Після публікації в «Детекторі медіа» Тімур Мірошниченко вирішив відмовитися від того, щоб бути ведучим фестивалю «Слов'янський базар» у білоруському Вітебську.

За словами білоруського видання, від участі у «Слов'янському базарі» також відмовилися українка Марув, росіяни Александр Іванов із гуртом «Рондо» та Михаїл Галустян, а також білорус Антон Табала. Гадаю, це тільки початок.

Оголосили були, що «Слов'янський базар» від України вестиме Андрій Доманський. Але й Доманський відмовився. На даний момент невідомо, хто буде ведучим від України, й чи буде такий узагалі.

Бо цьогорічний «Слов'янський базар» може містити кілька «сюрпризів».

Дуже ймовірна, цілком реальна ситуація. На сцені «Слов'янського базару» мали би з'явитися «національні герої» й «незламні патріоти» — «Галаси ЗМеста». Ті самі, які мали поїхати на конкурс «Євробачення», та «Євробачення» не схотіло їх бачити. Й ведучий мусив би їх компліментарно оголосити. Бо оголосити критично або саркастично — це шкандаль. А на теренах Білорусі — ймовірно, з політичними наслідками. І чомусь видається ймовірним, що цю функцію поклали би саме на українського ведучого — така собі «слов'янська» перевірка на вошивість, ідентифікація «свій — чужий».

Ще одна досить імовірна ситуація. Цього року на сцену «Слов'янського базару» цілком може спуститися зі своїх небес сам Лукашенко — так би мовити, осяяти конкурс своїм світлом і надихнути артистів особисто. Цього року йому як ніколи потрібен публічний позитив, демонстрація підтримки «простими людьми», тобто глядачами, та й артистами. Не факт, що так буде, бо можуть засвистіти, але чи наважаться білоруси після всього, що сталося? Та й спецслужби працюватимуть, і російських глядачів буде далеко не обмаль — тих, для яких Лукашенко є взірцем і героєм.

І ведучий теж мав би компліментарно його оголосити. І це теж міг би бути український ведучий — задля демонстрування, що «народ України, на відміну від української влади, підтримує й схвалює»... І тут уже не відкрутишся.

«Усі ці роки це була історія про музику», — заявив Мірошниченко. Але він дещо злукавив.

«Слов'янський базар» ніколи не був історією суто про музику — від самого свого початку, за самим своїм задумом це була історія про пропаганду, і пропаганду політичну. Цілком за радянською традицією радянської «Червоної гвоздики» — традиційного «фестивалю політичної пісні» у Сочі.

Річ у тім, що в самій назві «Слов'янського базару» міститься грандіозна фальсифікація, грандіозна підміна понять.

У Європі тринадцять слов'янських держав — тобто країн, де титульною нацією є слов'янська. От вони: Білорусь, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Північна Македонія, Польща, Росія, Сербія, Словаччина, Словенія, Україна, Хорватія, Чехія та Чорногорія. Є ще бездержавний народ — лужичани (подеколи їх розглядають як кілька близьких народів), що компактно живуть у Німеччині. Є бездержавні слов'янські народи й у Польщі.

Натомість у російській пропаганді слово «слов'яни» практично завжди означає — перелічую за заведеним у Росії порядком — «росіян, українців та білорусів», їхні буцімто «віковічну єдність» та «братерство». Подеколи в російських пропагандистських текстах слово «слов'яни» підмінює собою слово «православні». І завжди — практично без винятків — слово «слов'яни» в російській пропаганді має значення «миодіннарод». Дуже часто слово «слов'яни» в російських текстах ужито там, де мало б бути слово «росіяни», «етнічні росіяни».

То погляньмо на наш «Базар». Окрім ведучого від України, є ведучі від Білорусі та Росії. Від самого початку історії фестивалю. Чи є або бодай раз були там ведучі від Польщі, а чи Болгарії, а чи бодай «братньої» Сербії? Ні, не було й не буває.

Мова ведення фестивалю — російська й лише вона. І правильно: навіщо ще якісь слов'янські мови, коли є російська?

