Нещодавно ухвалений закон про українську мову як державну здобув чимало схвальних відгуків. Надто довгоочікуваним він був. Але радість від самого факту його ухвалення має поступитися холодному аналізу його положень. І тут уже приводів для безмежних радощів меншає. Бо хороший закон — це не закон із хорошою назвою й навіть не декларація про хороші наміри. Це точний юридичний нормативний документ, який бездоганно корелює з Конституцією, з іншими законодавчими нормами та із загальноприйнятими нормами цивілізованого права.

Бо інакше — або закон так і залишиться декларацією про наміри, красивим папірцем, або ж не забаряться подання до Конституційного суду, й КС буде зобов'язаний визнати цей закон або його частини неконституційними: у КС просто не буде юридичних підстав відмовити позивачам.

Чи не найбільше нерозуміння викликають положення закону про ЗМІ іншими, ніж українська, мовами. Зокрема, зобов'язання мати частину накладу українською мовою, при цьому виняток зроблено лише для кримськотатарської та мов країн ЄС.

Логіку цієї норми зрозуміти дуже важко. Адже іншомовні видання, окрім російських — це здебільшого видання етнічно меншинних спільнот. Спільнот, які живуть в Україні і складаються із громадян України. То який стосунок до цього мають мови Євросоюзу?

Меншинні спільноти ці, зазвичай, є небагатими, а їхні видання — малотиражними. Вимога видавати ще додатковий наклад українською мовою — це для багатьох із них вирок.

Румейська та урумська — мови українських греків. Такі, що перебувають на самій межі зникнення. Такі, яких практично немає більше ніде, які є автохтонними для України. Греція, підтримуючи національне відродження українських греків, сприяє вивченню не їх, а новогрецької. Окрім України, захистити рідні, родинні мови наших співвітчизників грецького походження немає кому. А закон дуже ускладнює видання ними періодичних видань.

Їдиш — мова українських євреїв; ще сто років тому нею розмовляли сотні тисяч наших співвітчизників. Більша частина носіїв мови загинула під час гітлерівського Голокосту, решту одразу по війні радянська влада поставила в умови, коли демонструвати єврейську етнічну належність вважалося за неблагонадійне. Нині ця мова — на межі зникнення. Підтримуючи національне відродження євреїв, Ізраїль сприяє вивченню не їдишу, а івриту. Так, їдиш формально є офіційною мовою в російському Біробіджані — але всі ми знаємо, які насправді справи з меншинними мовами в РФ. Та й коріння носіїв цієї мови — тут, в Україні.

Але гаразд, мови ЄС — то й мови ЄС. От скажіть мені, будь ласка, яка така вже принципова різниця між шведською та норвезькою мовами — тут, в Україні? Швеція членом ЄС є, Норвегія не є. Даруйте, а в Україні від цього холодно чи жарко? Далі. Незабаром членом ЄС стане Північна Македонія. Тож одразу тут, в Україні, македонська мова змінить свій статус і свої права? Ще далі. Велика Британія виходить із ЄС. То що ж, від того моменту всі англомовні видання в Україні потребуватимуть україномовних дублів?

Якщо одним реченням, то наш закон ставить статус мов в Україні у пряму залежність від зовнішніх, не залежних від України обставин. Здається, ми хочемо бути більшими євросоюзівцями, ніж самі члени ЄС.

Щоправда, нам обіцяють, що має бути прийнятий іще один закон, який має визначити рамки користування мовами нацменшин. Можливо, там більш грамотно пропишуть і норми щодо ЗМІ.

Це був один бік медалі. От вам інший: закон мусить мати формулювання, які треба розуміти й застосовувати максимально буквально. Якщо ж треба міркувати, що автори закону насправді мали на увазі, то від закону не залишиться ані трісочки, й навіть як декларація про наміри він нікуди не годитиметься.

От вам розділ ІІ «Українська мова та громадянство України», стаття 6, частина 1: «Кожний громадянин України зобов'язаний володіти державною мовою як мовою свого громадянства». Одразу запитання: а коли воно, громадянство України, починається, від якої дати й від котрої години? Українське законодавство дає чітку відповідь: коли не йдеться про натуралізацію, людина стає громадянином України від моменту народження. Але від моменту народження неодмінно минає певний час — для когось це два роки, для когось півтора, для когось рік, але не менше, — протягом якого громадяни вже точно не знають державної мови. А якщо й знають, ніяк не можуть цього довести. Так, як цю норму сформульовано, вже за три роки вона не те що дозволятиме — вона змушуватиме штрафувати всіх немовлят. Точніше, їхніх батьків або опікунів. А якщо ні — це створить прецедент ігнорування й усіх решти норм цього закону.

Бо цю норму треба було виписувати в категоріях правоздатності й дієздатності.

Узагалі ж, ця норма дуже сумнівно корелює з цивілізованим демократичним правом. Бо державна мова — то, взагалі-то, обов'язок держави. Для громадян (якщо їхня професійна діяльність не пов'язана з комунікацією з невизначено широким колом осіб) — це право. Так, право: громадянин від народження цілком має право державної мови не знати — з одним лише застереженням: весь тягар комунікаційних незручностей у такому разі лягає на нього й виключно на нього самого. Тобто, він цілком може не знати української мови — але він не має права вимагати, щоби хтось «входив до його становища».

Він може жити відлюдником, а із зовнішнім світом спілкуватися у спосіб Людоїдки Еллочки. Він може жити у своєму замкненому середовищі, такому собі гетто, при потребі вдаючись до допомоги родичів та знайомих: саме так живуть чимало вихідців із пострадянських країн — громадян Ізраїлю в ізраїльських містах та громадян США на Брайтон-Біч у Нью-Йорку. Зрештою, він може найняти й оплачувати перекладача.

І ще одне — чи не головне. Навряд чи можна ставити під сумнів, що головною метою закону про українську мову є покінчити нарешті з домінуванням в Україні російської, з її зверхністю над українською. Тільки дедалі більше зріє переконання: рано або пізно доведеться назвати речі їхніми іменами. Бо делікатне замовчування головного, намагання вдаватися до евфемізмів і закамуфлювати очевидне — це розшаркування слона, від якого потерпають цілком сторонні, такі, які ніколи не прагнули домінувати, меншинні мови.

Фото: president.gov.ua