29 років Україна незалежна. Й от уже 29 років наша країна не може виборсатися з пострадянського болота.

Олігархічний устрій часто порівнюють із феодалізмом. І в цьому порівнянні — набагато менше образності й більше буквальності, ніж це може видатися. Бо українська політико-економічна система — це ієрархія олігархів, від загальнонаціональних до місцевих, «районного масштабу», повновладних царків, коли все, що є довкола, — «маркіза Карабаса», належить йому або контрольоване ним.

Ця олігархічна ієрархія один до одного відтворює класичну феодальну ієрархію. З тими самими відносинами сеньйорату та васалітету.

Олігархічний бізнес — це передусім сировинні галузі, а також харчова промисловість. Усі ті галузі, продукція яких за будь-яких умов матиме гарантований попит і збут. Які не потребують технологічних новацій і функціонують за давніми, мов цей світ, технологіями. Також типово олігархічним бізнесом є транзит, реекспорт та подібні операції «купи-продай». Об'єкти інфраструктури — теж улюблений бізнес олігархів. Ті об'єкти, які колись були державними. А ще олігархи полюбляють сферу розподілу. Зокрема, ті функції, які за всіма ознаками, за своєю суттю є суто державними. А це суто середньовічне явище. Тож от загальна характеристика олігархічного бізнесу: він має бути технологічно нескладним, високоприбутковим і монопольним. Надприбутки, що їх отримують олігархи, — це не комерційний прибуток, а феодальна рента.

Тут хотілося б зупинитися на одній російській пропагандистській ідеологемі. Її нам навіюють усі роки незалежності. Її на автоматі часто повторюють й українські ЗМІ, а чимало українців сприймають, мов «двічі по два — чотири», але, менше з тим, вона — брехлива. Йдеться про те, що буцімто високотехнологічні галузі зазнали занепаду й руйнування «внаслідок розпаду СРСР». (Щоправда, останні роки російська пропаганда навіює, буцімто деіндустріалізація в Україні настала після Революції гідності й відбулася на вимогу Євросоюзу. Чимало українців вірять не власній пам'яті, а цим твердженням. Або вірять обом твердженням, упритул не бачачи їхньої взаємовиключності.)

Що ж до розпаду СРСР, то досі ніхто не пояснив, який тут причинно-наслідковий зв'язок — хіба що магічно-містичний. Чи то високотехнологічні галузі занепали на знак протесту проти розпаду СРСР? А чи координувати їхню діяльність могли лише з Москви, а в Києві для того мізків бракує? Чому, зрештою, ті самі росіяни можуть досхочу купувати фінські меблі — а от щодо українських, то «Союз розвалили»? Немає відповідей. Тож дуже хотілося би, щоби автори наших ЗМІ добряче міркували, перш ніж репродукувати цю брехливу тезу.

А однією з причин занепаду й руйнування технологічних галузей є саме олігархічний устрій. Складний бізнес олігархи не потягнуть. А якби його «потягнув» хтось інший, завдяки міжгалузевій конкуренції олігархи втратили би своє монопольне становище в економіці та політиці, у державі в цілому. «Локомотивами економіки» стали б зовсім не вони.

Тож олігархи й скинули за борт усю технологічну промисловість — як загрозу для свого панівного становища. Найбільше не пощастило тим регіонам, де є потужне сировинне виробництво. Передусім — Донбасу. Так, передумови трагедії Донбасу варто шукати саме в олігархічному пануванні в Україні. Те саме можна сказати й про Крим — адже курортна справа, тим паче з «ненав'язливим» сервісом, коли «до моря й так поїдуть», тобто вкладати кошти не треба, а можна лише стригти купони, — ця галузь теж була дуже ласим для олігархів шматом.

Та й це ще не всі аналогії. У своїй переважній більшості наші олігархи не створювали свої бізнес-об'єкти, а отримали у власність ті, що вже існували з часів СРСР. І тут ми бачимо бездоганну тотожність: класичні середньовічні феодали теж отримували угіддя, що вже існували, вони не створювали їх!

А отже, вся конкуренція полягала в тому, кому дістануться найбільш ласі угіддя. Так було за Середніх віків. Так було й є в Україні. Бо надалі й дотепер основна конкуренція в Україні точиться саме навколо цього: кому дістанеться, хто в кого що відбере. Це — не ринкова конкуренція, а така собі придворна.

