Стан війни і стан миру

Чи може один і той самий предмет мати одночасно високу й низьку температуру? Чи може одна й та сама людина бути одномоментно спокійною і збудженою, агресивною і миролюбною?

Це здається парадоксальним, а отже, неможливим.

А чи може суспільство одночасно перебувати і не перебувати у стані війни? Не може… але може. І саме в такому парадоксальному стані перебуває українське суспільство сьогодні.

Кажуть, генерали завжди готуються до минулої війни. Так само і абсолютна більшість членів суспільства завжди намагаються оцінити нову війну за стандартами попередньої, найвиразнішої в їхньому досвіді. Звичайно, хибують як ті, так і інші.

Ми звикли мислити війну в категоріях «військового стану». Але, за мірками європейських війн останніх століть, «військовий стан» – це правовий стан, в якому перебуває держава з моменту офіційного проголошення її війни з іншою державою. Визнаний державою, цей стан автоматично переводить «на військові рейки» суспільство в цілому. «Все для фронта, все для победы».

У застосуванні цієї категорії до ситуації в Україні одразу виникає перша пастка: адже нашій країні було б однаково згубним – насамперед у військово-політичному плані – і оголосити війну Росії, і оголосити війну бутафорським «республікам», так званим «ЛНР» та «ДНР».

Отже, визнаного загального «стану війни» в Україні немає та, станом на сьогодні, не може бути. Але війна, де-факто, є. Відповідно, «стан війни» перетворюється на складову життєдіяльності держави та суспільства, не охоплюючи те і те в цілому. І суспільство, і держава одночасно воюють і не воюють; живуть одночасно за законами і мирного, і військового часу.

Ця ситуація «на розрив», яка склалася з об’єктивних причин і яку наразі неможливо докорінно змінити, створює безліч внутрішніх конфліктів, саме провокування яких також є частиною ворожої стратегії проти нас.

Основна причина цих конфліктів – невизначеність межі, яка відділяє «зону війни» від «зони миру» всередині одного й того ж українського суспільства.

Закони цих зон принципово різні, бо різними є їхні пріоритети та ієрархії цінностей.

Блогер Serg Marco дохідливо пояснив цю різницю на конкретному прикладі в одному зі своїх нещодавніх дописів: «Боец, сидящий в блиндаже под Песками… не будет долго думать, взломать ли ему дверь заброшенного дома, в котором он может отогреться/отоспаться. Особенно если в доме есть хороший подвал. И да, это нарушение закона».

Так, це порушення законів мирного часу, яке може бути виправданим лише військовою необхідністю. Тут, до речі, якраз і проходить тонка грань між тими бійцями, які порушують закони мирного часу заради перемоги, і тими, які роблять те саме заради власного зиску. Другі справедливо підлягають суду (хай би то були бійці батальйону «Торнадо», або будь-хто); перші не підлягають суду, хай би як це звільнення від відповідальності здійснювалося фактично за умов, коли держава змушено веде війну без офіційного проголошення військового стану.

Так само на війні, заради перемоги над ворогом, інколи потрібно брехати. Брехня на війні називається «військова хитрість» і є одним із необхідних засобів досягнення військової перемоги. Отже, чи має, наприклад, брехати журналіст, якщо ця брехня є необхідною в поточній ситуації ведення війни (байдуже, чи йдеться про її «гарячу», чи про суто інформаційну складову)? Якщо він учасник війни і діє за законами військового стану – у деяких ситуаціях, безумовно, так; виправдання його дій таке саме, як і дій бійця, що вдерся в чужий будинок задля збереження власної боєздатності. Натомість, якщо журналіст учасником війни себе не вважає і керується законами мирного стану (навіть перебуваючи у зоні бойових дій), брехати йому категорично заборонено.

Долання «мови ворожнечі»: крок до умиротворення чи ворожа підступність?

Запеклий конфлікт між певною частиною українських журналістів та, умовно кажучи, «групою Миротворця» (представниками сайту та їхніми симпатиками) від початку був зумовлений саме тим, що сторони цього конфлікту представляють діаметрально протилежні та взаємно несумісні погляди на роль журналіста в Україні у світлі тієї «гібридної війни» з потужною інформаційною складовою, яку веде проти нас Росія.