Розпочав свою історію «Слов'янський базар» 1992 року, але нинішніх масштабів і нинішнього медійного розголосу набув, коли першою особою в Білорусі став Лукашенко — тут коментарі зайві, а президентом України став Леонід Кучма, який після вбивства Георгія Гонгадзе та скандалу з «кольчугами» почав проводити політику «зближення» з Росією та «спільного простору» з нею ж.

Серед фестивальної програми були «день Росії», «день України» та «день Білорусі», «днів» жодної іншої слов'янської країни не було, здається, жодного разу. Перших років існування фестивалю «день України» завжди являв собою нескінченну гопакедію від початку й до кінця з фольклору, із сотнями учасників на сцені водночас — саме так виглядали типові радянські «дні України» під час якихось «днів дружби народів». Україна завзято підтримувала образи стереотипних «хохлів», у яких нічого модернішого за гопак немає й бути не може. Офіційні особи доби Кучми дуже пишалися тими концертами: он як вони представили Україну та «багатющу українську культуру»!

А от кого оголосили до участі цього року організатори: «Українські виконавці Марув, Олег Винник, Еліна Іващенко, співак із Казахстану Дімаш Кудайберген, зірка з Грузії Вахтанг Кікабідзе, російські артисти Стас П'єха, Александр Буйнов, Аніта Цой, Михаїл Галустян, Зара, Аліна Артц, Сергєй Пєнкін, Емін, ізраїльський джазмен Леонід Пташка». Слов'янська Грузія, слов'янський Казахстан, слов'янський Ізраїль...

І чи не забагато російських зірок? Їх же в рази більше, ніж усіх інших, разом узятих!

А на «Слов'янському базарі» так завжди — було і є. Й досить довго серед гостей домінували не просто російські виконавці, а російські виконавці ще з радянським минулим. Ностальгійний такий був фестивальчик, радянсько-ностальгійний. Бували гості й з інших країн, але найчастіше всі ці країни об'єднувало радянське минуле.

Рівно те саме стосувалося конкурсантів: бували й навіть перемагали представники екзотичних країн, але що спільного було в них зі слов'янством — та нічого. Здебільшого ж це були конкурсанти з пострадянських країн, зокрема таких, як «слов'янський» Азербайджан, «слов'янська» Молдова, «слов'янський» Узбекистан та інших — за повного домінування представників Росії. Так, із залученням дуже обмеженого «іноземного елементу» — задля вигляду.

Від самого початку це був за суттю своєю не «Слов'янський базар», а «Радянський базар». Або без евфемізмів: «Русскій мір».

От що у другому ж реченні повідомляє стаття у російській Вікіпедії: «Фестиваль задуман как общее культурное мероприятие трёх стран: Белоруссии, России, Украины». А от що пише українська Вікіпедія (досить нечастий випадок, коли стаття в українській Вікіпедії не є перекладом статті у російській): «Свою історію фестиваль "Слов'янський базар", що проходить у Вітебську, веде з 18 липня 1992 року. Біля витоків фестивалю стояли три держави — Білорусь, Росія і Україна.. У перший рік організатори переслідували досить скромні цілі: ознайомити вітебського глядача з пісенною творчістю слов'янських країн».

Ще раз: фестиваль «Слов'янський базар» — це наочна, візуалізована модель «русскаго міра», де Україна та Білорусь є його інтегральними частинами, «братами меншими», решта пострадянських країн — периферією, а поодинокі представники непострадянських країн легітимують саме таку картину світу. Саме таким був початковий задум.

«Слов'янський базар» є дуже слабко завуальованою пропагандою формули «миодіннарод». І, мабуть, давно вже назрів і перезрів час улаштувати тому фестивалю хрестоматійний маршрут «базар — вокзал». Ні, не заборонити, в жодному разі. Просто не робити з нього суперподію, не демонструвати до нього аж такої медійної цікавості, не роздмухувати його мало не до статусу «нашої альтернативи "Євробаченню"». Покаже, можливо, його «Інтер» — хай це буде його ніша — така сама, як і «безсмертний полк».

Фото: znaj.ua