Російські ліберальні медіа? Ні, дякую

Російські ліберальні медіа? Ні, дякую

10 Грудня 2018
8589
10 Грудня 2018
11:00

Російські ліберальні медіа? Ні, дякую

8589
Джерела з Росії варто відправити на карантин незалежно від їхнього ставлення до Путіна.
Російські ліберальні медіа? Ні, дякую
Російські ліберальні медіа? Ні, дякую

Read in english here.

Читайте на русском здесь

В Україні — фашизм і нацисти. Серйозно. Це я не від Кисельова й не від Соловйова почув, це написало російське «Радіо Свобода». Потім, щоправда, й допис підтерло, й текст підправило, але скрини збереглися. У зворушливій історії Дмитра Волчека «о любви, победившей фашизм», в оригіналі фігурували нацисти.

А тиждень тому на сайті «Медуза» вийшов матеріал під заголовком «Из-за чего Россия и Украина снова поссорились? И кому это было нужно». «Поссорились» — це коли росіяни протаранили й обстріляли українські кораблі, які йшли з Одеси в Бердянськ, та захопили моряків у заручники. Неподалік окупованого Росією українського півострова Крим. «Снова поссорились».

А в той день, коли росіяни напали на наші кораблі, російський телеканал «Дождь» поширив новину під заголовком «Украина начала массированный обстрел жилых районов ДНР». Згодом уточнив джерело: «РИА Новости». Потім цей вочевидь навмисно запущений російськими пропагандистами фейк спростували навіть самі бойовики. «Дождь» підправив свої новини, звісно. Ну, поширили чергового розіп’ятого хлопчика, але ж потім уточнили, що не так?

Кожен такий трафунок (сучасним сленгом — зашквар) учергове нагадує нам про те, що у фразі «ліберальні російські медіа» головним словом є «російські». Тому досі численній українській аудиторії цих ЗМІ не слід сприймати їх як надійні джерела інформації.

Причини того, що українці, навіть не обов’язково закорінені в російській культурі, далі сприймають «Эхо Москвы», «Новую газету», російську службу «Радіо Свобода», «Медузу» і «Дождь» як медіа вищого сорту, зайвий раз можна не розжовувати. Зізнаюсь, і я був не цілком вільним від цього комплексу: не раз ловив себе на тому, що підсвідомо сприймаю українські ЗМІ щонайбільше як «бронзові», російські як «срібні», а західні як «золоті». А відколи кремлівські медіа у своїй ненависті до зовнішнього світу скотились у феєричний треш (про те, як це виглядає, можна почитати в нашому моніторингу), це упередження стало стосуватися лише «ліберальних».

Зірки російської журналістики, які приїжджали проводити майстер-класи у Школі журналістики Українського католицького університету, де я працював, і справді випромінювали професіоналізм і впевненість у собі. Їм вистачало сказати півтора теплих слова про Україну, щоб їх любили. Деякі з них після Майдану теж скотились у феєричний треш, стали писати про укрофашизм і лигатися з бойовиками в Донецьку, як Віталій Лєйбін із «Русского репортёра».

Моє остаточне прозріння сталося під час виступу Валерія Панюшкіна, корифея російської соціальної журналістики. Він, власне, проповідує погляд, що будь-яка журналістика соціальна, бо про людей, а люди понад усе. Ілюструючи цю тезу, він сказав щось на кшталт: «У скількох із вас загинули рідні і близькі на Майдані? Ага… А у скількох хтось помер від раку? Ага-а! То чому ви шануєте небесну сотню, але ігноруєте небесний мільйон?»

Я оторопів. Ліберал, гуманіст, кумир журналістської молоді й автор текстів, від яких ми всі плакали, взагалі не розумів, що загиблі на Майдані — це свіжа (був початок 2015 року) й глибока рана для нас. І ятрити її задля такої маніпулятивної аналогії — ницість.

А потім поміркував і вирішив, що росіянин не мусить чути український біль. А українці — творити собі російських кумирів, а потім сподіватися від них виходу за межі російського способу мислення.