«Група Миротворця» розглядає всю діяльність журналістів в Україні (звичайно ж, включно з її окупованими територіями) виключно крізь призму логіки військового стану. Натомість деякі журналісти (зокрема, з «Громадського телебачення») свідомо позиціонують себе поза військовою логікою: «Для протистояння ворогу є відповідні структури, а наше завдання як журналістів зводиться до того, щоб говорити правду, хай би коли, де і про яку правду йшлося» (цитата з приватної бесіди). Саме звідси ті спроби «зберегти неупередженість», уникнути «мови ворожнечі» тощо, які, у їхньому застосуванні до ситуації на Донбасі, українська патріотична громадськість великою мірою сприймає з обуренням.

Перші поводяться і міркують так, як ніби в країні взагалі немає стану миру; другі – як ніби в країні взагалі немає стану війни (або цей стан геть ніяк не зачіпає умови та пріоритети їхньої професійної діяльності).

Ситуація з «мовою ворожнечі» нещодавно знову загострилася у зв’язку з реалізацію річного проекту подолання мови ворожнечі в медіа, який здійснюється Офісом Верховного Комісара ООН з прав людини у партнерстві з громадською організацією «Детектор медіа» та Національною спілкою журналістів України. Керівник проекту «Миротворець» Роман Зайцев відгукнувся на цю подію з характерним обуренням: «Как в нашей стране, которая вынуждена активно защищаться на всех фронтах, включая информационный, можно говорить о том, что именно у нас "мова ворожнечі"? Мы это уже проходили. Нас опять хотят убедить в том, что нам не надо защищаться и мы должны перестать сопротивляться агрессии и сложить оружие, "щоб весь світ бачив, що ми як голуби миру"? В теории это называется так: опосредованное использование агентов влияния в среде противника для достижения поставленных целей».

Насправді «мова ворожнечі», на превеликий жаль, має в Україні значно ширше ходіння: вона застосовується і відносно внутрішніх переселенців, і відносно окремих релігійних спільнот, і – дуже широко – відносно великої кількості посадовців, журналістів, громадських діячів, і просто пересічних громадян, зокрема у ситуаціях, коли їх, справедливо чи ні, підозрюють у «сприянні ворогу», інколи просто за ознакою їхньої належності до певної суспільної групи («донецька прописка», конфесійна належність до УПЦ МП тощо). Такі прикрі ситуації, безумовно, слід долати – коли йдеться про нагнітання ворожнечі в тій суспільній зоні, яку ми вважаємо внутрішньоукраїнським «станом миру».

З іншого боку, Роман Зайцев, безумовно, має рацію в тому, що поширення проекту «подолання мови ворожнечі», просто зараз, на ту суспільну зону, де суспільство і держава перебувають у «стані війни» з Росією та провідниками її політики, було б недоречним, і справді могло б розцінюватися як свідоме чи несвідоме сприяння ворогу.

У цьому плані неоднозначні відчуття в мене викликав початок щойно оприлюдненого звіту «Долаючи бар’єри: Роль ЗМІ у висвітленні конфліктно-чутливих тем», де на с. 6 зокрема подано такий загальний результат моніторингу українських телеканалів: «Журналісти схильні до глорифікації бійців (“герої”, “найкращі сини України”), ідентифікації їх з “українцями” (на відміну від іншої сторони), ставлять себе на один бік з ними (“наші хлопці”)… Інша сторона змальовується з використанням негативної емоційно забарвленої лексики, що створює ситуацію чіткого поділу на своїх і чужих, добрих і поганих. В ток-шоу центральних каналів виявлені випадки культивації ненависті та інших негативних емоцій до іншої сторони». Адже в умовах війни – точніше, за логікою «стану війни» – така односторонність є цілком виправданою, а спроба її «подолати», з патріотичної точки зору, справедливо сприймалася б як одностороння відмова від опору в ситуації, коли ворог продовжує наступ.

На це можна заперечити, що згаданий проект «подолання мови ворожнечі», за задумом його ініціаторів, буде реалізовуватися одночасно в Україні та Росії, маючи на меті знизити загальний «градус протистояння» між нашими суспільствами. Але в цьому запереченні є (можливо, несвідомий) елемент прикрої маніпуляції. Адже первинним джерелом військової агресії з російського боку насправді є не «ворожість до українців», а ворожість до решти світу, сприйнятого Кремлем (і, під його диктовку, російським суспільством) крізь призму концепції «зіткнення цивілізацій», які перманентно протистоять одна одній на засадах «гри з нульовою сумою» (виграє одна – програє інша). У такій картині принципово ворожого світу немає ні інтересів людства, ні загальнолюдської моралі; найвищим рівнем моралі є ставлення до «своїх» у межах тієї чи іншої цивілізації, натомість у стосунках між цивілізаціями та їхніми представниками постійно діють закони військового стану, хай би якими гаслами миру вони прикривалися на засадах «військової хитрості».

