«Минає день, минає ніч», а вакуум інформації про цілі та наміри нової влади майже не заповнюється. Така от виходить інформація — не лише без посередників, а й без інформації.

Суспільству пропонують прямувати у світле майбутнє з зав'язаними очима. І якщо ви скажете, що це й є нове слово в комунікації влади з суспільством, я вам заперечу: 30 років тому щось дуже подібне вже було. Вожді, що й без нас усе знають, і громадяни, яким відведено роль сліпо вірити вождям — це теж є досить стара, навіть древня, комунікаційна модель.

І якщо досі все це можна було пояснити то острахом влади зіпсувати собі результати виборів, то організаційним періодом, то тепер чимдалі важче розуміти комунікаційну логіку влади. І не лише розуміти, а й бодай просто знаходити.

З публічних виступів представників нової влади зникли (за дуже рідкісними винятками) згадки про російську агресію. Паралельно з цим зникли згадки про європейську та євроатлантичну інтеграцію. Так, слова про євроінтеграцію були дуже популярними в риториці Петра Порошенка та його сподвижників — часто доречно, а часто недоречно. Так, вони приїлися.

І можна було б зрозуміти представників нової влади, якби вони не згадували про євроінтеграцію всує, заради красивого слівця, а тим паче щоби відвернути увагу від інших питань. Якби вони просто усунули дисбаланс між словом і справою. Але ж вони не згадують про це практично взагалі!

Дедалі частіше складається враження, що вся комунікація (і добре, якщо лише вона, а не практична діяльність) нової влади вибудовується за принципом: «В пику Порошенкові відморозимо вуха». Нова влада зберігає дивовижну залежність від попередників, хай і зі знаком «мінус».

Й от нарешті сигнал надійшов — навіть одразу два. Віцепрем'єр із питань євроінтеграції Дмитро Кулеба оприлюднив колонку в НВ. Зміст її не просто обнадіює, а надихає. Вчитайтеся: «Має ефективно запрацювати система координації європейської та євроатлантичної інтеграції... Україна і ЄС мають стати єдиним економічним простором... Ми будемо подорожувати до Німеччини, Франції і куди завгодно, відчуваючи себе частиною Європи».

І все було би зрозуміло, якби не другий сигнал. От цитата: «Ми не повинні стояти біля дверей і стукати в закриті двері і благати "візьміть нас". Ми повинні працювати таким чином, щоб вони зрозуміли, що без нас вони слабкіше, ніж з нами». І ще одна, там само: «Співпраця України з НАТО має залишатися динамічною і максимально повноформатною».

Кому належать ці розпливчасті слова? Тому самому Дмитрові Кулебі, тільки мовлені в офіційному контексті. І саме тому стає тривожно.

«Співпраця», «співробітництво», «партнерство». Ці слова вживав «багатовекторний» Кучма. Янукович, який відверто підкладав Україну під Росію — й той, мов соловей, співав і про співробітництво, й про партнерство. Бо «співробітництво» — річ така, що під нею можна розуміти що завгодно. Перерізали стрічечку в чотири руки, з'їздили одне до одного в гості — от вам теж співробітництво.

Так склалося, що в українській політичній лексиці вислів «співробітництво з НАТО» став антонімом до слова «інтеграція». Набув значення «неінтеграція»: мовляв, у нас своя компанія, у вас своя, але ми співробітничаємо. Усілякі робочі групи, напрацювання планів співробітництва й подібні високі слова — так уже склалося — на практиці можуть означати щось зовсім несуттєве, pro forma.

Що ж до «ми не будемо стукати в закриті двері»... Тут відчуття дежавю стало ще сильнішим. Бо досі лунає у вухах тисячу разів чуте: «В НАТО нас не чекають». Це завжди було «об'єктивною» обставиною, якою обґрунтовували небажання прагнути стати членом НАТО: мовляв, не чекають, і все тут. І про «коли вони зрозуміють, що ми їм потрібні», теж доводилося чути й за Кучми, й за Януковича.

Так от: не зрозуміють. Ніколи. Он, Фінляндія — як же з нею було би краще: НАТО мало б спільний кордон із Росією не в кілька десятків кілометрів, як зараз (Норвегія), а в понад тисячу. А з іншого боку — Ірландія, ворота в Атлантичний океан. Але НАТО не вмовляє ані Фінляндію, ані Ірландію. Не благає: мовляв, ну вступіть! Не вступають — то й не вступають.

Можна, звісно, гордовито не стукати в зачинені двері — от тільки ніхто нам їх тоді не відкриє. Бо просто не знатиме, що ми хочемо потрапити всередину. НАТО нас і справді не чекатиме — допоки ми самі не заявлятимемо, що хочемо прийти. Візьмімо безвіз із Шенгенською зоною. От цікаво, коли б він став реальністю, якби ми гордовито стояли й чекали, що сама Шенгенська зона зрозуміє потрібність України для неї?

Це тільки російська пропаганда твердить, що «агресивний блок» буцімто всупереч домовленостям поглинув східноєвропейські країни. Насправді ж «агресивний блок» агресивним не є, й тому весь тягар активності зі вступу до НАТО лягає на країну-претендента: заохочувати й підбадьорювати НАТО нікого не стане. Ну, а «на колінах приповзуть і стануть благати» — це точно не про НАТО, й не про Україну так само.

Дедалі важче відкараскатися від враження, що євроінтеграцію поставлено на паузу. От тільки в українській ситуації не може бути паузи зі збереженням статус-кво — пауза дорівнює відкату назад, на схід.

...Коли бракує точної інформації, вона заміщується здогадками. Які можуть бути влучними, а можуть помилковими. Тридцять років тому саме такою була кремлінологія. Дедалі більше спокус почати вправлятися в ній знову — стосовно вже України. Так от: з активного лексикону української влади зникає слово «євроінтеграція». І в той самий час спостерігаються тривожні ознаки потепління у відносинах країн Європи з Росією. Що це — просто дві обставини, які збіглися в часі? А чи причина й наслідок? І якщо останнє, то що з них тоді причина, а що наслідок?

Ілюстрація: «Новости Донбасса»