Отже, червона доріжка. Канни? Венеція? Мрії Володимира Зеленського? Ні, президент проходить червоною доріжкою, гвардійці (швейцари? лакеї?) відкривають перед ним двері, потім інші гвардійці — ще одні. Й от він — вихід суперзірки. Аплодисменти.

От тільки виникли якісь асоціації: десь подібне я вже бачив. Еврика! Згадав! «Прямі лінії» Путіна — от де. Там вихід суперзірки точно такий, тільки знімають ізсередини.

Але виявилося, що це пародія. І після кількох слів із-за трибуни президент змінив локацію й тон промови. От тільки не пам'ятаю, щоби хтось із українських президентів у новорічну ніч таким чином звертався до громадян України, тож незрозуміло, що ж саме і в кого саме з його улюблених «папередників» Зеленський пародіював. І взагалі: це було новорічне привітання, а чи пародія на новорічне привітання? Було вже не розібрати, де закінчується пародія й починається справжній президент.

У приміщенні нинішнього Офісу президента виявилися діти, й саме до них підсів президент, щоби продовжити своє новорічне звернення. Треба гадати, випадкові, просто зі звичайних сімей? Саме до них президент і звернувся — й так звертався протягом усього привітання.

Отже, початок довгого привітання, ще за трибуною. (Цитування за розшифровкою.) «Дорогі українці! До кінця 2020 року залишаються лічені хвилини. Час підбивати підсумки, робити висновки, говорити про плани та цілі. Нудно? Згоден. Добре. Скажу зрозуміло для вас. І це логічно, адже все, що ми робимо, ми робимо саме для вас».

Такого ляпаса геть усім не давав навіть Янукович: мовляв, скажу так, щоби навіть ви зрозуміли. Боюся, президент виказав дещо таке, чого не хотів. І, боюся, між рядків там можна прочитати більше, ніж відкритим текстом.

Ні, хоч із якого боку поглянь, а незграбно й неоковирно: якщо «щоб було зрозуміло для вас, нерозумненьких» — це було дітям, «нашому майбутньому», та ще й «ми робимо» теж винятково для дітей, а решта українців — та ну їх, набридли? Втім, далі інтонація Зеленського була саме такою, якою часто розмовляють або діти, або з дітьми. Й тоді виходить гарненьке таке вітання всім українцям — саме всіх нас і символізували ті діти.

Протягом усього привітання цей когнітивний дисонанс тривав: до кого звертається Зеленський — до дітей чи до всіх нас? Іноді здавалося, що він і сам уже в цьому заплутувався.

Бо ж далі пішов звіт про «пророблену» роботу — як багато завдяки Зеленському та його владі в нас усього зроблено, якими семимильними кроками нарешті закрокувала Україна. Поза сумнівом, дітям було винятково цікаво — а головне ж, зрозуміло! — слухати про побудовані дороги та мости. Звісно, були й капосники-попередники: «Просто дехто втратив нюх ще задовго до Covid-19», — це про брак необхідного в аптеках та лікарнях. Може, хтось підкаже президентові ідею: це ж Порошенко запустив ковід — він, проклятущий, більше бо нема кому! А якщо серйозно, пане президенте, зацикленість на чомусь до добра не веде.

І, так, яка ж вишукана лексика, особливо як для дітей: «втратили нюх» — і яка ж доречна, до статусу, до місця й до події.

«І ми не слухаємо метальників бруду на вентилятор соцмереж. Після когось залишаться пости, а після когось залишаться мости». «Вы там статейки пописываете, а мы уголь добываем», — улюблений аргумент радянської тоталітарної доби — впізнали? Що це — віра у власну непогрішимість і єдиноправильність? І, пане Зеленський, навіть побудовані мости не надають індульгенції за все решту, а помилки не перетворюють на здобутки.

Про спортивні перемоги. Так, Путін це теж полюбляє. Й Лукашенко полюбляє. І Янукович полюбляв. Ні, зі спортивними перемогами все гаразд. І зі згадуванням їх було би все гаразд — якби президент не згадав їх у контексті власних досягнень. Адже довго йшлося саме про те, що він ставив у заслугу собі!

«Так, на жаль, він забрав у нас киянина Патона, одесита Жванецького, львів'ян Скорика та Віктюка. Але подарував нам майже 300 тисяч нових громадян — хлопчиків та дівчаток, що народилися в Україні цьогоріч». Ух, яка багатюща на змісти цитата!

Почнімо з того, що з чотирьох названих Зеленським двоє, цілих 50 % — Віктюк та Жванецький — були діячами російської культури, які працювали в Росії й уславилися там. Були москвичами, а не львів'янином та одеситом. Звісно, Україна має цінувати всіх, хто народився на її землі, пам'ятав це й шанував це, й віддавати їм пошану — але ж не забуваючи, що вони — саме вихідці. Бо вже зовсім недалеко до «зірки української естради Наташі Корольової» лишається. То чи наш президент і досі вважає Україну та Росію «єдиним культурним простором»?

