Репліка Арсенія Трояна «Присмерк "Євробачення", або Як Європа для танків мости будувала» кричить обуренням, ба навіть гнівом із приводу чи то угодовської, чи то короткозорої позицією Європи, яка, попри російську агресію проти України, проводить пісенні конкурси за участі російських артистів. Почитавши текст, хочеться підтримати й цей гнів, і це обурення. Точніше, хотілося б, якби не усвідомлення: емоцій у висловленій позиції, на жаль, набагато більше, ніж відображення реального стану речей.

Почнімо з деяких окремих зауважень. Поза всяким сумнівом, бачити Росію учасницею конкурсу «Євробачення» й навіть претенденткою на перемогу вельми неприємно. Образливо, принизливо - тут можна підібрати цілу низку визначень. Це здається мало не ляпасом Україні, та й усьому світові. Тільки важлива деталь: конкурс «Євробачення» тут не є винятком. Команда Росії брала участь у нещодавньому чемпіонаті світу з хокею й навіть дісталася фіналу. Російські клуби, ніби нічого не сталося, беруть участь у європейських футбольних кубках. І це стосується всіх без винятку видів спорту: і про «скрепи» з «кнопами», й про «Росію за плечима» там теж можна почути багато чого. Як це й було за радянських часів: тоді радянські спортсмени так само їхали за кордон не брати участь у дружніх змаганнях (якими, за початковим сенсом, і є спорт), а - не більше й не менше - захищати батьківщину й бити ворогів. Чути ж про те, щоб Росії відмовили в участі в бодай одному спортивному чемпіонаті, досі не доводилося. Чути про протести української громадськості з цього приводу так само не доводилося. А от на адресу конкурсу «Євробачення» летять усі стріли, ніби саме він і є чимось найпоказовішим, й саме на ньому світ клином зійшовся.

«"Євробачення" давно вийшло за межі співочого конкурсу і стрімко втрачає свою пісенно-творчу природу, адже більшість країн голосує за геополітичним принципом», - пише автор. Зазвичай ведуть мову про голосування за сусідським принципом, та й його вплив не варто переоцінювати: воно спотворює загальну картину, але аж ніяк не перегортає її догори дриґом. Достатньо подивитися, які країни віддали свої голоси нинішньому переможцеві. Що ж до голосування за геополітичним принципом, то воно є характерним для країн пострадянського простору. Вважати пострадянський простір за взірець Європи, за її точну модель - це все ж занадто сміливо. Й цілком за російською ідеологемою: «У Європі все так, як у нас, тільки ще гірше».

«Співочий конкурс давно не дає нічого нового, стрімко перетворюється на фарс, де перемогу можуть здобути брутальні рокери або бородата дівчина». От же що цікаво. Коли перемагає щось більш-менш звичне, критики «Євробачення» кривляться: «Фі, попса! Тьху, музика для домогосподарок!» Коли ж перемагає щось неформатне, це теж їх не влаштовує, однаково «Гейропа клята». Хто ж і що повинні перемогти, щоб догодити їхнім вибагливим смакам? Невже Йосиф Кобзон? Дуже схоже, що вищезмальоване є не чим іншим, як суто радянською за духом абсолютизацією власних смаків і власних думок як єдино правильних і єдино дозволених. І суто російською огульною критикою «Євробачення» як «не нашого» й «чужого».

Та й узагалі, надто вже апокаліптичною вийшла тональність статті. Можливо, автор цього й не хотів, але вийшло дуже суголосно до російської пропагандистської тези: «Гейропа загинається й от-от зовсім загнеться - "русскаму міру" на радість».

«Навіть сама "європейськість" конкурсу достатньо сумнівна, адже його учасниками є ізраїльтяни, а цього року навіть конкурсант Гай Себастьян із Австралії». Про Австралію вже багато писали: це був одноразовий подарунок цій країні до шістдесятиріччя конкурсу, який викликає в Австралії велику цікавість. Що ж до ізраїльтян, то вони беруть участь і в чемпіонатах Європи з більшості видів спорту - й, знов-таки, це зазвичай не викликає жодного обурення. У нашому ж разі конкурси «Євробачення» проводить Європейська мовленнєва спілка. Ізраїль є членом ЄМС від 1957 року (Україна - від 1993-го). До речі, членами ЄМС також є арабські країни Північної Африки та Близького Сходу. Причому Ліван і Туніс є членами ЄМС від моменту її заснування, тобто від 1950 року. І на конкурсі «Євробачення» Ліван от уже який рік поспіль обіцяє дебютувати. У списку кандидатів на членство в ЄМС поруч із Казахстаном та Ліхтенштейном стоять Палестина й Катар. Тож Європа в даному разі - не суворо географічний факт, а, радше, зона європейського телевізійного впливу, європейсько-середземноморський ареал.

Тепер по суті статті. Європейська мовленнєва спілка є міжнародною неурядовою організацією. Підкреслю це слово: неурядовою. Тобто членами ЄМС є не державні інституції, а телерадіокомпанії. У переважній більшості країн - членів ЄМС вони, компанії, є не державними, а суспільними. Тож апріорі береться за аксіому, що їхній стосунок до державної влади є опосередкованим, а відповідальності за дії влади своїх країн вони не несуть.

