Водночас, визнали експерти, в міжнародному праві чітко не визначений правовий статус випадків, коли дезінформація спрямована проти мешканців інших країн, а не власної. Дискусія пройшла без згадок про роль Росії в її поширенні, а серед учасників був і російський «контрпропагандист» — представник антитерористичного центру країн СНД.

Червоними лініями в боротьбі проти дезінформації мають бути міжнародні й національні закони, а також права людини. Уряди не повинні намагатись обмежити право людей говорити неправду, навіть якщо вона завдає комусь шкоди, якщо саме цей різновид неправди чітко не заборонений законом. Натомість мають вимагати від адміністрації соціальних платформ, аби принципи модерації контенту, зокрема й автоматичної, не суперечили загальнолюдським правам і свободам. Такі думки пролунали під час дискусії «Міжнародне право та політика щодо дезінформації в контексті свободи ЗМІ», організованої офісом представниці Організації безпеки та співробітництва в Європі з питань свободи засобів масової інформації 14 травня 2021 року.

Дискусію модерував Андрій Ріхтер, старший радник представниці ОБСЄ з питань свободи ЗМІ та колишній завідувач кафедри Московського державного університету, який десять років мешкає у Відні.

«Проблема дезінформації в медіа існувала з моменту виникнення журналістики як такої, — сказала представниця ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Тереза Рібейро. — Але в наш час розвитку цифрових комунікацій вона стоїть особливо гостро». Нарікаючи на відсутність загальновизнаного визначення дезінформації, вона назвала низку характеристик цього явища. Зокрема, «дезінформація містить твердження, неправдивість або оманливість яких можна довести; її створюють, відтворюють та поширюють задля економічного зиску або щоб навмисно ввести аудиторію в оману, що може завдати шкоди суспільству». Що це за шкода? Розмиваючи межу між правдою і брехнею, дезінформація підриває довіру суспільства до професійної якісної журналістики та її роль у демократичному суспільстві. «Якщо коротко, дезінформація прагне знищити довіру до медіа, а коли зникає довіра, зникають зв’язки, які тримають суспільство вкупі», — пояснює Тереза Рібейро, водночас наголошуючи, що боротьба з дезінформацією методами, що обмежують права людини, — це рух у хибному напрямку. У той самий час представниця ОБСЄ стверджує, що жоден уряд держави — членкині організації не підтримує дезінформацію, хоча три місяці тому європейські експерти вголос називали одну з держав-членкинь — Росію — головним джерелом дезінформації.

Тереза Рібейро нагадує про документ під назвою «Спільна декларація про свободу висловлювання, “фейкові новини”, дезінформацію і пропаганду», ухвалений низкою міжнародних організацій 2017 року. Одна з її головних тез: держави можуть обмежувати свободу слова лише в межах, дозволених міжнародним законодавством, і з дуже поважних причин. Не можна зазіхати на свободу слова й приватним компаніям (насамперед, вочевидь, маються на увазі соціальні платформи на зразок Google i Facebook).

Згадуючи про технологічні компанії, Тереза Рібейро посилається на дослідження ОБСЄ, присвячене впливу штучного інтелекту на свободу слова. «Штучний інтелект дедалі частіше використовуються як політичний інструмент, який допомагає диктувати людям, яку інформацію яку бачитимуть у мережі. Комп’ютери навчились виробляти настільки переконливий контент, що людям важко зрозуміти, де правда, а де брехня», — каже представниця ОБСЄ.