Кажучи простіше, долання «мови ворожнечі» стосовно України в сьогоднішніх російських ЗМІ – це чиста бутафорія; цей проект може бути визнаний і впроваджений в Росії лише настільки, наскільки його позірне впровадження відповідає інтересам Кремля в його «гібридній війні» з рештою світу. Натомість в Україні, де основним джерелом опору російській агресії є українське суспільство, а не українська держава (апарат якої лише зараз, і з неабиякими труднощами, зживається з вимогою не грабувати власну країну, особливо під час війни), негайне долання «мови ворожнечі» стосовно Кремля та всіх прибічників його агресивної політики справді несло б у собі саме ту загрозу, про яку енергійно сказав у цитованому вислові Роман Зайцев.

Журналісти, акредитовані в «ДНР»: нейтральні свідки чи агенти ворога?

У світлі зазначеної подвійності критеріїв оцінки дій журналістів можна зрозуміти і скандальну незгоду тих же сторін з приводу оприлюдненого «Миротворцем» списку «7901 scoundrels» («7901 мерзотник») з іменами і контактними даними журналістів (та їхніх технічних помічників), акредитованих в «ДНР» у другій половині 2014-го й на початку 2015 року. Справді: крізь призму тоталізації військового стану кожен, хто потрапляє на територію нашого ворога, є або нашим лазутчиком (таким собі Штірліцом у ворожому оточенні), або колаборантом ворога (за буквальним виразом «Миротворця», «співпрацює з бойовиками терористичної організації»). Проте цього разу тоталізація виявилася хибною, а справжня ситуація набагато складнішою й такою, що не припускає грубих узагальнень.

Почнімо з того, що, за визначенням української «Вікіпедії», співпраця або співробітництво – це «процес, в якому двоє або більше людей або організацій працюють разом задля досягнення спільних цілей». Чи були цілі всіх зазначених журналістів та їхнього технічного персоналу спільними між собою або з цілями «міністерства інформації ДНР»? Певно, що ні: адже у списку були і російські журналісти, і представники різноманітних західних медіа, і українські оператори та перекладачі, що обслуговували цих останніх. Більшість російських журналістів (але не всі!) справді відвідували «ДНР» як солдати інформаційної війни, яку Росія веде з рештою світу; переважна більшість західних працювали за звичними для себе стандартами журналістської неупередженості (кодекс поведінки західного журналіста на чужій війні), при цьому часто здобуваючи і показуючи світові геть невтішну для «ДНР» інформацію; український допоміжний персонал взагалі не мав жодної іншої цілі, крім як сприяти західним журналістам в їхній роботі.

Отже, спроба «Миротворця» втягнути весь світ у наше локальне протистояння за принципом «якщо ви не воюєте за нас і за нашими правилами, ви всі мерзотники і воюєте на боці нашого ворога» виявилася хибною й мала дуже вагомі негативні наслідки. Власне, саме вона спровокувала ту хвилю публічної стурбованості долею журналістів в Україні, яка тепер – часто на основі перебільшеної та перекрученої інформації – відчутно псує образ України у світі. Прагнучи якнайкраще захистити у цій війні наші інтереси, «Миротворець» насправді помітно підіграв нашим ворогам.

«Мир – це війна, війна – це мир»: «Миротворець» проти Анни Нємцової

Прикладом того, як спровокована «Миротворцем» інформаційна хвиля тепер працює проти України, може бути свіжа стаття журналістки Анни Нємцової «Зловмисні витоки роблять журналістів мішенями в Україні» (російський переклад тут). Слід врахувати, що від міжнародного скандалу, викликаного публікацією списку «7901 scoundrels», в пам’яті міжнародних медіа залишилося одне: український веб-сайт, вочевидь близький до керівництва українського МВС, публікує контактні дані тисяч журналістів, звинувачуючи їх усіх у співпраці з ворогами України; це виглядає як підтримана керівництвом МВС кампанія публічного цькування журналістів загалом та іноземних кореспондентів зокрема. У цій однозначно програшній для України міжнародній атмосфері пов’язати будь-які негаразди з журналістами в Україні в одну прикру картину «тотального наступу української влади на свободу слова» – насправді лише справа техніки. Тому перша фраза статті Анни Нємцової – «Репортери, що висвітлюють конфлікт в Україні, перебувають у постійній небезпеці» – лягає на вже добре підготовлений ґрунт західної громадської думки. Далі для Нємцової подіями одного порядку виявляються нещодавнє вбивство Павла Шеремета, смерть двох журналістів (італійського та російського) у травні 2014 року під Авдіївкою та оприлюднення «Миротворцем» двох «витоків»: вже згаданого списку «7901 scoundrels» і «дампу» листування співробітниці так званого «МГБ ДНР» Тетяни Єгорової з низкою, знов-таки, українських, російських та західних журналістів. Нємцова тлумачить обидві публікації «Миротворця» виключно як «спроби деяких угруповань у київському уряді створити чорний список так званих журналістів-"колаборантів"» і звітує про спілкування з журналістами «дев’яти залякуваних видань, які з жахом спостерігають за тим, як група українських державних чиновників розв’язала умисну кампанію проти свободи преси, збурила публічну ненависть проти журналістів та піддала загрозі безпеку репортерів, які працюють в Україні». При цьому Нємцова висловлює щирий подив, що навіть Аля Шандра, головний редактор онлайнового журналу Euromaidanpress, привітала цей останній витік інформації, автоматично поширивши це схвалення також і на дії «Миротворця» із публікацією списку «7901 scoundrels».