Ми відстоюємо свободу слова, свободу ЗМІ. Доведеться нагадати про прикрий факт: феодальний політико-економічний устрій не знає категорії свободи медіа. І допоки в Україні залишатиметься олігархічний устрій, найрейтинговішими, найвпливовішими, найпотужнішими ЗМІ залишатимуться олігархічні. Й найбагатшими — такими, що пропонуватимуть журналістам казкові зарплати. От тільки критерії журналістської праці будуть викривленими. І правду ці ЗМІ нестимуть лише до тієї міри, до якої хазяї зможуть мати з неї зиск.

Проблема перетворення українських медіа на такі, які є у розвинених демократичних країнах, за олігархічного устрою залишатиметься нерозв'язаною. Проблема боротьби з журналістським «чого зволите», із прямуванням ЗМІ у фарватері влади й політиків — так само.

Погляньмо на роки незалежності України саме під таким кутом зору. І звернімо увагу: з кожною зміною президента змінюються наймогутніші олігархи, деякі з'являються на небосхилі ніби нізвідки, а деякі потрапляють в опалу. Такі от «соціальні ліфти», що безпосередньо залежать від верховної влади. Саме так і було за класичного феодалізму.

Епоха Кравчука. Темні віки. Рим упав, прийшли варвари — у малинових піджаках і з пейджерами. Розгортається боротьба за власність — та сама «кому дістанеться». Хтось здобуває її силою й злочинами, хтось зловживає посадами директорів, хтось використовує близькість до влади, й першими феодалами стають куми, брати, сусіди можновладців. «Лихі 1990-ті» з бандами та їхніми очільниками як «королями життя». Вони заводять зв'язки у правоохоронних органах, у владі, в також у найширших респектабельних колах.

Але ж у реальних Темних віків саме так і було. Реальна феодальна аристократія так і формувалася — кров'ю, зброєю, шахрайством, владою. Це так само був час шалених соціальних злетів і шалених багатств за мить.

Мільйони людей працюють, не отримуючи зарплату й дедалі більше нагадуючи середньовічних кріпаків — так само безправні.

Усі законні права стають номінальними. Державні інституції практично не діють. Міліція не охороняє правопорядок, суди не судять, прокуратура не наглядає, органи соцзабезпечення не забезпечують, освіта стрімко перетворюється на купівлю-продаж дипломів. Це — примітивна форма державності, протодержава. Саме такими були державні утворення доби Темних віків.

Медіа ще вільні, але розрізнені й кожне для свого вузького кола. З'являються нові й нові телеканали, й чимало з них належать сумнівним персонам. У медіа починають стрімко просочуватися неправда, невігластво, прихована реклама й ледь приховане відстоювання інтересів власників.

Епоха Кучми. Період централізованих середньовічних держав із сильною центральною владою. Боротьба за «кому дістанеться» добігає завершальної стадії: формується клас найвищої олігархічної еліти, олігархічна ієрархія набуває чіткої структурованості. В Україні поступово формуються потужні олігархічні клани — територіальні та галузеві. Комічні з погляду сьогодення загальнонаціональні конкурентні баталії за схемою «донецькі проти нафтогазових» лише доводять: конкуренція та має зовсім не ринковий характер, це конкуренція за «кому дістанеться». Сильна центральна влада дедалі більше виконує єдину роль — роль модератора між олігархічними «удільними князівствами» й інстанції, яка легалізує оте «кому дістанеться».

Процес структуризації олігархії один до одного є тотожним із процесом структуризації середньовічної аристократії. Процес перетворення вчорашніх «лицарів із великої дороги» на респектабельних «просто лицарів» — так само.

Відбувається економічний, соціальний і політичний — а багато в чому й ментальний — поділ України на «дві України». Багатий на сировинні ресурси південний схід опиняється під повною владою найпотужніших олігархів. Бідніший на сировинні виробництва північний захід — вільніший, а тамтешні олігархи — місцевого масштабу, конкурувати з південно-східними вони не можуть.

Історично склалося так, що в ХІХ і на початку ХХ століття на сировинні підприємства південного сходу, що тоді розвивалися, масово переселялися люди з усієї Російської імперії, й російська мова набула там потужного поширення. До бідного на сировину північного заходу таких масових хвиль переселення не було, й там зберегла позиції українська мова. Надалі боротьба між сировинними олігархічними графами та князями сходу й дрібноолігархічним, набагато вільнішим заходом точитиметься під прикриттям мовного питання. Насправді мова буде ярликом, маркером «свій — чужий», брендом — але не змістом тієї боротьби.

