Офіційне значення абревіатури ICTV — «міжнародне комерційне телебачення». Втім останнім часом спадає на думку інша версія розшифрування двох останніх літер — Тепла Ванна. Формат політичного ток-шоу «Свобода слова» виродився у щось на кшталт сольного концерту: до студії щопонеділка запрошують кандидата у президенти або високопосадовця із групою підтримки. І — без опонентів. І навіть без незалежних коментаторів, які могли би зіпсувати краплею дьогтю нескінченні потоки меду, що ллються у вуха глядачів.

За останні кілька тижнів у теплій ванні ICTV купалися Володимир Гройсман, Андрій Парубій, а з початку виборчої кампанії — Олександр Вілкул, Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Петро Порошенко.

Це не перша кампанія, під час якої телеканали (не лише ICTV, хоча його власник Віктор Пінчук славний своїм прагненням дружити з усіма) організовують незбалансовану подобу ток-шоу, де немає й не може бути повноцінної дискусії, обміну аргументами й точками зору, адже представлена тільки одна сторона. Традиційна апологія цього формату звучить так: інакше б вони не прийшли.  А так ми можемо їх показати.

Що в перекладі означає: медіа підлаштовуються під піар-потреби політиків. І замість з’ясовувати правду, аналізувати їхні дії, наміри та погляди, змушувати їх відповідати за свої вчинки та слова, стають ретрансляторами їхніх гасел і рекламних меседжів.

Нещодавно я випадково надибав публікації десятирічної давнини: перед виборами президента 2009 року журналісти й громадські діячі в ультимативній формі вимагали від Віктора Януковича погодитися на участь у теледебатах. Комунікатори Януковича пояснювали, що він готовий дебатувати з ким завгодно, крім Тимошенко, бо вона маніпуляторка. Але насправді він вирішив не дебатувати ні з ким — просто проігнорувати цей традиційний, але не примусовий демократичний інститут. І виграв вибори.

Оскільки перед законом усі кандидати рівні, ідею дебатів дуже легко спрофанувати — наприклад, жеребкуванням, яке забезпечить нам «дискусію» між яким-небудь Миколою Габером і ще яким-небудь Миколою Габером замість тієї, яку ми хочемо почути. Іноді кандидати-важковаговики самі обирають собі уявних опонентів № 1 і кидають їм виклик, якого ті — не дурні ж — не приймають. Іноді кандидат умовного нижчого рангу нав’язливо рветься дебатувати з кандидатом із першої трійки, а той відмовляється, щоб не опускатися нижче свого уявного рівня. Все це ми давно знаємо й розуміємо.

І все це — проблеми політиків, а не медіа й не виборців.

Іще раз: небажання Юлії Тимошенко відповідати на гострі запитання партійців Порошенка чи Ляшка, дискомфорт, який переживає Петро Порошенко, коли перед ним стоїть хтось із орбіти Коломойського, — це все їхні проблеми. Йти на дискомфортні ефіри, добирати аргументи, вчитися тримати себе в руках і цивілізовано дискутувати, давати відповіді на запитання — все це нормальна поведінка публічного політика.

Якої ми вже перестали і вимагати, і сподіватися від кандидатів. Натомість готові прийняти таку малоцінну й безглузду для виборців форму комунікації в ефірі, як серія сеансів самопіару, стилізованих під «політичне ток-шоу». Альтернативою яким є вакханалія фриків на «112», NewsOne і Прямому, куди адекватні політики не ходять просто тому, що не хочуть бути обпльованими та облитими нечистотами — в сенсі переносному, а може й прямому. Ведучі ж отримують легальний привід стверджувати, що «влада» або «опозиція» ігнорує їхні запрошення, або експлуатують щоразу тих самих хлопчиків для биття, яким власний піар важливіший за честь політсили.

Зрештою, якщо самі кандидати відмовляться від участі в дебатах у незручній для них конфігурації, то кориснішою для глядачів-виборців буде повноцінна дискусія між їхніми прихильниками, представниками їхніх партій та виборчих штабів, лідерами фракцій, якщо вони не є кандидатами у президенти. «Інакше вони б не прийшли»? Можливо, прийшли б, якби не були впевнені, що куплять собі зручний формат, а на решту — прихованої реклами в новинах?

Дебати — це не тільки вихолощений формат із хронометром та «справедливим» розподілом пар, який ми, скоріш за все, побачимо на суспільному телебаченні. Нам потрібні дебати між Порошенком і Тимошенко, між Порошенком і Зеленським, між Тимошенко і Гриценком, між Бойком і Вілкулом, врешті-решт — дебати там, де є справжнє змагання, конкуренція, розбіжність ідей і намірів, реальний, а не сконструйований піарниками конфлікт. Цього мають вимагати від кандидатів, перш за все, самі медіа — не ласкаво просити, а виставляти умови. Й до цих вимог може й мусить долучатися громадянське суспільство.

Бо дискусія — одна з важливих передумов усвідомленого вибору.

Фото: скріншот