Письменнику, мандрівнику та фотографу Майклу Катакісу — 66. Сиве волосся, широка усмішка, пильні очі. І теплий голос — як у доброго дідуся. А ще — непохитні принципи щодо професії незалежного оповідача, витримані десятиліттями його діяльності.

Пан Катакіс народився в Чикаго, куди його батько емігрував із Греції після Другої світової. Він подорожує із 17-річного віку, а вже більш ніж 35 років розповідає своїми книжками та фотографіями про різні культури й місця на планеті. Це, зокрема, Сьєрра-Леоне, Китай, Куба, Туреччина, Філіппіни, Марокко, різні країни Європи та його рідна Америка.

Цього вересня пан Катакіс уперше дістався й до України. Приводом став вихід його книжки «Ернест Гемінґвей: Артефакти з життя» у «Видавництві Старого Лева» (переклад Романа Клочко). Автор презентував новинку у Львові на фестивалі BookForum, де ми й зустрілися.

Уже понад двадцять років Майкл Катакіс є розпорядником літературного спадку одного з найвідоміших американських письменників. Ця книжка — спроба дати легендарному й улюбленому українцями Гему самому розповісти про себе — листами, світлинами, речами.

Окрім цієї книжки Майкл Катакіс написав іще близько десяти, половину з яких у співавторстві зі своєю вже покійною дружиною — антропологинею Кріс Гардін. Член Королівського географічного товариства, директор Американського фонду підтримки Британської бібліотеки, — в мого співрозмовника чимало регалій та зобов’язань. Проте він береться тільки за ті, що вважає важливими й цікавими. І робить так усе життя.

Попри те, що маю список запитань про конкретні проекти мого співрозмовника, дозволяю бесіді відходити від них. Тож ми поговорили не лише про книжки та світлини Майкла Катакіса, про міф Гемінґвея чи сторітелінг за допомогою текстів і фото. А й про те, що таке успіх. Як лишитися вірним собі й не йти на компроміси з редактором та читачем. Як вдовольнятися бідним життям і таки дочекатися визнання після понад двадцяти років роботи. І чому друкарська машинка й ручка — кращі інструменти для писання, ніж комп’ютер.

Про Львів

У перші хвилини знайомства пан Катакіс ділиться позитивними враженнями від Львова. Він — справді в захваті. «Я не був готовий до такого. Це місто молодих людей, які роблять стільки цікавого, які інакше мислять. Це дуже надихає. Знайомі з Парижа не радили мені їхати сюди через війну, але я не дослухався. І тепер маю багато чого розповісти — в тому ж Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, Каліфорнії. Люди із заходу мають приїжджати сюди, щоби згадати, що таке бути ввічливим, готовим прийти на допомогу й допитливим до світу. Тим, хто має багато роботи й не забуває про мрії. Для мене честь бути тут, де я знову почуваюся молодим через цей ваш дух. І водночас українці — такі зрілі… Можливо, саме вам удасться навчити чогось світ».

Письменник каже, що шкодує, що його нація не є такою сміливою, як українці. «Трамп — це результат політики впродовж двадцяти років. Я шкодую, що ми у США не змогли сказати йому “ні”, як ви — Віктору Януковичу, якого змусили забратися. Сподіваюся, ця незгода ще визріє, бо зараз усе надто жахливо», — теми політичної ситуації в США нам теж не вдалося уникнути.

Пан Катакіс обіцяє незабаром повернутися й краще роздивитися Україну — відвідати ще щонайменше Одесу та Київ. А коли я питаю, чи може Україна стати темою його наступного проекту, із таємничою усмішкою відповідає: «Можливо».

Про два найважливіші проекти

Питаю письменника про те, які з-поміж десятків його подорожей та дослідницьких проектів він уважає найважливішим. Виявляється, їх два: «Меморіал ветеранів війни у В’єтнамі» (1988) та спільне з дружиною документування побуту мешканців африканської країни Сьєрра-Леоне (1990-ті).

