеленського: розведення військ?

Не було, не було — й одразу світовий рекорд. Якщо в герметичній камері, де підтримували абсолютний вакуум, просвердлити бодай малюсінький отвір, повітря рвоне туди з шаленою силою. Вибухова гіперкомпресія називається — дуже великої руйнівної сили явище, до речі. От приблизно такий ефект викликало проведення Володимиром Зеленським пресмарафону. Ефектно вийшло, одне слово. Навіть надто ефектно — от тільки чи не надто руйнівно щодо змісту?

Під час прес-марафону президент досить побіжно сказав, що раніше не хотів виступати з порожніми обіцянками. Власне, щось подібне й гадалося — адже досвід Петра Порошенка, який на перших прес-конференціях щедро роздавав обіцянки, які потім так і не втілилися в реальність, є ще свіжим у пам'яті.

От тільки ніщо не заважало Володимирові Зеленському бодай одного разу сказати раніше: мовляв, для прес-конференції він поки що не бачить матеріалу — от коли назбирається той матеріал, тоді вона й буде. Просто так сказати, а не напускати туман: мовляв, «у смартфоні й без посередників». Стала би зрозумілою його позиція — й одразу знизився би градус невдоволення в журналістському середовищі, не стало б місця для негативних для нього припущень та версій.

А ще дещо більше довіряли б його запевненням, що Україну Путінові він не здасть. І, можливо, масштаб протестних акцій був би меншим. Тепер же потужні акції заплановано знову, й марафон їх не зупинив — надто пізно, переконати скептиків тепер важче, ніж було би ще два тижні тому.

Та й власне, однаково мова йшла про наміри та бачення Зеленським проблем, а зовсім не про доконані факти, яких усе ще надто мало. От про таке саме бачення цілком можна було б поговорити з журналістами й раніше — не про обіцянки, а саме про розуміння й пріоритети.

Коли стало відомо, що журналістів запускатимуть невеликими групками, виникла фантазія: от якби в такій камерній обстановці президент спілкувався у формі діалогу! Коли журналісти могли б дотискати запитання, спонукати президента до логічного розвитку висловлених думок, якщо його відповіді здавалися б половинчастими, виправляти ситуацію, якщо президент неправильно зрозумів запитання або з'їхав із теми — й президент так само міг би уточнити запитання, роз'яснити свої думки тощо.

Такі міні-діалоги в підсумку й вийшли — точніше, дуже часто виходили, хоча не всі журналісти з такої можливості користалися. І це — великий плюс такого формату. Ще один великий плюс: за камерної обстановки не залишається місця для відвертого пафосу та суперпафосу — того, на що грішили всі попередні президенти.

Головний мінус — він простий: навряд чи можна знайти пересічного громадянина, який слухав би весь чотирнадцятигодинний марафон (і при тому нічого не проспав), бо це  мазохістом треба бути. Тож усі все чули потрошку, якісь важливі для себе речі випустивши. Виникає припущення: Офіс президента вважав, що акредитовані журналісти й є цільовою аудиторією: вони отримають змогу поставити запитання, отримають відповіді, а потім у себе у виданнях про свої запитання й відповіді на них і розкажуть. Насправді принаймні в Україні склалося, що президентські пресконференції слухають пересічні громадяни — недаремно ж UA: Перший,  інформаційні телеканали,  Громадське ТБ, Українське радіо та Радіо «Свобода»,  вели трансляції. У підсумку вийшло, що інформація розлетілася, мов комарі: їх багато, але всіх не зловиш.

Як же на майбутнє примирити цю камерність із надмірним обсягом? Здається, вихід існує єдиний: проводити пресконференції частіше й із тематичних питань — до подій, а не про все на світі одразу. Зберігши, звісно, й загальні, скажімо, раз на півроку — але в разі частого спілкування президента зі ЗМІ кількість загальних  запитань тоді не буде такою захмарною.

Володимир Зеленський видавався щирим — або, принаймні, хотів таким бути. Й подеколи ця щирість виливалася в нестриманість і нетактовність. Він хотів виглядати розкутим, звичайною земною людиною — але подеколи його розкутість скочувалася до фамільярності. Демократизм наукового семінару й демократизм одеського «Привозу» - це, все ж таки, далеко не одне й те саме, а під час пресмарафону траплялося й перше, й друге.

Десь до обіду впадала в око недружня налаштованість Зеленського до журналістів, мов до супротивників. Аж раптом стало очевидним: він боїться журналістів. От просто боїться. Очікує від них підступів і капостей. Тому й такий наїжачений — у позиції оборони. А от із іноземними журналістами він був вочевидь спокійним, упевненим. Навіть тембр голосу мінявся.

І — диво: під вечір це враження зникло. Чи то втома далася взнаки, чи то збагнув президент, що журналісти  якщо й кусаються, то лише в переносному розумінні, чи то просто звик — але ворожості вже не було. Й тон йому змінився, й манера говорити, й зміст мовленого. Ніби розведення військ відбулося, ніби які-не-які мости було наведено.