Німецький дослідник Бйорнст’єрн Бааде вивчає проблематику дезінформації в контексті міжнародних правових норм. Він розповів, що в експертному середовищі точиться дискусія: чи можна вважати цілеспрямоване поширення дезінформації, спрямованої проти держави, різновидом втручання у її внутрішні справи. На думку Бааде, неправдива чи оманлива інформація може завдавати державам серйозної шкоди і «досягати своєї мети ефективніше, ніж військовий напад». Німеччина нещодавно офіційно визнала, що дезінформація за деяких обставин може вважатися незаконним втручанням (наприклад, якщо її наслідком стали заворушення чи зрив виборів). Водночас поняття дезінформації є неоднозначним у міжнародному законодавчому контексті, адже частина документів розглядає лише неправдиві твердження. Дезінформація ж, окрім простої брехні, може оперувати і правдивими або частково правдивими, але, наприклад, вміщеними у хибний контекст, тенденційно дібраними або в маніпулятивний спосіб поданими твердженнями. Яскравий приклад — перебільшена увага до окремих випадків важких побічних ефектів після вакцинації або смерті вакцинованих людей, навіть якщо немає доказів, що вона пов’язана з вакциною. Без належного контексту такі публікації, хоч і «правдиві», можуть відохотити людей щепитися.

Бйорнст’єрн Бааде наголошує, що тлумачення дезінформації як форми агресії не поширюється на критику — суб’єктивні оцінки «мають найвищий рівень захисту, навіть ті, які можуть видаватися цілком хибними для більшості людей». Президент США Дональд Трамп, нагадує Бааде, знецінив термін «фейкові новини» (fake news), використовуючи його як відповідь на критику, обґрунтовану чи ні; те саме, на думку дослідника, може статись і з терміном «дезінформація».

Дослідниця із Брюссельської школи державного управління Тріша Маєр вивчає дії Google, Facebook та Twitter у відповідь на виклики, пов’язані з дезінформацією, зокрема під час коронавірусної пандемії. Правила модерації стали гнучкішими і швидко змінюються, підлаштовуючись під нові формати шкідливого контенту; платформи, з одного боку, намагаються допомагати поширювати правдиву інформацію (зокрема ту, що йде з офіційних джерел), з іншого — дужче автоматизують модерацію. Відповідно, шанси на оскарження несправедливого автоматичного видалення контенту, який дезінформацією не є, знижуються. Аналогічні дії адміністрацій соціальних платформ пов’язані з виборами, зокрема у Сполучених Штатах. «Нам варто зосередитись не на тому, який контент є прийнятним, а який ні, а на принципах, за якими платформи визначають прийнятне і неприйнятне, — каже дослідниця. — Приватні компанії стали суддями, які на власний розсуд встановлюють межі свободи висловлювання своїх користувачів». На її думку, слід більше тиснути на платформи, вимагаючи від них прозорості процедур, не обмежувати права та враховувати не лише американський контекст, а, наприклад, реагувати на посилення дезінформаційних атак під час виборів у Європі.

Тріша Маєр нагадала, що слід не тільки боротися проти токсичної інформації, а й заохочувати розмаїття думок, підтримувати незалежні медіа і взагалі допомагати здоровим формам інформації. Силове втручання, на її думку, потрібне лише в тих декількох сферах, де шкода від дезінформації безсумнівна: порушення прав дітей, пропаганда тероризму, розхитування механізму чесних виборів.

Викладач Ноттінґемської правничої школи в Лондоні Марко Міланович наголошує, що найважливіше питання, яке слід ставити у випадках поширення неправдивої інформації чи дезінформації, — хто її поширює. Якщо це робить держава, «шкода від неправди посилюється у десятки чи сотні разів». До прикладу, на думку Мілановича, шкода, яку завдали громадському здоров’ю поширенням дезінформації Дональд Трамп або президент Бразилії Жаїр Болсонару, в рази більша, ніж можуть завдати недержавні поширювачі неправди. Окремий випадок — Танзанія, де влада, контролюючи всі засоби масової інформації, забороняла лікарям згадувати про епідемію коронавірусної хвороби, заперечуючи саме її існування. Такі дії є загрозою для фундаментальних прав людини — на здоров’я, життя тощо. Втім це приклади, коли дезінформація з уст влади спрямована проти мешканців тієї ж країни. «Правовий статус випадків, коли вона спрямована проти мешканців інших країн, менш однозначний», — каже юрист (прикладів держав, які поширюють таку дезінформацію, він не назвав).