Пан Катакіс розповідає про перший: «Я почав фотографувати людей, які приходили до пам’ятника з іменами загиблих у В’єтнамі солдат, що у Вашингтоні. І зрозумів, що вони самі були привидами, а не ті, чиї імена написали на граніті. Ці люди не мали змоги попрощатися з батьками, синами, братами, чоловіками, не могли знайти спокій.“Спадок” цієї війни й досі руйнує Америку, ми досі сперечаємося через неї. Адже 58 тисяч людей померли ні за що. Я вирішив, що важливо розповісти не про битви, а про людей, які лишилися у США зі втратою. Багато з них не знаходять миру і змушені раз у раз повторювати брехню, що їхній син був героєм, хоча насправді він загинув в інтересах поганої справи і його зрадила власна країна».

Другий проект, який згадує письменник, також стосувався втрат. «Кріс як антрополог прагнула показати світ, який за два роки зникне через громадянську війну. І для мене теж це було важливим. Трагедія відчувається зовсім інакше, коли ти знав цих людей, грався з їхніми дітьми. Ми намагалися зрозуміти, як люди можуть навчитися не чинити таке одне одному. Тоді я добре усвідомив, що мені дуже пощастило, адже я білий зі США. Те, що народився таким, — випадок. А хтось так само прийшов у цей світ у Сьєрра-Леоне — із чорною шкірою й без змоги отримати освіту. Ми з дружиною були там меншиною, а африканці турбувалися про нас. Коли я повернувся у США, зичив усім, кому не подобаються чорні, щоб вони були би такими уважними і добрими до них, як ті до нас».

Дружина Майкла Катакіса - антропологиня Кріс Гардін із тезкою зі Сьєрра-Леоне. Фото Майкла Катакіса, архів Британської бібліотеки

Пан Катакіс каже, що не прагне виступати в ролі пастора у своїй творчості, а хоче лише показати, що дещо в цьому житті є безцінним: «Я нагадую, що треба берегти своїх близьких, сусідів, свою країну й тих, кого ми не знаємо. Треба думати, що ми купуємо й використовуємо. Це важливо — те, про що казали ще стародавні греки: етика, мораль, співчуття, співпереживання».

Про шлях незалежного автора

Майкл Катакіс каже, що завжди хотів працювати як незалежний автор. Найтривалішою його роботою була часткова зайнятість у газеті Philadelphia Enquire у ролі фотографа.

Мій співрозмовник почав кар’єру саме із фотографії, але все життя поєднував її з письмом: «Я ніколи не любив знімати так само сильно, як писати. Дивлячись на фотографії, завжди відчував недосказаність. Повною історія видавалася мені лише тоді, коли я додав до неї слова. Та й слова завжди здавалися мені сильнішими за світлини».

Дуже рано — у 21 рік — він вирішив ніколи не зважати на нічию думку щодо того, на що варто витрачати час, окрім власної. «І навіть не думати про те, чи матиме мій проект успіх. А успіх для мене — це сам факт публікації, й аж ніяк не гроші чи слава. Тому я тривалий час був бідним», — каже пан Катакіс.

Він розповів, що чи не до 30 років ночами мив посуд у ресторанах у різних країнах світу, а вдень писав. У якийсь момент такий стан речей почав його дещо лякати — але не настільки, щоби припинити жити таким життям. Пан Катакіс каже, що коли був бідним, був водночас багатим — адже робив те, що хотів.

«Я бачив, як мої друзі одружувалися, у них з’являлися діти. Колись вони хотіли бути письменниками, але ці мрії зникали, бо треба було утримувати родину. Я розумів, що в мене родини найближчим часом — чи й узагалі — не буде. І що якщо я братимусь за багато матеріалів, у які не вірю, то звикну до грошей. Я помічав це за іншим, а інколи й за собою. І вирішив, що краще бути бідним», — згадує він.

Фото: Ralph Elliot Starkweather

Майкл Катакіс одружився із Кріс Гардін після 35 років. «Мені пощастило мати підтримку своєї дружини — успішного антрополога. Після весілля я сказав їй, що маю, мабуть, знайти нормальну роботу, та вона переконала мене, що треба продовжувати робити те, у що вірю. Хоча не було жодних гарантій, що я бодай чогось досягну», — розповів він.

