Цієї неділі мережу облетіло інтерв’ю головного державного санітарного лікаря Віктора Ляшка Lb.ua, де він відверто описав логіку держави під час впровадження карантинних заходів: «Є питання епідеміології, а є питання психології. Ніколи в житті українець не зрозуміє, що є карантин, якщо можна спокійно вийти й піти погуляти в парку, спілкуватись з родичами, друзями, пити каву і тому подібне. Багато заходів, які вживаються, можливо, не мають під собою епідеміологічного підґрунтя, але вони впливають на соціальний розрив».

Не сперечатимуся: якщо ви добровільно та усвідомлено виконуєте вимоги карантину з перших його днів, а хтось із родиною виїжджає на шашлики у вихідні, а потім вас усіх однаково залишають без прогулянок на свіжому повітрі — це обурює. Але прогулянки незабаром повернуться (пан Ляшко пообіцяв). А от уявіть, якби одного дня держава за такою ж логікою вирішила, що під час епідемії частина громадян дуже шкодить собі, бо не вміє відрізняти правдиву інформацію від неправдивої, та запровадила би для всіх обмеження у споживанні медіа.

Протягом кількох останніх карантинних тижнів ціла низка великих мовників зробила сюжети про російську дезінформацію під час коронавірусу. Причому серед них були як ті, котрі й раніше системно приділяли увагу цьому питанню, так і ті, для кого воно абсолютно нове:

«Інтер»

«1+1»

«Донбас Реалії»

«UA: Крим»

Проблема дезінформації дійсно існує і її складно недооцінити. «Вести» розповсюдили адреси будинків у Києві, де нібито мешкають хворі на Covid-19. Британці палять вишки 5G через теорії змови про зв'язок між вишками стільникового зв'язку й пандемією Covid-19. Соцмережами ширяться «пророцтва» Нострадамуса та «листи» лікарів з Італії. Якщо в цій ситуації про існування дезінформації та її джерела своїм глядачам розповідають телеканали, — не важливо, роблять вони це випадково чи скоординовано, — це однозначно піде на користь суспільству.

Одночасно з цим Служба безпеки України та кіберполіція почали регулярно звітувати про притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності за поширення фейків про коронавірус. Притягнення до кримінальної відповідальності відбувається за ст. 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) та ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) Кримінального кодексу України. До адміністративної — за ст. 173-1 (поширення неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку) Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Із повідомлень СБУ можна зрозуміти, що йдеться найчастіше про дії ботоферм і блогерів, які скеровуються з Російської Федерації. З повідомлень кіберполіції — що мова про якесь розміщення на інформаційних ресурсах неправдивої чи провокаційної інформації щодо пандемії коронавірусу, частину яких після профілактичних бесід із кіберполіцією автори видаляють, частину — відмовляються. Не може не тішити, що правоохоронці почали використовувати наявні в законодавстві механізми покарання за дезінформацію, але чи не замало інформації про обґрунтованість їхніх дій?

На початку карантину жваво обговорювали статтю Юваля Ноя Харарі у Financial Times про те, що в часи пандемії люди готові жертвувати частиною своїх прав заради безпеки, завдяки чому уряди можуть впровадити біологічний нагляд, а деякі з них залишити його й після завершення пандемії.

Така ж небезпека може загрожувати й праву на свободу слова. Під впливом загрозливих новин маятник суспільних настроїв може хитнутися в бік безпеки, а можновладці можуть цим скористатися. На Філіппінах, у Венесуелі, Нігері, Індії за новини про коронавірус не у фарватері офіційної державної позиції журналістів заарештовують. Навіть із США надходять повідомлення про те, що журналістам заборонено спілкуватися з персоналом у державних лікарнях та інших місцях, де обслуговують хворих.

Згідно з даними Інституту масової інформації, в Україні в першому кварталі 2020 року було зафіксовано 62 випадки порушення свободи слова. Це на десять випадків менше, ніж торік. Але чи означає це, що нам за свою свободу можна не хвилюватися? Можливо, українські журналісти просто припинили запитувати ньюзмейкерів про дражливе? Якщо на початку карантину телевізійні новинарі або виїжджали за коментарями в масках і рукавичках, або записували скайп-включення, то останнім часом навіть найбільші мовники почали пропонувати своїм спікерам самостійно записати відеокоментар згідно з надісланим переліком запитань. Занепокоєння викликає й те, що в медіа з великою аудиторію непропорційно мало новин не про коронавірус, хоча варті їхнього висвітлення події відбуваються.

Можливо, у відстеженні загроз для свободи слова актуальне те ж запитання, що й у відстеженні динаміки епідемії: в Україні справді мало постраждалих чи ми мало тестуємо?

Фото: contentinsights