ЄМС є організацією неполітичною, й тому визначення війни та миру, країни-агресора та країни - жертви агресії не належить до її компетенції.

Ба більше: ЄМС підкреслює, що тримається осторонь політичних питань. 2009 року, менш ніж за рік після російсько-грузинської війни, конкурс проходив у Москві. Грузія його бойкотувала. 2012 року Вірменія бойкотувала конкурс у Баку (хоча в даному разі саме Вірменія є агресором). 1975 року вперше в конкурсі «Євробачення» взяла участь Туреччина - країна, яку вважають винною в поділі Кіпру 1974 року. Від 1981 року бере участь і сам Кіпр - контрольована міжнародно визнаною владою його грецька частина. 1969 року конкурс відбувся в Мадриді, у столиці франкістської тоді Іспанії. Австрія його бойкотувала, ЄМС висловив своє велике незадоволення австрійським демаршем. А от арабські країни толерувати участь Ізраїлю не бажають, зокрема не бажають показувати виступи його представників - тому й не можуть узяти в «Євробаченні» участі. Але щойно 1980 року Ізраїль бойкотував конкурс, як у ньому взяло участь Марокко.

Драматичних сторінок в історії конкурсів «Євробачення» було вдосталь. Але ЄМС стійко дотримується обраних принципів: війни, конфлікти, взаємні суперечки - все це залишається за дверима. Організація вважає, що вона наводить мости між громадянами, а не між владами, й ці мости рано чи пізно сприятимуть справедливому залагодженню всіх конфліктів. І як знати, чи так уже вони помиляються? Відомий факт: у V столітті Рим упав під навалою варварів, і варвари, оволодівши Римом, поступово цивілізувалися. Так, це був тривалий процес - «жорна Господні мелють повільно, але неухильно». Відтоді швидкість історичних процесів значно прискорилася. Згадаймо ще один історичний факт: фестиваль молоді та студентів 1957 року в Москві призвів до революції в суспільній свідомості в СРСР; саме після нього повернення до сталінізму стало неможливим. Імовірно, Володимир Путін одразу після Олімпіади в Сочі різко посилив зовнішню агресивність Росії та закручування гайок усередині неї ще й заради того, щоб Олімпіада не спрацювала як детонатор «вибуху свободи», яким стала московська Олімпіада 1980 року.

Це все до того, що будь-які міжнародні акції на рівні громадян, та ще й широко трансльовані телебаченням, підточують фундаменти автократій.

Гаразд, участь у конкурсі Росії ображає світове співтовариство. А що з цим можна було вдіяти, як зарадити проблемі? Будь-яка країна - член ЄМС і постійний учасник конкурсів «Євробачення» - може взяти участь у конкурсі, якщо виконає необхідні для того умови. Іншого способу й інших підстав відсторонення країни (тобто телекомпанії!) від конкурсу, здається, не існує.

Не існує й ані підстав, ані процедури виключення телерадіокомпанії з ЄМС, окрім порушення нею статутних вимог. Тобто, юридично обґрунтоване відсторонення Росії від конкурсу «Євробачення» було можливе в один-єдиний спосіб - у спосіб відмови від проведення самого конкурсу взагалі. Іншого неволюнтаристського шляху не існувало.

Річ у тім, що Європейська мовленнєва спілка, як і багато інших створених після війни європейських організацій, виходили з того, що війни більше не буде. Не передбачено було війни їхніми основоположними документами.

Але гаразд, зараз склалася екстраординарна ситуація, тож і потрібні були надзвичайні заходи. Тим паче що якраз у Росії відстороненості телекомпаній від державної влади й не існує, й саме до російських телекомпаній - членів ЄМС існують обґрунтовані претензії в розпалюванні й роздмухуванні «гібридної» війни.

Але хто в такому разі мав ці надзвичайні заходи ініціювати? Керівництво Європейської мовленнєвої спілки з власної ініціативи? А чи, все ж, українська сторона - здавалося б, найбільш зацікавлена в даному питанні? Якщо перше, ми повертаємося до того, що ЄМС мала на власний розсуд визначати поняття війни та агресії, що не входить до її компетенції. Якщо друге, то чи зверталася Національна телекомпанія України до керівництва ЄМС із відповідним поданням? Зустрічати інформацію про щось подібне не доводилося.

Тож, ведучи мову про черговий «присмерк Європи», чи не перекладаємо ми на ЄМС власних проблем, а чи, щонайменше, власної частини тих проблем? Чи не вимагаємо від Європейською мовленнєвої спілки зробити те, чого вона зробити не може, бо не має повноважень?

Тож ніж шукати присмерки й таврувати Європу, чи не краще жити в реальному світі й не сподіватися на диво - мовляв, «от було б добре, якби...»? Чи не варто не вимагати від міжнародних організацій революційної доцільності в обхід усталених і внормованих процедур, усупереч тим процедурам? І чи не варто не перекладати на інших того, що мали би зробити або ініціювати самі? Діяти в межах правил і, якщо вони не влаштовують, домагатися їхньої зміни, а не вимагати від інших нехтування цими правилами?

Фото - www.themoscowtimes.com