За словами пана Катакіса, ситуація покращилася лише коли йому виповнився 41 рік.

Я кажу: «Ви повинні були мати багато…» — й намагаюся згадати, як англійською буде «терпіння». Майкл пропонує свій варіант: «Тупості». Заперечую й кажу, що маю на увазі.

«Звісно, це було непросто. Я боявся, починав сумніватися в тому, що маю рацію, родина радила спробувати взятися за щось інше. Але щоразу, коли щось було опубліковане, це давало мені змогу рухатися вперед», — згадує письменник.

Коли пан Катакіс на прохання сина Ернеста Гемінґвея Патрика став розпорядником його літературної спадщини, кілька його книжок раптом опублікували. На проекти Майкла Катакіса звернули увагу газети, він почав їздити у книжкові тури. Вони із Кріс презентували свої дослідження мешканців Африки королеві Великої Британії, а Британська бібліотека захотіла отримати всі зібрані подружжям матеріали.

Про знайомство з Патриком Гемінґвеєм

Коли понад 20 років тому Майкл Катакіс працював над книжкою про навколишнє середовище, йому трапився текст Патрика Гемінґвея. І сподобався — тож пан Катакіс запропонував тому написати есе для його проекту. У чоловіків склалися добрі робочі взаємини, і якось Патрик запросив Майкла порибалити разом у Монтані. І в процесі сказав, що шукає людину, яка би потурбувалася про літературний спадок батька.

«Я порадив взяти когось із родини, та Патрик сказав, що вони божевільна сімейка — а хіба не кожна такою є? Він запропонував це мені, але я відмовився. Бо мені — письменнику — це здалося нецікавим. Увечері разом із нашими дружинами ми довго вечеряли і спілкувалися на різні теми, випили чимало горілки та вина. Вранці я прокинувся з головним болем і пам’ятав лиш частину вечора. Дружина, яка не пила, спитала, чи я пам’ятаю, що погодився на пропозицію», — з усмішкою згадує Майкл Катакіс.

Він пообіцяв Гемінґвею трохи привести літературний спадок до ладу, але потім планував відійти від цих справ. Однак відтоді минуло вже 20 років. «Я думаю, що мені пощастило. Патрик став мені, наче рідний дядько. Він дуже хороша людина й ми мали стільки чудових розмов про його батька, Гері Купера, Гертруду Стайн, Інгмара Бергмана та інших людей тієї епохи», — каже письменник.

Водночас мій співрозмовник зізнається, що без прохання Патрика Гемінґвея ніколи б не взявся за такий проект, як «Артефакти з життя». Адже готуючи книжку, Майкл Катакіс і три його асистенти мали справу з тисячами листів, фотографій та речей відомого письменника. Лише на те, щоб оглянути всі матеріали, пішло два роки. І стільки ж — на написання та редагування книжки.

«Патрик попросив розповісти правду про його батька — хорошу й погану. Це відповідало моїм поглядам. І виявилося цікавим, бо я ненавиджу міф про Гемінґвея. Його справжня історія життя значно цікавіша. Тож я намагався не написати біографію, а дати письменнику змогу розповісти про себе самому. Коли ми підібралися по часу до кінця його життя, побачили, що він більше не легенда літератури, а просто людина. Я розпізнав деякі наші з ним спільні риси… А Патрик сказав, що я показав його батька таким, яким він його знав», — розповідає Майкл Катакіс.

До книжки увійшла передмова сина Ернеста Гемінґвея Патрика та післямова онука Шона.

Справді вишукано оформлена, ця книжка чимось нагадує автору оригамі — над нею працював дизайнер із японським корінням Джеррі Такігава. Йому вдалося не перенаситити книжку візуальним матеріалом і водночас показати сотні фото. «Це наче скрапбук-нотатник усього XX століття. Окрім речей Ернеста Гемінґвея ми досліджували також, що за його життя відбувалося у світі. Із книжки можна дізнатися, наприклад, що того року, коли він писав “Старого і море”, винайшли електричну бритву», — розповідає письменник.