Річ навіть не в тому, що «російський ліберал закінчується на українському питанні». Є достатньо таких, що не закінчуються. Просто ми маємо на увазі різні речі під одними й тими самими словами. Говорячи «кримнаш», російські ліберали уявляють ура-патріотичну істерію у своїй країні, істерію, яка зміцнює режим Путіна. Ми ж думаємо про українську землю, загарбану їхньою державою.

Український спосіб мислення про те, що Росія робить на Донбасі, в Криму й на Азовському морі, заснований на усвідомленні наших прав і міжнародного права. Росія грубо порушує й те, й інше. Вочевидь для російських лібералів ні права України, ні міжнародне право не мають бути такими важливими, адже в них є своя біда — довічний президент Путін із 85 % підтримки. Ось вони й пишуть: «опять поссорились».

Український спосіб мислення визначає український спосіб говоріння про те, що відбувається, де не може бути «ополченців» чи «територіальних вод Криму», де не «народні республіки», а окуповані території. І так далі. Росіянам вочевидь не до цих нюансів, навіть якщо вони не підтримують Путіна. Тому вони залюбки поширюють кремлівські штампи типу фашистів і нацистів. Можна припустити, що завдяки романтичній розповіді про кохання Дмитра Різниченка в Росії побільшає переконаних у тому, що в Україні — фашизм.

Якщо усвідомити, що те, що відбувається, — це війна між Росією й Україною, то вимагати від російських лібералів бути проукраїнською «п’ятою колоною» у своїй країні, бажати своїй державі кризи, поразки, занепаду чи розпаду, мріяти про танки, які входять у Москву, як це робить Аркадій Бабченко, — це несправедливо. Це їхня країна. Вони люблять її попри Путіна, як ми любили свою попри Януковича та іншу бридоту при владі.

Мають право. Не нам їм указувати, як любити їхню батьківщину. І не їм указувати нам, хто в нас фашист і нацист.

І ще: Крим — це Україна незалежно від того, що про це думають Венедиктов чи Навальний.

Інерційна довіра до ліберальних російських медіа (хай там що значить у цій конструкції слово «ліберальні», хай там як далеко вони заходять у своїх компромісах із владою заради виживання) — це гачок, який тримає вдумливу, адекватну частину українського суспільства на припоні «російського світу». Ситуація ускладнюється тим, що люди, які звикли вважати «Дождь» і «Медузу» джерелами вищого сорту, вважають себе достатньо медіаграмотними і спроможними фільтрувати пропаганду.

І коли вони читають на «Эхе Москвы» в інтерв’ю з черговим ліберальним антипутінським мислителем таке: «… У меня очень сильные подозрения, которые подкрепили мои друзья, которые в Киеве живут, что это Украина спровоцировала Россию. Но Россия туда, в общем-то, залезла. Вместо того, чтобы вытеснить украинские катера, которые точно никакой угрозы не представляли, вытеснить их из российских территориальных вод, сказать “ариведерчи”, мы фактически пошли на абордаж…», вони думають: «Ні, ну не може ж це бути прихована кремлівська пропаганда? Це ж “Эхо” ріднесеньке. Певно, в цьому щось є». І тоді вони на гачку.

Можливо, формула «русский — значит на**й», яку пропонують деякі лідери думок, є занадто радикальною для тих, хто досі відчуває зв’язок із російською культурою та ментальним простором. Але, принаймні, російські ЗМІ, незалежно від їхньої провладності й опозиційності, не варто використовувати як джерело інформації про те, що відбувається поза Росією. Отруєння настоянкою глоду в Сиктивкарі — гаразд, подивимося «Медузу». Все решта — на карантин. А коли їхня держава поверне Крим і забере свої війська з Донбасу, подивимося.

Фото: svoboda.org

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
8589
Читайте також
27.12.2019 10:30
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
1 320
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Nik Efanov
1925 дн. тому
Вот автор и доказал весьма убедительно, что для него враг не диктаторский кровавый режим, а вся русская нация. А весь свободный мир при этом должен восторгаться нацистскими акциями С14, ДУК, Нацкорпуса, нацдружин. И активными поисками евреев среди украинских политиков. А идите вы, европейцы-демократы самозванные, в жопу!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду