Маленьке нагадування критикам законопроєкту про дезінформацію
Проєкт закону про дезінформацію вочевидь негодящий. Усі, хто розносить його вщент (юристи, медійники, комісія з етики, інтернет-асоціація та інші), мають рацію. Можливо, в якійсь ідеальній демократії запропоновані механізми й спрацювали б, але в державі, де біля штурвалу друг Андрія Портнова Андрій Богдан, — пардон, занадто ризиковано. Цю зброю, хоч і спроєктовану, за словами авторів, для боротьби з російською інформаційною агресією, елементарно застосувати проти журналістів і медіа, які просто критикують владу, не слухаються її й не подобаються їй.
Багато хто з критиків побачив у цьому проєкті навмисне прагнення запровадити цензуру і дозволити Зеленському й компанії саджати журналістів у тюрму. Дехто навіть вимагає крові особисто міністра Бородянського. Мені здається, що таких намірів автори не мали, а Володимир Бородянський не заслужив такого переходу на особистості. Але факт є факт — проєкт за теперішніх умов небезпечний.
Неважко спрогнозувати, що після такого одностайного «ні» від усіх без винятку середовищ — грубо кажучи, від Гужви до В’ятровича, — закон не має шансів бути ухваленим. Але перш ніж відкорковувати шампанське і святкувати перемогу, зіпсуймо собі радість маленьким нагадуванням.
По-перше, Україна беззахисна перед пропагандистським наративом Росії та її агентів, які легально працюють в українському інформаційному полі, прикриваючись свободою слова.
По-друге, цього наративу за останній рік суттєво побільшало й більшає далі, і стає він дедалі нахабнішим. Посилюється медіахолдинг Медведчука, з'являються нові осередки на зразок КРТ, де прямим текстом називають війну на Донбасі «громадянським конфліктом». Учасники ефірів прямо закликають до капітуляції й хіба що не носять георгіївські стрічки, але вже кричать «Слава "Беркуту"!». Провайдери непомітно розблоковують доступ до російських пропагандистських ресурсів. У соцмережах множаться боти Шарія й не тільки. Медіа, які просувають російський наратив, діють дуже технічно, поширюючи його далеко за межі своєї первинної аудиторії.
По-третє, ще ніхто не запропонував реалістичний спосіб, у який можна було би припиняти маніпуляції, дезінформацію та (про)російську пропаганду в Україні, не порушуючи при цьому чинного українського законодавства. Ризикну припустити, що такого способу просто немає. Чинне українське законодавство, яке стосується медіа, написане для мирного часу, коли Росія була головним стратегічним партнером, а СБУ пила на брудершафт із ФСБ.
Попередня влада зробила кілька різких і, як ми згодом побачили, дієвих кроків для бодай часткового відмежування українського інфопростору від російського: заборонила ретрансляцію російських телеканалів, перекрила доступ до соцмереж і пропагандистських сайтів. Але все, чого вона досягла в боротьбі з опосередкованою російською присутністю в українському медіапросторі, — це проголошення імпотентних ідей на зразок «конкурувати з пропагандою треба правдою!» та псевдосанкцій проти каналів Медведчука. На які представники команди Порошенка при цьому не припиняли ходити.
Як ходять туди сьогодні народні депутати від «Слуги народу», спокійно слухаючи у студіях токшоу історії про те, що Майдан був сепаратистським переворотом; що Крим просто знявся з якоря, поплив і пристав до російського берега, бо Україна його погано любила; на Донбасі народ повстав проти Ірини Фаріон; що антитерористична операція — незаконне застосування зброї проти мирного населення; і що все, чого хочуть сьогодні українці — це мир на кремлівських умовах, і Медведчук пророк його.
Росії немає куди поспішати — вона крок за кроком розширюватиме свою медіаприсутність і крапатиме на мізки 37 мільйонів «наявного населення» України, поки влада з гордістю запускатиме свої російськомовні канали для окупованих територій і вважатиме, що пішла в контратаку в інформаційній війні. Що буде потім — ґуґліть новітню історію Молдови: експерти кажуть, що для нас планують приблизно те саме.
Словом, якщо Митний союз, федералізація і «союзное государство» в перспективі пари десятиліть нас не влаштовують, нам доведеться змінити законодавство в напрямку обмеження свободи медіа і медійників, які просувають російський порядок денний.
Це боляче. Щеплення теж боляче, не кажучи вже про те, що воно порушує права і свободи мікробів. Хоча, можливо, це буде не так боляче, якщо робити щеплення від конкретної хвороби, а не всіх на світі. Сказати прямо, що йдеться про (про)російську пропаганду, дезінформацію і маніпуляції.
Це буде також дуже дискомфортно для влади, якій доведеться пережити критику зусібіч (зокрема й від міжнародних організацій), а також втратити доступ до медійного ресурсу. Випадок із російським агентом Кирилом Вишинським, арешт якого проросійські медіа та діячі подавали як «репресії проти журналіста-дисидента», був достатньо показовим.
Оскільки чинників дискомфорту у Володимира Зеленського та його команди достатньо й без боротьби з російською медіаприсутністю, можна припустити, що ця проблема не буде в пріоритеті. На неї багато років закривали очі — чом би й не закривати далі? Тому є великий ризик, що після тріумфальної перемоги над законопроєктом Мінкульту тиша на контрпропагандистському фронті западе на місяці, якщо не роки. А коли за це знову візьмуться, Україна буде вже набагато ближчою до втілення мрій Путіна-Медведчука. До того ж, шанси на ухвалення непопулярних рішень, які б’ють по рейтингу, з наближенням наступних виборів знижуватимуться.
Тому з боку всіх стейкхолдерів процесу, які одностайно зарубали законопроєкт Бородянського, хотілося би побачити не менш потужний тиск на владу, аби вона розробила, ухвалила й почала застосовувати механізми боротьби з російською інформзаразою в Україні якнайшвидше.
І почути пропозиції: якими конкретно мають бути ці механізми, аби не обмежувати свободу слова без потреби, не виходити з-під контролю й досягати результату.
У мене, наприклад, є одна загальна пропозиція. Не боятися слів «Росія» і «російський» у визначеннях того, з чим боремося.