Майкл Катакіс зазначає, що добре пізнав характер героя своєї книжки — справді непростий, суперечливий: «Він був наче двома різними чоловіками — то добрим і щедрим, то дурним і злим. Але водночас став одним із найкращих письменників ХХ століття і його оглядачем: адже блискуче трансформував побачене на власні очі в художні твори».

Сам пан Катакіс додає, що найбільше любить оповідання Гемінґвея: «Це справжнє золото, це якась магія, початок його подорожі. Замолоду письменник годинами роздивлявся натюрморти Сезанна в паризькому музеї Оранжері. Ернест писав, що його увагу привернули порожні місця на його картинах. За кілька місяців він зрозумів, що вони не порожні, а дуже значущі. Тож написав в одному листі, що хоче писати так, як Сезанн малює. Тому він прибирав зі своїх творів певні речення, пояснення. Вважав, що читач має сам заповнити ці місця», — розповідає Майкл Катакіс.

В Україні книжка вийшла у другій половині вересня — на місяць раніше, ніж у США. «Це дуже цікавий факт. Мабуть, сталася якась помилка», — усміхнено каже пан Катакіс.

Про вибір теми

Усі проекти Майкла Катакіса, які стали книжками, — довготермінові. Він вважає, що під час вибору ідеї і творчого процесу автор у жодному разі не має думати, чи зацікавить це редактора й читачів.

Обираючи тему для дослідження, мій співрозмовник орієнтується на її важливість: «Якщо я збираюся провести два роки над цим матеріалом, він має багато важити для мене, інакше все вийде погано. Я довго думаю, перш ніж ухвалити рішення, зважую, чи сприятиме проект досягненню справедливості, чи, може, це щось дуже позитивне, що треба показати світові. Розмірковую, як я можу допомогти людям розповісти їхні історії, а не розказати їх за них».

Пан Катакіс навів приклад теми, за яку взявся після терактів 11 вересня 2001 року: «Коли нашу крану атакували, ми жили в Монтані. Я вирішив поїхати до Нью-Йорка машиною крізь різні штати, спиняючись у великих і маленьких містах, щоби поспілкуватися з людьми. Я говорив із ними та знімав портрети. Почув такі різні думки… Хтось питав: “Як ви думаєте, це вплине на мій бізнес?”. А у глибинці Вайомінгу люди казали: “Ми зараз усі — нью-йоркці”. Таким чином я відкривав Америку. А в самому Нью-Йорку мене зустріла абсолютна тиша — я ніде й ніколи такого не бачив. Я спілкувався з пожежниками, які працювали на місцях трагедії. Мене підвозив таксист-пакистанець, чия донька була в будівлі. Всюди люди мовчки допомагали одне одному. Я побачив там найкраще, що є в Америці. У тому, як люди реагували на весь той жах, було і щось страшне, і щось прекрасне».

Після того Майкл Катакіс узявся швидко писати про побачене, назвавши матеріал «Смутна земля. 12 днів через Америку».

Про те, як дати раду з відмовами редакторів

Автор пишався тим, як розповів цю історію. Але абсолютно всі нью-йоркські редактори відмовили пану Катакісу в публікації. «Знаєте чому? Це, за їхніми словами, було недостатньо патріотично. Вони боялися, бо минуло тільки два тижні після теракту. Хотіли позитивно казати про Америку, навіть якщо це не було правдою. Пізніше до мене звернулася Британська бібліотека. Їх цей матеріал зацікавив і ми видали книжку. Ніколи не знаєш, якою буде доля того чи іншого проекту», — зазначає він.