Звичайно, в цьому міркуванні є помітна складова свідомої чи несвідомої маніпуляції. Знов-таки, якщо «Миротворець» у своїх звинуваченнях проти всіх загалом фігурантів списку «7901 scoundrels» виходив із хибного принципу «тоталізації війни», то Анна Нємцова виходить із не менш хибного принципу «тоталізації миру», і саме тому не помічає різниці між публікацією списку «7901 scoundrels» та дампу листування Тетяни Єгорової.

А різниця насправді є, що добре проявила і відмінна реакція на ці дві публікації української журналістської спільноти. Якщо у випадку першої публікації переважною реакцією було обурення несправедливою тоталізацією звинувачення у «співпраці з ворогом», то у випадку другої публікації основним предметом уваги виявилися викриті хакерами свідчення справжньої співпраці з ворогом – у вигляді узгодження журналістами кількох українських телеканалів своєї інформаційної політики з відвертими «солдатами», які беруть участь у нинішній інформаційній війні на боці Росії. Повернувшись до прикладу Serg Marco з бійцем, який вдирається на нічліг до чужого покинутого будинку, скажемо прямо: у разі другого витоку інтереси безпеки держави і викриття справжніх колаборантів мають для українського суспільства вищий пріоритет, ніж збереження недоторканості приватного листування. Це зона нашої війни, де правила «мирного стану» не можуть застосовуватися без поправки на ситуацію загрози національній безпеці (зокрема й в інформаційному просторі). Натомість у першому разі (зі списком «7901 scoundrels») для застосування такої логіки не було об’єктивних підстав (самий факт акредитації в «ДНР» ще не є доказом будь-якої «співпраці з терористами»), тому тут «логіка війни» неправомірно втрутилася у сферу, яка насправді мала регулюватися на засадах мирного стану (захист особистих даних, презумпція невинуватості тощо).

У своїй відповіді Анні Нємцовій анонімний захисник «Миротворця» справедливо пише про неправомірність «рівняння двох сторін в завідомо нерівній суперечці» (наводячи, як приклад, катів і жертв Освенциму) і звинувачує Нємцову в тому, що вона, свідомо чи несвідомо, «бере участь у проведенні інформаційної війни Росії по відношенню до нашої країни». З цим, я гадаю, цілком можна погодитися. Проте тут же автор відповіді Нємцовій відчутно послаблює свою позицію, вдаючись у зворотну крайність: мовляв, «свобода слова і співпраця з терористичними організаціями – речі несумісні», а кожен, хто домовляється «з членом терористичної організації» навіть про самий акт акредитації на контрольованій нею території, вже автоматично перетворюється на «поплічника терористів».

Ця остання теза вочевидь не витримує критики з досвіду світової журналістики останніх десятиліть (як, зрештою, і перевірки фактами на місцевому матеріалі: досить згадати, як допомогли Україні зроблені акредитованими в «ДНР» західними журналістами знімки місця катастрофи МН-17). Очікуваною відповіддю на таку тоталізацію «зони війни» стає полемічна тоталізація «зони миру» принаймні в застосуванні до активності всієї журналістської спільноти – завдяки чому, вочевидь, ігноруються чи приховуються факти справжньої участі журналістів в інформаційній війні (зокрема, свідомо чи несвідомо, на боці Росії) – після чого дискусія заходить у глухий кут… але громадська думка західної аудиторії при цьому дедалі більше налаштовується проти України. Цей прикрий наслідок надмірно радикальної позиції «Миротворця» (який своїми попередніми діями дав дуже зручний «пас» ворогу) може ще неодноразово «відгукнутися» Україні в майбутньому: наприклад, наразі ніхто не візьметься спрогнозувати, якою мірою нинішній негативний розголос про буцімто «тотальний наступ української влади на свободу слова» (якого насправді немає) вплине на західних виборців та, відповідно, відіб’ється на результатах найближчих виборів у наших головних західних союзників (насамперед у Франції та Німеччині).

