Голова Офісу президента Андрій Богдан дав велике інтерв'ю Севгіль Мусаєвій, «Українська правда» оприлюднила його у двох частинах (перша й друга). У цьому інтерв'ю, що рясніє загальними фразами на самісінькій межі ухиляння від відповідей (іноді прозорими до віртуозності натяками, але так, щоби в разі чого сказати: мовляв, це ви самі так зрозуміли, я такого не казав), глава президентського Офісу все ж намалював досить яскраві портрети — і президента, і свій власний. Втім, одразу зазначу, щоби не бути звинуваченим в упередженості: чимало сказаного Богданом — причому, судячи з усього, сказаного щиро — є таким, із чим можна лише погодитися.

Варто уточнити: все, про що піде мова, — це саме портрет, намальований Богданом, його бачення, й у самого президента воно може бути іншим. Менше з тим, вплив Богдана на Володимира Зеленського — знову ж таки, принаймні зі слів Богдана — важко переоцінити. У деяких фрагментах перед читачами взагалі постають типові стосунки «наставник — учень», де наставником є аж ніяк не президент.

Чимало з мовленого так або інакше стосувалося ЗМІ, а також загальних питань інформації й комунікації.

Й замість передмови — невеликий закид на адресу видання. Публікація починається з підводки, де одразу читаємо: «Андрій Богдан — найбільш відомий та скандальний представник команди Зеленського». Все ж таки слово «скандальний» у даному разі дуже скидається на навішений ярлик — надто різким воно є й не зовсім адекватним у даному разі. Так, у запитаннях подібні епітети («одіозний») були виправдані бажанням пробити броню самовпевненості Богдана, але в підводці, до запитань та відповідей, як налаштування читачів на певне сприйняття?

Найперший же блок запитань — про конфронтацію Богдана із журналістами, про його любов тролити ЗМІ. Й от відповіді: «У мене є самоціль — досягнення якогось результату і комфорт тої обстановки, в якій я знаходжусь», «Ні, я не стараюсь бути поганим. Просто я веселюся, жартую таким чином. Я таким чином тролю людей». Боюся скотитися в моралізаторство, але досі був упевнений, що досягнення комфорту й веселощі — це все ж не основні функції дуже високого державного посадовця. Й навіть не головна мета його діяльності. Ще: «Чого я маю себе обмежувати і говорити неправду чи не говорити те, що я думаю». І справді, золота якість — тільки у приватній комунікації. Політик далеко не завжди каже те, що думає, тим паче коли це загрожує конфліктами от просто на порожньому місці.

«Я — вільна людина, я висловлюю свої думки і буду це робити далі. Якщо це комусь не подобається, це його право», — знову позиція «я тут головний, а інші — пішаки», знову нерозуміння відмінності приватної комунікації від офіційної, а на додаток — нерозуміння того, що в демократичній державі головна майстерність політика — це вміння співіснувати з іншими, хай навіть вони відверто не подобаються. Зрештою, наведені цитати могли би прикрасити собою методичку «Як наживати собі ворогів»... от тільки ця бравада — чи не показує вона, що Богдан вважає себе вищим від тих, із ким він конфліктує? Мовляв, «руки в них короткі»? Чи не вказують ці слова на жорстко ієрархічне мислення глави президентського Офісу?

«У мене теж дуже багато енергії. В дійсності багато чого не відбувалося б, якби я був спокійним. Я є такий, який я є», — і знову те саме: чи личить така позиція дуже високому державному посадовцеві? Коли держава залежить від сплесків його настрою?

Дозвольте розлогу цитату: за словами Богдана, в молодих і нових депутатів і високопосадовців є «таке нерозуміння оцих процесів, які існують в державі. Процесів прийняття рішення, процесів пришвидшення прийняття рішень. Тому це є моєю роботою, як я бачу для себе, і таку задачу мені ставить президент — пояснити, як це працює, і пояснити їм найкоротший шлях від ідеї до виконаного рішення». Типовий стиль багатьох відповідей: сказано нібито чітко й ясно, але зрозуміти можна зовсім по-різному — наприклад, способи «пришвидшити» — чи це не цілком старі й традиційні візантійські прийоми в обхід законодавчо визначених процедур?

Богдан про шоу з поліграфом: «Наскільки я розумію… це була ідея Давіда Арахамії. Він дуже полюбляє цю ідею.

