Під час параду на честь Дня Незалежності Президент Петро Порошенко зробив одну заяву, яка цілком тягне коли не на сенсаційність, то на резонанс. Глава держави пообіцяв внести до парламенту проект конституційної поправки, покликаний зафіксувати в Основному Законі прагнення України вступити до Європейського Союзу та НАТО.

«Юристи знайшли формулу, як це зробити оптимально і швидко», — сказав Порошенко. І пообіцяв, що документ буде подано до Верховної Ради ще до початку парламентської сесії, яка стартує 4 вересня.

Безумовно, побачити цю «формулу» буде надзвичайно цікаво, й то одразу із двох причин. Перша очевидна: до заявленої тематики ЄС та НАТО теоретично можна додати «пакетом» і ще які-небудь питання. А в конституційній нормотворчості кожне слово має історичне значення в буквальному сенсі. Досить згадати, що повторний другий тур президентських виборів-2004 навряд чи стався би, якби Віктор Ющенко не погодився на конституційну реформу. А Революції гідності могло б і не бути, якби Віктор Янукович брутально ту реформу не скасував.

Друга причина в тому, що Конституцією України детально врегульовано процес внесення змін у неї ж саму — й цей процес ніяк не назвеш простим. Деякі положення Конституції взагалі можуть змінюватися лише на референдумі. В інших же випадках для схвалення конституційних змін потрібні позитивний висновок Конституційного суду, більшість голосів від складу ВР для попереднього схвалення і дві третини, тобто не менше 300 голосів — для остаточного (ст. 155). Причому попереднє та остаточне голосування не можуть відбуватися протягом однієї парламентської сесії.

Все це означає час і зусилля. У плані часу остаточне прийняття змін парламентом можливе не раніше лютого. Тоді вже на всю палатиме президентська виборча кампанія, і ця конституційна зміна стане її важливим елементом. Для когось навіть, як буде показано нижче — ключовим. Якщо ж задіяно сценарій із референдумом, то саме Президент має всі важелі, щоби призначити такий референдум практично в будь-який момент після того, як його, знов-таки, схвалять дві третини депутатів (щоправда, таке голосування проводиться лише один раз, без попереднього розгляду).

Такий референдум фактично став би референдумом про довіру чинному Президентові. Було б логічно і призначити його саме на день президентських виборів (нагадаємо, це — 31 березня). Навіщо зайвий раз витрачати бюджетні гроші, правда ж? І досвід відповідний Україна має: 1 грудня далекого 1991 року українці одночасно проголосували за незалежність і за президентство Леоніда Кравчука, який, як голова Верховної Ради УРСР, формально на той момент уже був найвищим посадовцем нової країни.

Тож так чи так, питання конституційних змін щодо ЄС та НАТО автоматично стає однією з важливих тез президентських перегонів. Немає сумнівів, що це — цілком свідомий і прорахований крок президентської команди, і святкова заява Петра Порошенка остаточно окреслює контури його передвиборчої кампанії, яка ґрунтуватиметься на тезах патріотизму та цивілізаційного вибору.

Курс на НАТО сьогодні має найвищу підтримку суспільства в нашій історії, а за вступ до ЄС взагалі вже не перший рік виступає відчутна більшість громадян. Тож внесенням цієї теми в інформаційний простір команда Порошенка намагається, як висловлюються фахівці-політтехнологи, нав’язати свій порядок денний. Адже не так багато політичних сил як у парламенті, так і поза ним сьогодні однозначно виступили би проти курсу на ЄС та НАТО. Але й підтримати ініціативу Порошенка-президента для них — це дати потужні козирі в руки Порошенка-кандидата. Важкувато агітувати проти політика й водночас підтримувати його законопроекти. У шахах це зветься «цуґцванґ».

Проте саме тому подібний передвиборчий хід президентської команди викликає неоднозначні емоції. Наприклад, як уже сказано, запропоновані Порошенком конституційні зміни де-факто перетворюються на питання вотуму довіри до нього всіх українців, як не на референдумі, то на березневих виборах. Така «приватизація» гасла на вступ до НАТО та ЄС може зіграти злий жарт не так із «приватизаторами», як із самим гаслами.

Згадаймо, як у цілому провальне правління Віктора Ющенка позначилося на цілком патріотичних гаслах щодо повернення Україні її власного бачення історії. В нинішньому випадку можлива поразка Порошенка на президентських виборах означатиме для масової свідомості поразку проєвропейських та проатлантичних ідей. Тож щільна — й цілком свідома — прив’язка стратегічних перспектив країни до політичних перспектив однієї особи якось не додає впевненості ні в першому, ні в другому. Бо ж, знов-таки, якщо для Петра Олексійовича головним було зафіксувати євроатлантичну перспективу в Конституції, то чому він не перейнявся цим на рік, а краще два раніше? Які такі обставини з’явилися тепер, яких не було тоді? А, вибори. Ну так отож.

Крім того, виборча кампанія-2019 обіцяє бути гострою, а всі ми добре знаємо, що українські політики у своєму популізмі не знають ані гальм, ані інших обмежень. Опоненти Порошенка вказуватимуть, що вступ України як до ЄС, так і до НАТО дуже мало залежить від того, що написано в нашій Конституції, а куди більше — від реформ усередині країни та становища на міжнародній арені. І це буде справедливо. Казатимуть і про те, що зубожілому народові важливіші не далекі геополітичні перспективи, а повний гаманець тут і зараз — і це буде несправедливо, але, на жаль, правдиво.

Апелювання до гаманця має велику руйнівну силу. І може статися так, що кампанія-то мине, а протиставлення «прозахідний курс чи підвищення пенсій» залишиться. Живе ж іще й досі народжене в 1991 році протиставлення «незалежність чи ковбаса по два двадцять», егеж? Міфи взагалі живуть довго, нерідко — довше за людей, які запускають їх в обіг.

Підсумовуючи, можна лише вкотре закликати співгромадян до здорового глузду. Ніхто й ніщо не заважає будь-кому підтримувати прозахідний курс країни, водночас не підтримуючи президента Порошенка — і навіть навпаки. Безумовно, громадська свідомість в усі часи й у всіх народів слабенька на логіку й воліє бачити все в чорно-білих тонах. Але у виборчій кабінці кожен із нас вирішуватиме сам.

Фото: прес-служба Президента України