«Другий день майже не сплю вночі, а ранки починаю, як у 2013–2015-му, з прочитання “УП”… Думаю про те, як важко буде повертатися до активної фази волонтерства», — пише колега в листуванні з приводу введення воєнного стану. Так, наче вже почалася повномасштабна війна. «Треба розгрібати завали й пояснювати, чому в нашій країні не капець, а цілком нормальний хід справ», — ділиться з того ж приводу інша. Неначе нічого значного взагалі не сталося.

Сам автор цих рядків тим часом роз’яснює можливі наслідки прийняття Указу про воєнний стан групі друзів, досить далеких як від політичних, так і від журналістських кіл. Багатьох із цих друзів турбує одне: як уникнути позачергового призову до армії. Вони схильні думати, що призов неминучий — адже перед тим переглянули сюжет одного з центральних телеканалів, де ініціативу Президента Порошенка подано в найтривожніших тонах.

Доводиться витратити чимало зусиль, щоб донести до міні-аудиторії: вся тривожність телевізійного сюжету криється в інтонаціях, тоді як фактів він практично не містить — лише сформульовані в умовному способі «можливо» та «не виключено». На щастя, добре знайомій їм живій людині, яка має який-не-який досвід аналізу політичних подій, хлопці врешті довіряють дещо більше, ніж телевізійній картинці.

Але більшість українців у цій справі, як і в будь-якій подібній, змушені обмежуватися уривчастою, в силу самої своєї природи, інформацією ЗМІ та соцмереж. Не завжди об’єктивна сама по собі, ця інформація непомітно для її споживачів накладається на їхні власні політичні симпатії та антипатії. Так і формується ставлення суспільства до суспільно значущих подій. І, як бачимо, воно різниться навіть серед професіоналів, на кшталт двох згаданих вище колег. Що вже говорити про так званого «пересічного виборця».

«Важко знайти чорного кота в темній кімнаті, особливо якщо його там немає», — нібито казав китайський мудрець. Насправді у відомих нам висловах Конфуція нічого такого не сказано, і це глибоко символічно. В епоху мас-медіа громадська думка (само)організована таким чином, що реальна наявність чи відсутність «чорного кота» де б то не було взагалі набуває третьорядного значення. Навіть сам того не усвідомлюючи, кожен бачить в інформаційному потоці тільки те, що хоче там побачити.

Чому, наприклад, Петро Порошенко спочатку вніс на затвердження до Верховної Ради указ про 60-денний воєнний стан, але швидко обмежив його дію тридцятьма днями, десятьма регіонами й нарешті — last but not least — згодою на видання парламентської постанови про призначення президентських виборів? Це справді важливе для розуміння ситуації запитання розпадається на кілька паралельних запитань.

Чи ставили на Банковій від самого початку мету відтермінувати президентські вибори, які мають відбутися 31 березня? Адже за умов воєнного стану повноцінну виборчу кампанію організувати неможливо. Ця думка першою навідалася в голови, мабуть, усіх політично стурбованих українців, щойно з’явилася інформація про рішення РНБО ввести воєнний стан у результаті нападу російських військових кораблів на українські.

Можливо, такого наміру взагалі не було, і вся справа тільки в тому, що спускати з рук росіянам подібну поведінку було вже неможливо? Якщо ж план зриву чи перенесення виборів справді був, то чому президентська команда так швидко від нього відступилася? Побоялися нестачі депутатських голосів? Народного невдоволення? Натиснув Захід? Подіяли всі ці чинники разом?

І якщо план був, але влада з якихось причин змушена була відступити, то чи не спробує вона відіграти ситуацію за сприятливіших умов? Або зірвати вибори в інший спосіб?

А може, все це був лише сигнал олігархії — мовляв, не поспішайте вкладатися у вибори на боці конкурентів чинного гаранта, бо ж, як бачите, в такому випадку виборів може й не статися? А може, навпаки, внутрішня політика в цій ситуації — справа десята, і воєнний стан потрібен для того, щоби переконливіше вимагати від Заходу посилення антиросійських санкцій? Нарешті, може, близькі вибори зіграли іншу роль: Президент, який завжди був проти воєнного стану, зрозумів, що цього разу спроба «з’їхати» остаточно знищить його й так невисокий рейтинг? І вирішив зіграти на публіку — але так, щоб, не приведи господи, не вживати реальних силових кроків по відношенню до Росії?

Попередні дві тисячі знаків тексту містять п'ятнадцять запитань. І кожне з цих запитань дозволяє сформулювати щонайменше одну версію однієї й тієї ж події. І кожна з цих версій, як прийнято вважати, «має право на життя».

Біда в тому, що ми, так чи інакше, сприймаємо навіть версії як аргументи «за» чи «проти» наших власних більш-менш усталених переконань. У результаті наші висновки ґрунтуються не на логіці, а на вірі. А логіку — точніше, псевдологіку — ми підводимо пізніше. Часто навіть неусвідомлено.

Тому одна й та ж людина може голосно вимагати «назвати війну війною» і водночас вимагати, щоб воєнний стан жодним чином не обмежував свободу слова чи право на масові акції. А інша — одночасно критикувати «здачу Криму» й доводити, що реакція російських прикордонників на захід українських кораблів у 12-мильну морську зону вздовж берегів півострова була нормальною, бо все ж таки вони зобов’язані охороняти те, що вважають російськими територіальними водами. Це — крайні реакції, і тому їхня внутрішня суперечливість помітна неозброєним оком, але взагалі прикладів можна наводити чи не безліч.

Заснована на вірі структура мислення прекрасна тим, що автоматично виключає будь-які внутрішні суперечності. Порошенко міг відмовитися від первісної схеми введення воєнного стану всупереч своєму бажанню, через ті чи інші зовнішні обставини. Але палкий прибічник Президента переконає себе і переконуватиме інших, що йдеться винятково про прояв істинного демократизму глави держави, який почув голоси критиків і по-державницьки пішов на компроміс.

Або навпаки. Банкова могла й не мати планів із відсунення виборів. Але її затяті опоненти все одно наполягатимуть, що владу спинив тільки страх і тепер вона виношує плани подовжувати воєнний стан довіку. Якщо цього не станеться, і воєнний стан скінчиться 26 грудня, як це й прописано в останньому Указі Президента, в такій картині світу все одно анічогісінько не зміниться.

Насправді це нормально. В умовах нестачі інформації здогади й додумування є цілком природною реакцією будь-якої аудиторії. Проблема в тому, що наявність інформації тут теж не допоможе, бо будь-яка інформація буде інтерпретуватися її споживачами згідно з їхніми власними стереотипами. Уявімо, що завтра Порошенко детально розкаже про те, як приймалося рішення щодо воєнного стану, і в цій розповіді лунатимуть підтвердження на користь однієї з викладених вище версій. Наскільки повірять цьому прибічники другої версії? Так отож.

Між тим, наші уявлення та стереотипи, хоча можуть і не мати зв’язку з конкретними фактами, прямо впливають на реальність. Коли на виборчих дільницях, а іноді й на барикадах. «Чорного кота в темній кімнаті» може й не бути — а шпалери виявляються обдертими. Це в кращому випадку.

Фото: summonerswar.wikia.com