Патріотизм письменник називає «кумедним поняттям». Для Майкла Катакіса патріотичним є слідувати правді, куди б вона тебе не привела. «Якщо правда є поганою, варто казати країні про потребу міняти курс. Це й означає любити свою країну — хотіти, щоб вона стала кращою, а люди — справедливішими. Заперечуючи ж правду, цього не станеться. У нас люблять повторювати, що американці — найвеличніша нація. Це неправда. Але ми це кажемо весь час, поки не починаємо самі в це вірити. А коли потім питаєш, чому ж у нас два мільйони людей у тюрмах — більше, ніж деінде у світі, чи непідйомна для багатьох людей вартість медицини — люди зляться чи засмучуються. Але це нормально — правда має такий ефект», — розмірковує пан Катакіс.

Письменник переконаний, що в цій професії треба бути чесним перед самим собою. Писати й розуміти, що результат може спрацювати або ні.

Наприкінці 2000-х років пан Катакіс зібрав у книжку есе про подорожі — на основі своїх листів та нотаток за всі роки мандрів. Він запропонував рукопис 15 видавцям у США, і всі відмовили. Але книжка сподобалася другу автора, й той надрукував тираж. «А ще мій друг щось про неї написав в інтернеті. Після цього з нами почали контактувати книгарні з різних міст світу, охочі її продавати. Згодом мені написало велике видавництво Simon&Schuster — вони захотіли книжку видати», — розповів Майкл Катакіс.

Книжка вийшла під назвою «Мандрівник: спостереження американця у вигнанні» 2009 року, її похвалили критики й вийшли переклади кількома мовами. «Я досі отримую чеки з роялті. І вірю, що так сталося тому, що я пишу тільки те, що хочу», — каже письменник.

Про життя сьогодні й нові проекти

Майкл Катакіс уважає інтернет водночас прекрасним і жахливим. Там можуть публікувати свої погляди ті, хто раніше не мав голосу, але це не завжди того варте. «Багато кому там насправді немає чого сказати. А вони говорять нудні, дурні, а часом і шкідливі речі. Якщо журналісти й фотографи ще намагаються бути об’єктивними, то автори публікацій в інтернеті — ні, їх цього ніхто не вчив. Люди в мережі не так намагаються розповісти правду, як прагнуть висловити свою позицію. Мені ж цікаві ті, хто ставлять питання», — каже він.

Письменник погоджується, що для незалежних авторів інтернет відкрив багато нових можливостей. «Я не мав цього. А то би зробив якісь речі по-іншому. Все одно хотів би видати книжки, але мав би й інтернет-аудиторію. Зараз опублікувати книжку, певно, важче, але показати свою роботу й комунікувати з аудиторією — легше. Це цікавий парадокс», — констатує пан Катакіс.

Тепер щоранку Майкл Катакіс прокидається й сідає писати. Віддає перевагу своїй друкарській машинці чи ручці й паперу: «Із цими письменницькими інструментами ти глибше поринаєш у думки над темою. Адже не маєш на що відволікатися — на відміну від випадку, коли працюєш за комп’ютером. Тоді то імейл перевіряєш, то йдеш на якийсь сайт чи відео подивишся… Все це віддаляє тебе від роботи. Друкарська ж машинка завжди стоїть на тому ж місці й наче питає: “Маєш що сказати?”. А папір додає: “Що, досі нічого?”. Тебе огортає відчуття спокою й творчості, працює уява й пам'ять», — описує творчий процес мій співрозмовник.

Пан Катакіс наразі зосередився на завершенні своєї першої збірки поезій «Географія бажання». «Я завжди любив поезію. Писання художньої літератури розслаблює мій розум. Нехудожня ж — це дуже інтенсивна робота, а я вже старший», — каже він. Також у роботі — продовження «Мандрівника».

Питаю Майкла Катакіса, де він, подорожній із майже 50-річним стажем, нині мешкає. «У Парижі. Та зараз маю повертатися до США через майно, яке лишилося після смерті Кріс. Знаєте, дім у мене з’явився, коли я одружився з нею. Якщо ми були в Африці, наш дім був там, якщо в Каліфорнії — там, а зараз я не маю поняття, де він», — із сумом каже насамкінець мій співрозмовник. «Але це нічого», — додає вже з усмішкою.

Фото надані «Видавництвом Старого Лева»