«З одного боку, є ліберальний погляд на свободу слова: мовляв, держава не має бути арбітром правди, вона повинна створити ринок, де зустрічаються ідеї — неправдиві з правдивими, і правда зрештою переможе. З іншого боку, ми знаємо, що ринок, зокрема й ринок ідей, може обвалитися, ним можуть маніпулювати за допомогою влади і грошей, а в реальному житті правда не завжди перемагає брехню. Є країни, де брехня віддавна перемагає», — говорить дослідник. Як і Тереза Рібейро, Марко Міланович визнає за державами право обмежувати дії тих, хто поширює шкідливу брехню, однак лише тоді, коли це справді необхідно, і в межах національних законів про протидію дезінформації — яких, за словами правника, в більшості держав немає. Інакше боротьба з дезінформацією може стати приводом для утисків опозиції та закривання рота критикам влади. Найнебезпечнішими, за словами Мілановича, є неоднозначні закони, що не містять чітких визначень дезінформації та шкоди, яку вона має завдати, аби її можна було обмежувати. «Держави не мають обмежувати неправду лише тому, що вона неправдива. Сам по собі захист правди — недостатній привід. Вони можуть робити це у випадках, коли поширення неправди завдає людині конкретної шкоди, — наголошує юрист. — І це потрібно довести. Наприклад, якщо я кажу вам, що гідроксихлорохін лікує COVID-19, а ви мені — що від гідроксихлорохіну у вас стався серцевий напад. Визначати ж, що є правдою, а що брехнею, ніколи не повинна виконавча влада. Це функція або незалежного суду, або незалежного регулятора». Прикладом неприйнятного механізму регулювання став Сінгапур, де виконавча влада може видаляти дописи із соцмереж.

Правниця з медійно-правозахисної організації Article 19 Ґабієль Ґільмен, яка брала участь у підготовці щорічного звіту ООН про дезінформацію, запропонувала розглядати свободу слова не як частину проблеми протидії дезінформації, а як основу її розв’язання. Це розв’язання, на думку французької експертки, лежить у площині створення середовища, в якому існуватиме й поширюватиметься якісна правдива інформація. Для цього вона пропонує гарантувати безпеку журналістам, допомагати незалежним та громадським медіа, а також покращувати комунікацію державних органів. Вимога до держави надавати повну, правдиву й адекватну інформацію — ключовий акцент у позиції Article 19. За словами пані Ґільмен, приклади, коли одна держава поширює дезінформацію, спрямовану проти громадян іншої держави, її організація не досліджує.

Керівниця відділу медіадепартаменту інформаційного суспільства Ради Європи Уршка Умек перелічила основні способи, у які дезінформація шкодить правам людини:

• право на вільні та чесні вибори — неправдива інформація впливає на те, як люди голосують;
• право на приватність і репутацію — дезінформація часто спрямована проти окремих людей, їхньої честі й гідності;
• право не бути дискримінованим — дезінформація часто спрямована проти окремих груп, наприклад, меншин або біженців;
• право на здоров’я — неправдива інформація, що стосується медичної сфери, може поставити під загрозу здоров’я людей;
• право на свободу слова — дезінформація може провокувати неадекватну або занадто різку відповідь, яка загрожує свободі ЗМІ і свободі слова. Це важливий акцент — «закручування гайок», яке виникає в процесі боротьби проти дезінформації, експертка подає як наслідок дезінформації, а не як злу волю урядовців, які користаються дезінформацією як приводом.