Я багато раз чув від нього, що в минулому він як менеджер приводив на поліграф якихось працівників і виявляв там, тоді в нього була частина роботи в Міністерстві оборони. 

Він у це вірить і вважає, що це один зі способів знайти правду… Я критично до цього дуже ставився, але я бачу, що зараз це позитивно сприймається суспільством, позитивно сприймається самими депутатами». Стриваймо. Пролунало так, ніби в Богдана це викликає посмішку, ніби він не вважає цю затію серйозною. Ніби він — лише сторонній спостерігач. Але ж це була публічна акція, яку значна частина суспільства сприйняла негативно, як розіграну комедію. Йдеться про іміджеву шкоду для політичної сили. І в цьому контексті споглядальна позиція «правої руки» президента дещо здивувала. І далі: «Якщо один другого звинувачує в чомусь, пішли на поліграф, дав відповідь на питання... І той, хто задавав це питання, отримує відповідь. І цей переконав також. Ну, я думаю, якщо це дає відповіді на питання і суспільству, і один одному, то цей інструмент можна задіювати». Стоп-стоп: то «всі задоволені» є ціннішим за істину, за правду? Здаватися цінніше, ніж бути — зокрема й у публічній комунікації із суспільством?

Богдан зізнався, що наполягав на ухваленні Верховною Радою саме 73 законопроєктів протягом першого дня її роботи, бо «саме з такою цифрою закінчився другий тур виборів президента». І визнав, що певні порушення процедури були. То, виходить, шоу й символи важливіші за процедури?

Оцей пасаж, здається, до певної міри розкриває погляд на світи: «Тому що крім теоретиків в Україні є тільки один практик, який реально це реалізовував.

Так, він нас консультує». Це — про Валерія Хорошковського. І трохи далі: «Але є саботаж старої системи, тієї старої митниці, яка ще на сьогоднішній день керує, тому що та митниця, яку створює Нефьодов, ще не існує». Але стриваймо: Хорошковський — це хіба не стара система? Оце висловлювання є важливим у суто комунікаційному плані. Бо воно додає підозр, що під «старою системою» чільні представники нової влади мають на увазі те, що існувало з 2014 року. Ніби саме 2014 року зародилася корупція й узагалі вся та «багнюка», ніби саме тоді вони виникли. Додає підозр, що для декого в новій владі реванш того, що було до 2014 року, — це і є оновлення та очищення. Надто часто таке враження складається з публічних висловлювань та дій нової влади, й от Андрій Богдан… обмовився за Фройдом?

На запитання про стосунки з олігархами він прямої відповіді не дав. Сказав лише, що зустрічався і з Коломойським, і з Пінчуком, і з Ахметовим. Наголосив, що в них немає можливості шантажувати владу. Сказав те саме, що й президент на пресмарафоні — що олігархи змушені будуть давати значні кошти на державні й суспільні потреби. І тут, як на мою думку, — певне нерозуміння змісту поняття «олігархи». Адже на Донбасі вже багато років люди просто обожнюють Ахметова. Бо на все, що збудовано і зроблено за ці роки, можна сміливо чіпляти таблички «фінансовано Рінатом Ахметовим». Пінчук вклав сотні мільйонів у культуру та в міжнародні форуми. Але річ не в тім, чи витрачають олігархи свої кошти з користю для суспільства (насправді мізерні частки своїх коштів). І навіть не в тім, чи шантажують вони владу. Річ у тім, як і за рахунок чого (кого) вони заробляють ці кошти, як вони стали економічними лідерами й утримують ці позиції.

Ну, й безпосередньо про журналістику: «Ви ж самі розумієте, що суспільство міняється, класична журналістика, на жаль чи на радість, відходить в минуле. Це є світовий тренд, це є об'єктивно». А хто, власне, визначив, що відходить у минуле? Хто визначив, що світовий тренд? Трохи нижче: «В нас більш відкритий спосіб комунікації, де президент напряму записує ролики… Так, вони (опоненти. — Б. Б.) вважали це просто кощунством інформаційним, але це спрацювало, це — ефективний спосіб доведення своїх думок до суспільства». А як тоді щодо думок самого суспільства, про важливість яких досить багато казав Богдан протягом усього інтерв’ю? Звідки президент про них дізнаватиметься? «Ви стараєтеся просто зробити гарячі новини, сподобатися суспільству. І це також форма комунікації»… Шкода, що Богдан не розшифрував цієї заяви (або не зрозумів, що її варто розшифрувати), але складається враження, що він мав на увазі гарячі новини в будь-який спосіб і будь-якими засобами. Схоже, він ніколи не чув про журналістські стандарти й порушення цих стандартів бере як взірець роботи ЗМІ.