Як і що відповідав Зеленський? Червоною ниткою проходили дві тези. Перша: в усьому винуваті «попередники», які вони були погані. Й друга: Зеленський — президент миру, його мета — встановити мир. Вставляв він ці тези до місця й не до місця, причому нерідко вони явно суперечили основному змісту його репліки.   

Ще у першій половині дня впадала в око нечіткість багатьох його формулювань, повторювання й маса відгалужень від теми. Значну частину часу він міг би зекономити, уникаючи всього цього.

Багато було банальностей, розжовування загальновідомих речей, багато води. Й багато реплік на тему «який хороший я».

Зеленський не боявся сказати «я не знаю» або показати, що не знає. Не боявся сказати, що поставлене запитання — не його компетенція. Подеколи обіцяв розібратися й вивчити проблему. Частіше переадресовував до інших владних інститутів. От тільки чи лише здалося, що він зловживав цим? Переадресовував ті питання, на які не міг або не хотів відповісти по суті. Зрештою, коли його просто просили висловити своє ставлення. Можливо, після скандалу зі «своїм на сто відсотків прокурором» Зеленський тепер дмухає на воду й боїться звинувачень у втручанні не у свою парафію — але якщо так, то це може свідчити: він не дуже чітко уявляє обсяги й межі своїх повноважень.

Скажімо, в розмовах про медведчуківські телеканали він повсякчас переводив стрілки на Нацраду. Гаразд, правильно. Але ж чи медведчуківські телеканали — це просто порушення журналістських стандартів та правил, просто нечесна й упереджена журналістика? А чи це й питання національної безпеки, яким опікується аж ніяк не  лише Нацрада, а й, приміром, РНБО, яку очолює саме президент?

«Це не я сказав, це не я зробив, це — не мої слова» (цитати не дослівні) — гаразд, хай так, але ж проблема існує, й розв'язувати її — йому. А оцим мало не дитячим «це не я» Зеленський закривав теми, нічого про самі проблеми не сказавши. Залишалося враження, що так він відбивався від запитань, на які не знав, що відповідати по суті.

І, на жаль, це було не єдине свідчення, що до деяких питань Зеленський все ще ставиться, як «пересічний обиватель», а не як президент.

Із іншого боку, чимало акредитованих журналістів і справді ставили й формулювали запитання так, ніби Володимир Зеленський — щонайменше бог усемогутній, і геть усе на світі прямо залежить від його наказу або відсутності такого. Якось навіть ніяково зауважувати: журналісти, що акредитувалися на прес-марафон президента й, мабуть-таки, якось готувалися до цього — ну могли ж вони бодай поцікавитися, за що саме відповідає президент!

За кількістю неточних, розпливчастих, обтічно сформульованих і просто незрозумілих запитань журналісти — учасники марафону могли би сміливо конкурувати з відповідями самого президента. З однією лише різницею: на відміну від президента, вони робили це не експромтом, не чотирнадцять годин поспіль і найчастіше навіть не вперше. А запитання, які майже дослівно повторювали ті, що вже лунали, й навіть по кілька разів, зрештою почали викликати нервовий регіт. Так, це було б феєричне шоу — якби всі понад 300 журналістів ставили й ставили одне й те саме запитання. Тоді б до Книги рекордів потрапив не лише президент, а й журналісти теж — от тільки куди б після того потрапили й президент, і сторонні глядачі-слухачі-мазохісти?

Ну, й, звісно ж, кадрові запитання: а чому призначили, а кого призначите, а кого плануєте? Вони були цілком виправданими щодо персон, щодо яких у суспільстві існують перестороги. Але ж були далеко не лише щодо них! То невже більше не було, про що питати? Скажімо, запитання про «чому Аваков». Чесно кажучи, так, як воно пролунало, найадекватнішою була б відповідь запитанням: «А чому б ні?». Тобто, висловлюючи подив чи незгоду з тим або іншим призначенням (а коли є запитання, це саме й означає подив або незгоду, бо інакше стає простою балаканиною), журналіст мав би бодай пояснити, що дивує або дратує в тому призначенні.

З іншого боку, відповідь: «А кого б ви хотіли?» - теж поза всякими межами.

Втім, суто персоніфікованих запитань було менше, ніж зазвичай бувало на «класичних» прес-конференціях. На відміну від тих прес-конференцій, майже не було запитань у стилі: «А що ви їсте на сніданок по вівторках?». І запитання, з очевидністю покликані не отримати відповідь, а себе показати — таких розумних і сміливих, так само як суто риторичні запитання, на які у принципі неможливо відповісти — теж якщо й були, то загубилися в загальній масі. «Камерний» формат робить такі запитання беззмістовними, позбавляє їх сенсу — й у цьому ще один його плюс.

Запитання про воєнний стан, чи не запровадить його Зеленський. З довгою підводкою, де стверджувалося, що оголошення воєнного стану — це мало не панацея від війни. Ну, здавалося б, давно пройдений урок: війна та воєнний стан — це дві різні речі, зовсім різні. Але знову й знову. Що це було — аутизм? Просто нав'язлива ідея?