Способи протидії, каже Уршка Умек, залежать насамперед від того, чи конкретний приклад дезінформації належить до категорії дій, заборонених законом, чи ні. Якщо належить, боротися простіше. «Але коли ми говоримо про просто шкідливу інформацію, ми заходимо в сіру зону потенційно суб’єктивних означень. Питання: чи можна вважати брехню, навіть якщо її мета — завдати шкоду, незаконною? Очевидно, ні. Не завжди», — говорить Уршка Умек. Вона нагадує, що Європейська конвенція з прав людини захищає суб’єктивні висловлювання (opinions), за які людей не судять і не карають, навіть якщо суб’єктивна думка базується на неправдивих твердженнях.

Серед способів протидії Уршка Умек називає підтримку якісної журналістики, заснованої на дотриманні стандартів; доступність офіційної інформації; підвищення рівня медіаграмотності.

Керівник відділу стратегічних комунікацій та інформаційного аналізу Європейської служби зовнішніх справ Лутц Ґюльнер назвав дезінформацію проблемою міжнародної політики та безпеки. «Ми радимо не прив’язувати визначення дезінформації до контенту, — сказав він. — Це змушує нас вирішувати, що є правдою і що не є. Навіть у разі, якщо (не)правдивість інформації можна підтвердити, це досить небезпечно. Тому ми радимо зосереджуватись на організаціях і людях, які поширюють дезінформацію, та на їхній поведінці. Тоді нам легше визначити, яким саме діям ми маємо протидіяти. Думаю, ключовий термін — це маніпуляція». Маніпулювати, каже Лутц Ґюльнер, можуть не тільки фактами, а й доступом до інформації, ідентичністю тощо. Техніки, тактики і процедури швидко розвиваються, тож інвентаризувати їх важко. Наприклад, боти, які вважалися великим злом кілька років тому, вже не настільки важливі — платформи навчилися їх визначати і знешкоджувати. За його словами, потрібні комплексні інструменти та підходи, зокрема описані у Плані дій європейської демократії.

Перша згадка про Росію пролунала на дев’яносто шостій хвилині тригодинної дискусії (в нейтральному контексті — як приклад розмаїтих способів законодавчого регулювання дезінформації). У більшості дискусій, що відбуваються на інших європейських майданчиках, назва цієї держави фігурує, по-перше, частіше, по-друге — серед обмеженого (зазвичай двома пунктами: Росія і Китай) списку головних поширювачів міжнародної дезінформації.

Серед учасників дискусії був відповідальний секретар Науково-консультативної ради антитерористичного центру Співдружності незалежних держав і співробітник науково-дослідного інституту Міністерства внутрішніх справ Росії Олександр Смирнов, який єдиний виступав не англійською. Андрій Ріхтер представив Смирнова також як експерта й автора книжки «Организация контрпропаганды в области борьбы с терроризмом и экстремизмом» (у ній, наприклад, дії активістів Євромайдану в соцмережах означені як «деструктивні»; також Смирнов висміює «інформаційні війська» України як «диванну армію» і так далі. — Ред.). «Дати об’єктивну оцінку проблематиці дезінформації заважає надзвичайна політизованість цієї теми», — серед іншого сказав Олександр Смирнов. Запитань до представника Росії, який докладно розповів про контрпропаганду і боротьбу з «екстремістським контентом» у Росії та її державах-сателітах, а також рекомендував розвивати навички медіаграмотності для «выживания в мире лжи», у модератора та учасників дискусії не було.

Що ж до рекомендацій, то здебільшого вони звелися до комплексної, гнучкої протидії дезінформації, до якої мають бути залучені всі стейкхолдери — влада, громадянське суспільство, медіа, соціальні платформи та інші. Серед методів протидії називали також постійний моніторинг і дослідження інформаційного простору для вчасного виявлення дезінформації. Усі промовці погодилися, що панацеї в боротьбі проти дезінформації не існує — потрібно ділити проблему на складові і знаходити методи, які дозволяють якщо не розв’язати, то покращити ситуацію в окремих її аспектах. Втім у фіналі Андрій Ріхтер пожартував, що, можливо, від дезінформації вдасться знайти вакцину.