«Так. Ми будемо старатися комунікувати, пояснювати, що ми робимо», — але чому ж досі цього немає? Пропагандистські ролики про поїздку президента до Золотого — зовсім з іншого жанру.

Що ж до безпосередньо стосунків влади з медіа, з інтерв'ю випливає зовсім суперечлива картина. З одного боку: «Володимир Олександрович... багато читає, в тому числі соціальні мережі... Якщо ти не читаєш цього, ти не розумієш, що відбувається, і не чуєш тих критичних сигналів. Якщо ти читаєш, то ти іноді стаєш залежним від того вузького кола людей... Так, інформаційна бульбашка. Тому ні, це не критично... Тому що це не єдиний канал отримання інформації, а один із. Якщо один із каналів починає превалювати над іншими, то це буде ця інформаційна ванна, в якій з часом опинялися всі українські президенти. І в тому числі моє завдання, щоб президент отримував різносторонню інформацію, різнокритичну до різних поглядів, до різних думок, до різних подій, а вже там він, як людина чесна, емоційна, буде приймати рішення». (Даруйте за довгу цитату.) Про те, що Зеленський орієнтується на думки громадянського суспільства, Богдан протягом інтерв’ю нагадував неодноразово.

З іншого боку, дуже прикметна цитата: «Втома від негативу. Тому що дуже багато негативу на нас виливається і з засобів масової інформації — він це дуже болісно сприймає.

Я більш такий призвичаєний, я інколи йому кажу: “Перестань читати фейсбук, перестань читати інтернет, це викривлена інформація. Суспільство не так усвідомлює ті чи інші наші дії”. Це 100 % правди. Але для нього це дуже болісно». Прикметна, бо вона багато чого пояснює. Найперше: зі слів Богдана, Зеленський так і не зміг припинити бути актором, для якого будь-який негативний відгук — то психологічна травма. Адже політик має розуміти, що негативні відгуки, зокрема й несправедливі, будуть, неодмінно будуть. Окрім того, виглядає, що Богдан справді не відрізняє соцмережі від ЗМІ за їхнім функціональним призначенням — бо інакше не радив би припинити читати й те, й те. А ще — сприймати аргументовану критику, відрізняючи її від інформаційного кілерства, та «не читати» критику взагалі є зовсім не одним і тим самим. Бо «не читати» — так, найрадикальніший, але навряд чи найконструктивніший вихід. Що ж до того, що «суспільство не усвідомлює» — то, отже, комунікація була недостатньою, це пряма вказівка на комунікаційні прорахунки. Ну, й просто впадає в око різниця у ставленні до соцмереж, коли вони працюють як передавач меседжів від президента й коли як приймач меседжів від суспільства. Й так, поза всяким сумнівом: одна з відмінностей соцмереж від традиційних ЗМІ полягає саме в тому, що в соцмережах на кілька порядків більше ботів та тролів.

От іще: «Олександр Дубинський — ваш колега, професійний журналіст. Він, як і будь-який журналіст, хоче отримати свою частинку відомості, публічності, слави… Скоріше, його погляд на речі і його бажання публікувати ці погляди, робити їх відомими… Можливо, він, ставши політиком, хоче “испить эту чашу до дна”, стати відомим лідером політичним, ще щось». Досить красномовні слова про уявлення Богдана про журналістику як таку.

І прикметний момент насамкінець: «Бо він дуже сильно старається, весь час кудись їздить, у нього багато міжнародних зустрічей рівня, які Порошенку і не снилися». Чи не свідчить це про те, що й Богдан, і, можливо, Зеленський досі працюють у ментальній тіні попередників. Що оцінюють свої здобутки не абсолютно, а в порівнянні з попередниками? Й коли так, чи не означає це ментальну залежність? Бо так, новій владі можна й треба порівнювати свою діяльність із попередниками — але за результатами, а не «хто вище підстрибне».

Фото: Хвиля