За доби Кучми центральна влада стримує цю боротьбу у прийнятних межах, а східні олігархи не об'єднані. Це дуже нагадує початок занепаду середньовічних централізованих держав — тієї-таки Давньої Русі.

Медіа повністю перетворюються на глашатаїв влади та олігархів — цілком як за Середньовіччя існували глашатаї феодалів. До рук олігархів переходять найпотужніші телеканали. До медіа влада ставиться, мов до обслуги. Свобода слова зазнає утисків. Зі ЗМІ зникають аналітика, публіцистика та інші вияви власної думки. Рештки аналітичних матеріалів аналізують події здебільшого під єдиним кутом зору: хто з олігархів та владоможців від тих подій виграє, а хто програє; суспільство геть винесене з поля уваги — просто тобі як класичний простолюд. Завершується все темниками. Паралельно йде масоване проникнення російської інформації та російських ЗМІ, які починають домінувати. Власне, гібридна агресія де-факто починається саме тоді. Й це теж є цілком аналогічним Середньовіччю, коли кордони повсякчас мінялися, а іноземні феодали повсякчас зазіхали на чужі угіддя. Кілька хвиль масованого інформаційного «визволення матері міст російських» — чи не дають вони підстав згадати про Хрестові походи?

Епоха Ющенка. Йдучи до влади як супротивник великих олігархів, Ющенко відстоював не лише інтереси, а й цінності та світогляд вільнішої північно-західної половини України. Він мав би розуміти: феодальний устрій не знає поняття «демократія» в його сучасному розумінні, й тому він має дві опції поведінки: або стати таким собі Кучмою № 2, або провести деолігархізацію й дати Україні потужний поштовх перетворитися на модерну державу. Ющенко не робить ані того, ані того. Він так і не розуміє різниці між політиком та громадським діячем.

За слабкої центральної влади настає доба феодальної роздрібненості. Місцеві олігархічні клани перетворюються на повновладних розпорядників своїх князівств, а центральна влада стає дедалі більш номінальною: вона існує, але нічого не вирішує.

За цих умов формується потужне об'єднання суперолігархів сходу та півдня під проводом найпотужнішого клану — донецького. З іншого боку, відбувається об'єднання малоструктурованих дрібноолігархічних півночі та заходу. Внутрішні суперечки, інтриги, зради, боротьба за вищість відбуваються в обох об'єднаннях — як це й було типовим для феодалів. Два об'єднання намагаються поділити Україну фактично на дві монархії, але не доходять згоди. Починається «війна червоної та синьо-білої троянд».

В Україні дедалі наочнішим стає двовладдя: державні інституції, суди тощо поділяються на «януковичівські» й «тимошенківські».

За всю каденцію Ющенка медіа стають істотно вільнішими, зникає державна цензура — але, попри те, ЗМІ так і не виходять із ролі глашатаїв, а взірцем і гарним тоном журналіста стає роль підставки під мікрофон. ЗМІ здебільшого ретранслюють висловлювання політиків та представників олігархів, без оцінок та коментарів. А «плюралізму» та «балансу» досягають ретранслюванням слів представників протилежних таборів. Під кінець каденції Ющенка медіа так само все виразніше поділяються на, принаймні де-факто, «тимошенківські» та «януковичівські». На виборах Янукович перемагає.

Епоха Януковича. В Україні настає доба «блискучих монархій»: «Держава — це я». Та сама, яка й за Середніх віків прийшла на зміну добі феодальної роздрібненості. Владу суворо централізовано, в публічних виступах Янукович пишається створенням «владної вертикалі» як самоцінністю. Розквітає демонстрування владою показних багатств і розкошів. Найсильнішим олігархом стає сам Янукович зі своєю «сім'єю», тобто старшим сином і купкою особливо наближених придворних. Типова абсолютна монархія пізнього Середньовіччя.

Донецькі масово «виграють конкуренцію», тобто відбирають ласі угіддя, в центрі та на заході. Як і робили класичні феодали, перемігши конкурентний клан. Лідерка конкурентного клану — в темниці, а вчорашні її васали переходять на бік переможців — за Середніх віків іще не існувало терміна «тушки», але саме явище було дуже поширеним. Потужні феодали заводять собі приватні парамілітарні угруповання — даруйте, олігархи заводять собі загони титушок.