«Але подарував нам 300 тисяч...». Ніякого «але», ніякого «натомість» бути тут не може! Бо це — «бабы новых нарожали». Це — люди, що мають цінність не як особистості, а як маса — як у сумнозвісній промові Путіна після трагедії у Кемеровому: «Мы говорим о демографии, а теряем людей». От що таке це «але». І чи впевнений пан Зеленський, що серед народжених минулого року буде хтось масштабу Скорика або Жванецького? Коли людина залишає наш світ, її місце залишається порожнім, його вже ніхто ніколи не заповнить. Без ніяких «але».

Нарешті, якщо вже президент порадів із приводу народження тих, хто житиме в Україні, доречним було би так само згадати добрим словом усіх, хто пішов від нас. Так само всіх, а не лише чотирьох. І в цьому контексті не віддати пошану тим, чиї життя обірвав коронавірус, при тому, що загалом тема ковіду у привітанні лунала — як це взагалі? У цьому короткому фрагменті — й ставлення до людей, і ставлення до біди, яку ми переживаємо, — два в одному.

І — кульмінація: діти, суворо по черзі й навіть не намагаючись перебивати одне одного, виголошують побажання. Від суто господарсько-економічних та «я хочу, щоби ковід минув» і до «я хочу, щоби всі батьки купили своїм дітям собак» — через геть усякі теми. І знову — таке відчуття деж-вю було! І знову згадав: «Пряма лінія» Путіна, легендарні запитання від дітей.

А загалом... Червоні доріжки, діти, пафос і пафос — навіщо все це було? Своїм привітанням президент чітко показав: він усе ще ставиться до своєї комунікації як до шоубізнесу. І замість добирати змісти, вирішив явити Україні небачену форму новорічного привітання. Небачену постановку — от саме постановку, зрежисовану й відрепетирувану, а не натхненну. Щось несправжнє, зображення, муляж. А жанр новорічних вітань потребує не форми — він потребує щирості й душевного тепла. Як це називали в радянські торгівлі, пересортиця вийшла.

Ця помпезність, цей антураж — усе це було дуже схоже на набивання собі ціни й статусу. І на мить стало не по собі: досвід переконує, що президенти, схильні до помпезності й зверхнього ставлення до суспільства, дуже неохоче прощаються із владою в належні терміни. Роблять усе, щоби влада тривала вічно. Дуже хочеться, щоби Володимир Зеленський став винятком, але тривожний сигнал подано, й вже не вперше.

А чи не міг Зеленський відкласти звіт про небачені успіхи на кілька днів, хай навіть виступивши для цього спеціально? Ну, не можна в новорічне вітання впихнути все на світі! Задовго вийшло — й, так, нудно.

Узагалі ж, як хотілося би, щоби президент якось зняв маску (не медичну, а театральну), відклав би вбік усі підсумки року з погляду політики та економіки й просто привітав українців із Новим роком — щиро, так, як він вітає своїх рідних та друзів. Без пафосу, без помпи, без надмірного творчого ентузіазму — просто від душі. Побажав би українцям того, що хотів би побажати — от він особисто, Володимир Зеленський. Це вітання сприйняли б на ура, воно б утерло ніс усім попередникам. Тільки для цього треба бачити в українцях не тих, для кого в тому ж «Кварталі-95» створювалися й створюються концертні номери «нижче плінтусу», бо «піпл хаває». Треба бачити в українцях рівних собі співгромадян, а не недоумкуватих підданців. Власне, поводитися рівно так, як і обіцяв Зеленський, ідучи на вибори.

І замість посткриптуму. Великий резонананс викликала прикінцева частина — привітання до жителів Криму та окупованої частини Донбасу. Це могла б бути найпроникливіша, найщемливіша частина. От тільки господарський звіт, що передував цьому, й загальна пародійність уже не залишили для цього місця — ну, неможливо миттю перемкнутися з лекції про «народне господарство” для дітей на болючі теми. Не вийде.

Чимало критики лунає на адресу російськомовності та згадування вулиці Артема. Як на мене, це не страшно  - не можна ставити віз поперед коня й проводити українізацію окупованих регіонів, поки вони під окупацією — дистанційно. Точніше, можна, але з завідомо нульовим результатом. І не в тім навіть річ, що в Ялті — не пісок, а галька, на якій складненько щось писати. («Що ж він, навіть не знає того Криму», - можуть тепер глузувати кримчани.)

Зеленський запевнив, що мир настане дуже скоро, й от-от окуповані території возз'єднаються з Україною. Але ж це — неправда. Дуже мало шансів на це. І якщо президент не знає, що це, найімовірніше, найближчим часом неможливе — це означає, що його політика щодо окупованих територій є хибною: не бачачи й не розуміючи реальної ситуації, неможливо її виправити — абсолютно неможливо; можна лише будувати замки на піску — тому самому, ялтинському, якого не існує.

Кого мені нагадав цей пасаж (і якби це вперше!), то це горківського Луку з «На дні». Того, який заколисував добренькими й солоденькими, але нездійсненними казочками. Здавалося, що президент України мав би змальовувати співгромадянам ситуацію такою, якою вона є — бодай задля того, щоб на нього, президента, не покладали нездійсненних очікувань. Мобілізовувати на подолання ситуації. Володимир Зеленський, і вже не вперше, віддає перевагу заколисуванню, притупленню пильності. Й для чого?