Війна між «своїми» як наслідок стану мировійни: чи можливе порозуміння?

Отже, стан «мировійни» породжує постійні конфлікти в українському соціумі, коли один і той самий локус соціального простору хтось розглядає як «зону миру», а хтось як «зону війни». Це породжує своєрідні «вторинні війни» між «яструбами війни» та «голубами миру», де активною стороною зазвичай виступають перші. Крім небезпеки гіпертрофованого і маніпулятивного використання позиції цих «яструбів» деякими російськими, західними і навіть українськими журналістами, які подають неправомірно спрощену та «очорнену» картину українських подій для західної аудиторії (згадаймо, для прикладу, статтю Катерини Горчинської в The Guardian), тут постає також очевидна небезпека інтеріоризації тотального стану війни, коли українське суспільство, збуджене постійною загрозою національній безпеці, безперервно – і часто несправедливо – шукає «ворогів серед своїх». В одній зі своїх нещодавніх публічних реплік про це добре сказав Зураб Аласанія: користуючись найрізноманітнішими і найпідступнішими засобами інформаційного впливу, Росія «гарантовано добивається мети: градус ненависті в нас росте. Не до них — а в нас до нас, між нами, всередині нас».

Але ж ніщо так не потішить нашого спільного ворога, як перетворення українського суспільства на живу ілюстрацію Гобсової формули «війна кожного проти кожного» (war of everyone against everyone). Саме тому Росія та провідники її політики будуть і надалі всіляко, прямо й непрямо, роздмухувати українську пристрасть до «зрадофілії», тим самим підриваючи наш спільний – і без того невеликий – «суспільний капітал». Відповідно, наша мета мала б бути цілком протилежною: приділити максимум уваги точкам нашого єднання і порозуміння, намагаючись зробити нашим другом кожного, хто не є нашим запеклим та принциповим ворогом.

Чи означає це, що ми можемо відтепер провести чіткий кордон, який розмежовує «зону війни» і «зону миру» в українському суспільстві? Ні, не означає.

Чи можемо ми дійти повної єдності у поглядах на те, де саме проходить (чи має пройти) цей кордон у будь-якій конкретній ситуації? Ні, не можемо.

Що ми насправді можемо, так це усвідомити, що розбіжність наших поглядів, кінець кінцем, зумовлюється глибинною суперечливістю ситуації, в якій об’єктивно перебуває – і з якої зараз об’єктивно не може вийти – наше суспільство. Ми можемо визнати, що наші розбіжності насамперед спричинені тим, що різні громадяни України перебувають ближче до того чи іншого «полюсу» цієї суперечливої ситуації та піддаються спокусі неправомірно «накинути» своє часткове бачення всьому цілому (одночасно проявляючи відверту нетолерантність до носіїв інших поглядів). Ми можемо, зрештою, навчитися бачити всі погляди, крім відверто і однозначно ворожих, як такі, що доповнюють, а не виключають, одне одного.

В ситуації «мировійни» зробити це надзвичайно важко. Нам треба одночасно воювати і розбудовувати мирне демократичне суспільство за європейськими орієнтирами. Нам потрібно водночас впроваджувати і не впроваджувати боротьбу з «мовою ворожнечі». Ми мусимо водночас опиратися ворожим діям в інформаційній війні та звикати до широкої толерантності скрізь, де її обмеження не може бути виправданим з огляду на чітко локалізовану ситуацію «військового стану».

Жодне суспільство світу сьогодні не має готового рецепту, як найкраще відповісти на цей світоглядний та культурний виклик. Мало хто з аналітиків (не кажучи вже про журналістів) здатний системно усвідомити глибокі відмінності цієї «гібридної війни» імперської Росії, яку вона по-різному веде в різних куточках світу, від попередніх війн недавнього і далекого історичного минулого (звичайно, це тема окремої розмови). Але ясно одне: наш відступ і наш розбрат буде нашою спільною поразкою.

А разом – переможемо.

Про автора:

Олексій Панич – доктор філософських наук, професор, перекладач, блогер. Провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера». Член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України.

Фото - aranin.ru