Втім, завершити процес не вдається. І, як і за пізнього Середньовіччя, поступово зростає соціальна активність низів — попри перешкоди й утиски з боку монарха. Назріває буржуазна революція.

Транжирство Януковича та олігархів приводять країну до фінансового краху. Як свого часу й закінчували «блискучі монархії». Янукович знаходить вихід у згоді на васальну залежність України від Росії, де панують такі самі феодальні порядки, тільки монархія є потужнішою та абсолютнішою. Вибухає Євромайдан.

ЗМІ доби Януковича, особливо потужні телеканали вже без жодних формальних темників, без утисків працюють на нього, мов вишколена прислуга. З іншого боку, виникає й набирає сил помітна кількість ЗМІ, що відстоюють інтереси низів — або вважають, що відстоюють. От тільки той вишкіл прислуги помітно проникає й до них, бо надто часто сприймається як єдино можливий стандарт журналістської діяльності. Журналістська незалежність сприймається багатьма журналістами як служіння опозиційним хазяям, як зміна хазяїв, а не засад і принципів.

Епоха Порошенка. Ніхто вже не зможе сказати, що було б, якби не російська агресія, яка відвернула на себе й кошти, й увагу та сили керівників України. Тим часом реформи відбуваються, але точкові, безсистемні й фрагментарні — до того ж, дуже часто під сильним тиском західних союзників. Оцей вимушений тиск і спротив, який чинить українська верхівка, дають російській пропаганді додаткові підстави навіювати ідею про буцімто «зовнішнє управління».

Зовнішня модернізація, надання Україні модерного вигляду, за збереження основ олігархічно-феодального ладу — от що принесла доба Порошенка. До завершення каденції президент приходить із гаслом «Армія, віра, мова» — й майже без жодного слова про реформи й деолігархізацію.

Найбільшою є спокуса порівняти Порошенка з іншим Петром Олексійовичем — на прізвище Романов. Той теж модернізував свою країну — Росію, розвернув її до Європи, створив потужну армію, модернізував мову й реформував церкву. І під цим європейським лоском зберіг у недоторканності феодальний устрій.

За епохи Порошенка Україна вступає в постсередньовічну епоху — буцімто модернізована зовні, вона залишається феодальною всередині.

Медіа здобувають небачену раніше свободу. От тільки найпотужніші з них, зокрема провідні телеканали, так і залишаються олігархічними. Навіть незалежні медіа надто часто демонструють прямування у фарватері політиків, свою вторинність щодо політиків, тематичну залежність і ангажованість. У масі своїй медіа залишаються представниками влади перед суспільством, а не представниками суспільства перед владою. Тими самими глашатаями.

Спрацьовує й типовий ефект доброго царя: медіа, зокрема й неолігархічні, відверто ненавидять «доброго — а отже слабкого» царя й починають відверте цькування. Тим самим виконуючи мрію російської пропаганди й проросійських олігархів усередині України — перекласти на Порошенка всі гріхи та провини Януковича й відповідальність за них. Це стосується й корупції, й девальвації гривні, й зниження рівня життя після втечі Януковича — зниження через результати правління Януковича, але зрештою його навішують на Порошенка. Наочним стає сумний висновок: наші ЗМІ, навіть часто незалежні, за своїм modus operandi, своїм світоглядом і самі по собі є феодальними. Олігархічними не лише за формою власності — а й за духом.

Епоха Зеленського. Підбивати підсумки ще дуже зарано, але поки що вимальовується відкат назад. І стає зрозумілим: після Януковича, після Революції гідності Україна вступила не в Нові часи, а в постсередньовічну смугу, яка може тривати дуже довго. Іспанія, Португалія, Австро-Угорщина, Туреччина, та й та сама Росія — от яскраві європейські приклади. За цієї доби можливі рухи трохи вперед і трохи назад, обмежені модернізації та реставрації. Але в цілому — стагнація, болото, занепад. Наприкінці якого буває або Ататюрк чи Маннергейм, або Франко чи Ульянов-Лєнін. Останні — частіше.

Ще за Януковича Україна вичерпала ресурс олігархічно-феодального устрою. Вичерпала ресурс екстенсивного розвитку, на який цей устрій тільки й здатний. Ділити «кому дістанеться» більше нема чого.

Ілюстрація: «Вечірній Київ»