Полонені за кілька місяців після звільнення Штутгарта. Серед них мій прадід

В дитинстві ми організовано школою ходили до пам’ятника невідомому солдату. Червоні тюльпани, білі нарциси. Червона зірка, величезний, непропорційний солдат із гіперболізованим торсом застиг у якійсь неприродній надривній позі. Зовсім не схожий на купку ветеранів, що зібрались в його тіні: слабкі, поморщені, з нечутними голосами.

На камені викарбуване ім’я мого прадіда: він не вернувся, невідомо, де загинув. Мого дядька звати на його честь. Після смерті дідуся минулої зими я перебирала його листи – там листи від прадідових побратимів – поранений казали, в госпіталі. А далі – невідомо. Радянська армія ніколи не була відома цінуванням людського життя. Прадід кинувся в її жерло в останній рік війни.

Дев’яте травня не святкували, але згадували, лунало слово «перемога». Соціально прийнятним було святкувати «со слезами на глазах». По телевізору транслювали московські концерти – на сцені скакали дівчата в пілотках. Вперше задумались про формат свята і вперше це стало дійсно широкою дискусією, коли Віктор Ющенко скасував парад у травні 2005 року. Він йшов попід руки з ветеранами Хрещатиком.

«Это не то, – казав мій двоюрідний дідусь. – Я смотрел Москву». Він був ще живий, отой справжній ветеран із травмою, гідністю, рівною спиною, із цілком україномовної родини, який після війни до кінця своїх днів лишився виключно російськомовним, з яким мій власний дід так тепло дружив і з яким вони так і не змогли дійти згоди ані щодо «перемоги», ані щодо долі України. Тепер їх обох немає і, попри свій агностицизм, я сподіваюсь, що десь вони там таки дійдуть згоди, поговорять про «перемогу».

Жінки відбудовують Кривий Ріг після війни

Зрозуміле було його бажання «смотреть Москву»: навряд є щось людині приємніше, аніж відчуття оцієї перемоги, недаремності вічних болей в нозі, недаремності отих усіх понівечених тіл, на які надивились за чотири роки, за всі ці розірвані, розкидані долі, за сотні покалічених ветеранів на дощечках, що просять хліба біля вокзалу. До речі, коли починали святкувати перемогу (а її святкували не одразу після 1945) отих злиденних ветеранів уже на очах не було – в СРСР не любили дивитись на інвалідів.

Відчуття тріумфу добра над злом, яке ти сам пережив і до якого доклався – що може бути людині приємніше? І тому так складно сприймався той Ющенко, що йшов із ветеранами вулицею із традиційно червоними гвоздиками, похиливши голову – образ жертви, кому це приємно? А заради тріумфу, цього п’янкого відчуття перемоги можна забути перемогу ГУЛАГу, забути голод сорок сьомого, забути все те, що сталось після війни.

Далі все більше було відкритих даних, все більше ставало ясно, тим, хто цікавився і відрізнявся критичним мисленням, як починалась війна, як масово тікали радянські солдати, яка розірвана була Україна, як тривав збройний спротив проти червоних до п’ятдесятих. І наче задля ілюстративного матеріалу паралельно в Росії підіймалось з колін «победобесие», ставало зрозуміло, як на паливі перемоги над злом СРСР протримався ще більше сорока років і як на цьому ж паливі вже Росія увірвалась із своїми (тими ж самими) георгіївськими стрічками у Крим і на Донбас.

«Ніколи знову» – красиве європейське гасло, тільки для нас це «знову» триває вже восьмий рік, поки Інтер показує чергові поскакульки в пілотках, в Росії діти зображають надгробки, а в окупованому Донецьку друкують марки зі Сталіним.

Бабуся ховалась в підвалах, прокидалась від холоду під оголошення «воздушная тревога» і думала – та хай би вже ця трєвога, тільки так холодно, так не хочеться нікуди бігти, проводжала батька у Штуттґарт, не знала, чи він вернеться, ніколи роками не їла досита. Оті найкращі дитячі, бентежні, прекрасні роки минули під ці оголошення, виселення німцями із квартири, купівлю хати за прабабусине плаття, голод, а потім, коли великий Сталін переміг, вона, малесенька блондинка, ходила в школу в галошах з німецьких шин і гарного взуття вона не взує ще десятиліттями.

Що я можу сказати їй на дев’яте травня?

Мені дуже шкода оту маленьку, юну тебе. Так страшенно шкода…