І відповідь президента: «Ми отримали війну, ми отримали корупцію, ми отримали «Приватбанк», ліцензії каналів і багато чого іншого». Від «попередників», звісно ж, отримали. То це Порошенко розпочав (або не захотів завершити) війну — так варто було розуміти? І «Приватбанк» - це провина, мало не злочин Порошенка?  А ці слова можна ж було витлумачити саме так!

Запитання про деталі щодо війни. Зеленський натякав-натякав, аж поки сказав прямим текстом: усе, що він скаже у відповідь журналістам, так само стане відоме ворогові. То невже самі журналісти цього не розуміли? А чи «поставлю запитання — а там хай хоч потоп»?

Різонуло вухо згадування Зеленським Джорджа Сороса в негативному контексті, як негативної постаті. Але ж це російська пропаганда демонізувала Сороса, зробила з нього мало не головного натхненника, а то й організатора «кольорових» (читай: антиросійських) революцій. В Україні ніяких претензій до Сороса досі, нібито, не було. Тож і залишилося відкритим запитання: до якої міри Володимир Зеленський перебуває під впливом російської пропаганди?

Так, негативний контекст щодо Сороса був у журналістському запитанні. Але Зеленський його не заперечив.

Сказав президент, що сьогодні великий відсоток росіян розуміє, що українці — не фашисти. Й тому, мовляв, тепер домовлятися з Росією про мир буде легше. Але який вплив цих росіян, які все зрозуміли, на Путіна? Й чи є він узагалі? Й чи не потрапив Зеленський до тієї ж пастки, що й західні партнери — екстраполювати демократичну європейську реальність на Росію?

«Я — президент, я — стратег, чи я — комунікатор?» - риторично спитав президент. А біда в  тім, що, не будучи комунікатором, неможливо стати стратегом, як і успішним президентом. Різонула ж вухо ця фраза з іншої причини: її можна було зрозуміти так, що Зеленський відстоював своє право ухвалювати рішення, не звертаючи уваги на наявні в суспільстві настрої, попри них.

«Я називаю війною, а не агресією», - привернув увагу Зеленський. Але ж Путін теж називає війною, а не агресією, бо війна може бути й громадянською, а слово «агресія» чітко свідчить про напад! Те саме зауваження стосується й журналістів, що вимагали «назвати війну війною».

«Вийдіть на вулицю й спитайте: Пашинський — бандит чи не бандит». То, може, судову реформу, про необхідність якої Зеленський казав в іншій відповіді, звести до того, що просто розпустити суди й розігнати їх? А кримінальну відповідальність призначати шляхом опитування перехожих?

Журналіст з Миколаєва поставив слушне запитання. Зеленський показово звільнив заступника глави держадміністрації, назвав усіх бандитами, а потім прийшов призначений ним же, Зеленським, губернатор, високо оцінив роботу адміністрації й усіх залишив на посадах. «Кому вірити? - спитав журналіст. - Президентові чи призначеному президентом його представникові?». Зеленський пообіцяв з'ясувати питання з новим миколаївським губернатором. Але ж запитання, власне, було не про те! Журналіст дуже прозоро натякнув на те, що тоді, в Миколаєві, Зеленський звільнив людину ні за що, погарячкувавши й не володіючи інформацією! Президент, поза сумнівом, уловив цей натяк. Але зробив вигляд, що не вловив. І це — далеко не перше свідчення: Зеленський не вміє визнавати, що був неправий.

В іншій відповіді він поскаржився на «некерованість мерів, відсутність спільної позиції з облрадами». Але ж у демократичних країнах саме так і буває, це — типова для них ситуація! Бо інакше — це сумнозвісна януковичівська «вертикаль»

Майже через півроку після перемоги Володимира Зеленського так і залишаються дві новини — як і годиться, одна добра й одна погана. Добра: судячи з усього, Зеленський розуміє, що в багатьох питаннях він — дилетант. І погана: так достеменно й невідомо, з яких джерел бере президент інформацію для ухвалення рішень, і чи не є ця інформація упередженою, а то й викривленою. Й до, й після обрання на високу посаду Зеленський казав, що радитиметься з експертами. Так досі й незрозуміло, якими саме є ті експерти, й чи не грає провідну роль у його інформуванні один усім відомий мегаексперт. І чи ніхто з радників не зловживає його довірою, не маніпулює ним.

Пресмарафон цих побоювань не розвіяв. Але кригу недовіри між президентом та ЗМІ, хочеться сподіватися, розтоплено.

Фото: Олексій Темченко

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2217
Читайте також
16.10.2019 13:30
Олександр Михельсон
для «Детектора медіа»
2 510
12.10.2019 14:00
Леонид Канфер
для «Детектора медіа»
3 562
11.10.2019 10:00
Олександр Михельсон
для «Детектора медіа»
3 040
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду