Протести в Білорусі надали Україні унікальний шанс, якого не було до них, і навряд чи настільки сприятливий момент з'явиться коли-небудь іще. Масовий рух непокори в сусідній країні спричинив тектонічні зсуви в інформаційній ситуації і в самій Білорусі, й у Росії, й в Україні — зокрема, в тих її регіонах, у яких і досі чимало людей орієнтовані на «русскій мір». І, що найважливіше, на окупованих територіях.

Величезна кількість тих, хто налаштований ворожо проти українського Майдану й сприймає його як «злочинний» та «фашистський», ставляться позитивно до білоруських протестів і підтримують їх.

Російська пропаганда деякий час була розгублена й дуже нагадувала картину «Буриданів осел женеться за двома зайцями». Можна припустити, що російська та проросійська пропаганда, а тим паче громадськість, нічого подібного в Білорусі не очікували. Надто вже вкорінилося стереотипне сприйняття білорусів як покірних «овечок», «трохи наївних» (називаючи своїх підданців саме так, Лукашенко озвучував поширені в російській пропаганді стереотипи), а Білорусі — як безпроблемної фактичної частини Росії без власної ідентичності й без власного обличчя.

Протягом дуже довгого часу Білорусь була на периферії уваги російської пропаганди. Для того було кілька причин. По-перше, Білорусь не мала для Росії такого сакрального значення, як Україна, адже Київ — то «матерь городов русских», а Мінськ... для імперської самосвідомості росіян Рига мала й має набагато більше значення, ніж Мінськ. Втрата України позбавила Росію підстав вести свій літопис від Давньої Русі, тоді як спроби включити до офіційної російської історії Велике Князівство Литовське й представити його як іще одну іпостась «споконвічної Росії» зазнали поразки ще позаминулого століття — та й російська й проросійська публіка асоціює ВКЛ із Литвою, а не з Білоруссю. Того самого позаминулого століття, після невдачі з привласнення історії ВКЛ, російська пропаганда доклала всіх зусиль, щоби просто виключити історичну Білорусь із ВКЛ у масовій свідомості, а саме Велике Князівство Литовське змальовувати як мало не вороже — й це їй вдалося.

По-друге, питання русифікації Білорусі, ментального прив'язування її до Росії здавалося остаточно й назавжди розв'язаним. Саме в Мінську Хрущов виголосив своє сумнозвісне: «Тільки-но ми всі заговоримо російською — тільки тоді й збудуємо комунізм». Ще за радянських часів у багатьох школах Білорусі білоруську літературу викладали російською мовою, а навіть у селах більшість розмовляла російською з білоруським акцентом.

По-третє, білоруський опір був незрівнянно слабшим і маргінальнішим за український. Якщо тема мазепинців — буржуазних націоналістів — петлюрівців — бандерівців безперервно пронизувала російську пропаганду ще з дорадянських часів, то про «націоналізм» у Білорусі ця пропаганда згадувала спорадично, й навіть коли згадувала, то переважно на білоруському, а не на загальноімперському рівні. За років незалежності політичні сили, що обстоювали «білоруську Білорусь», так і не набули значної популярності.

Тож Білорусь не викликала в російських пропагандистів занепокоєння, йшла підготовка до мирного остаточного її «поглинання». І якщо російська пропаганда довго й наполегливо, протягом багатьох десятиліть, готувала аудиторію до ворожого й непримиренного сприйняття будь-яких не санкціонованих Москвою порухів українців, то щодо білорусів проімперська аудиторія виявилася непідготованою.

Якщо будь-які протести в Україні проти проросійських лідерів викликають у російської та проросійської аудиторії ворожість, то протести в Білорусі — ні, не викликають. Серед проросійської та прорадянської аудиторії тут, в Україні — так само.

Як видається, існує ще один важливий чинник, чому офіційна російська пропаганда демонструє розгубленість: якщо вона слово у слово, теза за тезою почне повторювати щодо білоруських протестів ті самі мантри, які вона навіювала щодо українського Майдану — виникне великий ризик, що аудиторія засумнівається: а чи правдиву картину малювала російська пропаганда тоді про український Майдан? Очевидна неправда про білоруські протести може змусити росіян і проросійськи налаштованих українців переглянути свої погляди й на українські події семирічної давнини.

Ну й, нарешті, змінилася ситуація в самій Росії: Путін уже не має тієї беззастережної підтримки, яку мав 2013-2014 років.

На цьому тлі варто подивитися, що роблять російські пропагандистські ЗМІ жовтого характеру, а також блогосфера, зокрема пригожинські борзописці. А вони що є сил навіюють тези про докорінну відмінність нинішніх білоруських протестів від українських семирічної давнини. От деякі активно навіювані тези.

1. У Білорусі нині відстоюють демократію, а в Україні на Майдані її буцімто руйнували.

2. У Білорусі — мирні протести, а на Майдані буцімто були не протестувальники, а бойовики. Білоруси протестують мирно, а українці буцімто все палили й трощили.

3. Протестувальники в Білорусі вимагають визнання результатів виборів, а майданівці в Україні буцімто вимагали «вішати москалів» — оце буцімто й була мета Майдану.

4. У білоруських протестах беруть участь освічені й толерантні люди, а в Україні на Майдані буцімто домінували «гопники».

5. Білоруські протестувальники захищаються від звірств ОМОНу, тоді як в Україні майданівці буцімто «розстріляли Небесну сотню й пішли розстрілювати мирний Донбас». Читачів переконують, що, на відміну від Білорусі, в Україні протестувальники буцімто першими й безпричинно нападали на «Беркут». А війну на Донбасі малюють як буцімто «невмотивовану агресію майданутих».

6. Українці буцімто шкодують за Януковичем, рівень життя українців буцімто є незрівнянно нижчим, ніж був за Януковича.

7. Європа буцімто «кинула» Україну, бо буцімто обіцяла «за Майдан» одразу прийняти у члени ЄС, а не прийняла.

8. Білоруси відстоюють свої права, а українці на Майдані буцімто висували суто меркантильні вимоги — «жити, як у Швейцарії».

9. Якщо й були в Україні аналоги нинішніх білоруських протестів — то це буцімто не Майдан, а сепаратистські акції на Донбасі та у Криму.

10. Змінюваність влади буцімто веде до катастрофічного погіршення життя (приклад — звісно ж, Україна), незмінність влади — до просперування (приклади — Білорусь Лукашенка, Німеччина Меркель, європейські та близькосхідні монархії, поставлені в один ряд; розбирати цю вщент маніпулятивну тезу, гадаю, немає потреби).

У того ж Варламова, як приклад, під кожним текстом про Білорусь з'являється купа явно тролівських коментарів про український Майдан. А це означає єдине: російська влада боїться, що події в Білорусі змусять багатьох росіян переосмислити їхнє ставлення й до українського Майдану. Тому й намагається змалювати ці події як цілком різні, неоднотипні за змістом, протиставити їх.

Утім, уже трапляються і ярлики «фашиків» та «нациків» на адресу білоруських протестувальників, і звинувачення їх у буцімто невмотивованих нападах на ОМОН, і приписування їм намірів «продати Білорусь Європі». Ті самі тези в тій або іншій формі лунають й у виступах Лукашенка, який тепер тупо копіює російську антимайданівську пропаганду. Не виключено, що за певних обставин ці тези буде взято на озброєння й «великою» російською пропагандою.

На жаль, певне відлуння цього підходу можна зустріти й в українських, причому цілком респектабельних, ЗМІ. Де теж лунають твердження про не ситуаційну, а буцімто засадничу відмінність білоруських протестів від Майдану. Де білоруським протестувальникам докоряють відсутністю антиросійських і євроінтеграційних гасел і навіть, як отут: «А ще, на відміну від України, на протестах у Білорусі годі шукати прапорів ЄС».

Звісно, годі шукати, бо Євромайдан розпочався саме через відмову Януковича від підписання угоди про асоціацію з ЄС, саме це було причиною й болем Майдану. У Білорусі ж питання євроінтеграції зараз — тридцять п'яте за актуальністю, головне — домогтися усунення Лукашенка. А що буде потім — про те білоруси й будуть сперечатися потім, бо без усунення Лукашенка всі питання про євроінтеграцію є абстрактними, не на часі й тільки роз'єднуватимуть.

Тож не хотілося б, щоби в українських ЗМІ лунало мимовільне підспівування російській пропаганді щодо нібито засадничої нетотожності й навіть протилежності протестних рухів в Україні та Білорусі. Насправді протилежність ця — у ситуативних деталях, у тактиці, а не в меті, стратегії та цінностях.

Тепер — щодо багатьох публікацій, як оця, про ймовірність того, що Росія або безпосередньо організувала протести (по суті, варіант тієї самої тези про «проплаченість»), або оця — що Росія неодмінно скористається з їхньої перемоги. І, мовляв, у Білорусі чи не більшість людей виступають за найтіснішу співпрацю з Росією. Тут є кілька заперечень.

По-перше, виглядає ймовірним, що й до українського Майдану — принаймні, до його радикалізації — Росія доклала руку. Бо, за багатьма даними, анексію Криму вона задумала вже давно, й їй потрібен був привід. Цілком може бути, що й пропагандистські тези про «фашистів» і «розіп'ятих хлопчиків» було підготовано задовго до листопада 2013 року. Не виключено, Москва докладала зусиль, щоб український Майдан був саме таким, яким його малювала російська пропаганда. Не вийшло.

Отак і в Білорусі. Насправді навіть якщо Росія й зробила внесок в організацію протестів, зовсім не факт, що фінал буде саме таким, якого вона бажає. Ситуація прийшла у стан руху, й напрям того руху може коригуватися й змінюватися кожної миті. А білоруси показали чимало прикладів цілком свідомих дій. Тепер саме від них і лише від них залежить, чим завершаться протести.

По-друге, опитування про ставлення до Росії містять помітну частку маніпулятивності: і справді, а що таке «до Росії»? Людина цілком може приязно й із повагою ставитися до своїх російських друзів і знайомих, навіть до росіян у цілому, але на дух не переносити путінський режим. Людина може відчувати найтепліші почуття до Росії, але не бажати, щоби її країна стала російським васалом, а тим паче розчинилася в Росії. Зрештою, у ставленні до очолюваних Росією об'єднань людина може виходити зі статус-кво, але коли ситуація радикально змінюється, це веде до переосмислення багатьох усталених переконань.

По-третє, опозиційні кандидати у президенти могли робити словесні реверанси в бік Росії з суто прагматичного погляду — щоби не відштовхнути від себе виборців, що симпатизують Росії. З тієї самої причини вони могли не наголошувати на питаннях геополітичної орієнтації, європейської або євразійської інтеграції тощо.

По-четверте, протести в Білорусі відбуваються під біло-червоно-білими «націоналістичними» прапорами та «націоналістичним» гербом «Пагоня». І прапори, й герб відсилають до Великого Князівства Литовського як до історичної й цивілізаційної альтернативи Москві. Відсилають до європейського минулого Білорусі, до її цивілізаційної спорідненості з Литвою, Україною та Польщею.

Російських прапорів та гасел «Путіне, порятуй» під час протестів не видно.

По-п'яте. Привітання Путіним Лукашенка з «перемогою», тобто із захопленням влади, відсутність офіційного засудження звірств із боку Росії, безкінечні телефонні розмови Лукашенка з Путіним, оголошення в Росії в розшук пана Цепкала, відсутність однозначної підтримки протестувальників із боку російської пропаганди — все це навряд чи додасть симпатій до Росії.

По-шосте, радше за все, й протести, й звірства карателів, і реакція різних країн на ці події радикально змінили погляди самих білорусів. Відчуття єдності, що виникає під час протестів, уможливлює переконування тих, хто мав проросійську точку зору, й, стовідсотково, таке переконування відбувається. Білорусь вийде з протестів не такою, якою була — це стосується й світогляду, й поглядів на місце своєї країни у Європі та світі.

Отут і настав сприятливий момент для нас. Уперше більшість білорусів підтримують масові протестні акції з вимогами усунення диктатора. Уперше чимало росіян схвалюють і підтримують такі акції. Уперше чимало проросійськи налаштованих українців, зокрема й на окупованих територіях, налаштовані сприятливо до масових протестних акцій, що не зводяться до «Путіне, прийди».

Підтримуючи протести в Білорусі, ці люди все ще украй негативно ставляться до цілком аналогічних протесті в Україні майже сім років тому.

Україні залишається тільки скористатися з цього. Саме час розгорнути масовану інформаційну кампанію, покликану розкрити правду про Майдан — за теперішньої ситуації, враховуючи білоруські протести. Ця кампанія мусила б підкреслити аналогічність ситуацій. Зокрема, те, що протести в Україні теж були мирними. Що «Беркут» теж чинив звірства — зокрема, так само стріляв прицільно по журналістах, по лікарях. Бо, скажімо, про звіряче побиття студентів, коли Євромайдан іще був «без політиків», росіяни просто не знають. Не знають, що саме тоді, а не від початку, почали лунати ще обережні заклики повалення Януковича. Росіяни й проросійськи налаштовані українці й гадки не мають, що усунення Януковича взагалі дуже довго не було офіційною вимогою Майдану, а з'явилося після безперервних звірств «Беркуту» за очевидного сприяння Януковича.

Не знають росіяни, й що «звірства майданівців проти російськомовних» — це вигадка від початку й до кінця. Така сама, як нині слова Лукашенка про протестувальників — мовляв, усі вони — з кримінальним минулим, алкоголіки, наркомани тощо.

В України з'явилося те, чого не було ніколи дотепер — взірець для порівняння, якому росіяни вірять. І віритимуть надалі, хоч би що: російська пропаганда згаяла час, і його тепер не переграти назад.

Як розвернути цю кампанію? Всіма можливими способами. Зокрема, й точковим. От, Владимир Співаков відмовився від ордену, врученого йому Лукашенком. Шість із половиною років тому він же схвалював анексію Криму та політику Путіна в Україні. Й таких відомих людей, обдурених тоді російською пропагандою, в Росії чимало. 2014 року ми їх огульно записали у вороги — замість спробувати розкрити їм очі. Напевне ж, є в Україні люди, які могли б довірливо контактувати з цією категорією росіян. А вони поширюватимуть своє прозріння — звісно, настане воно не в усіх і, можливо, не одразу, але в багатьох настане.

Україна отримала шанс зламати основоположні тези російської пропаганди — не менше. От тільки залишається запитання: а чи представники нашої найвищої влади — чи не перебувають вони самі в полоні тієї самої російської пропаганди?