Ігор Курус: «“Цифра” обійдеться Україні у 5 мільярдів гривень»
— Згідно з Планом розвитку національного телерадіоінформаційного простору України і вимогами міжнародної угоди “Женева-2006” до 1 січня 2015 року має відійти в минуле аналогове телебачення. Звідки така увага до цифрового мовлення, адже, напевне, більшість глядачів задовольняє нинішнє телебачення?
— Річ не тільки в тому, що буде значно якісніша картинка на телеекрані. По-перше, країни Європи зіткнулися з проблемою браку частотного ресурсу — телекомпаній більшає, а телеканалів не вистачає. Цифровий стандарт дає змогу на одній частоті транслювати п’ять-шість програм. Це також урізноманітнить телеменю тих, хто живе в місцевості, де є нині прийом тільки трьох-чотирьох каналів.
По-друге, аналогове телебачення дорожчає, як будь-яка застаріла технологія. Деякі країни, скажімо, Японія, вже навіть відмовляються від випуску аналогових телевізорів. До того ж нинішні передавачі потребують дуже багато електроенергії, а з переходом на “цифру” її витрачатиметься у три-чотири рази менше. Тож в умовах зростання вартості енергоресурсів ми заощаджуватимемо на трансляції телесигналу.
По-третє, є екологічна складова — що менше працюватиме передавачів, то менше люди зазнаватимуть шкоди від опромінення.
— Чим загрожує нам невиконання Женевської конвенції?
— Втратою національного частотного ресурсу. Документ передбачає, що країна, яка не використовує надану їй частоту, змушена буде віддати її сусідам, якщо ті внесуть відповідні заяви. Така ситуація вже була 1991 року. Наші військові не захотіли віддавати свої зайві частоти телебаченню й радіомовленню, тож їх порозбирали Росія, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія. Тому в прикордонних районах України ми маємо сильні перекоси в поширенні програм. Хто живе на кордоні з Білоруссю, той дивиться більше білоруських телерадіоканалів, ніж українських.
— Чому ж тоді у березні 2006-го Нацрада провела конкурс і видала ліцензії київським компаніям на експериментальне цифрове мовлення? Як ви оцінюєте той експеримент — вдалий він чи ні?
— Щодо результатів, то я був одним із тих, хто наперед казав, що експеримент буде невдалим.
— Навіщо ж його проводили?
— З двох причин: тільки в Києві були вільні частоти і ми мали показати всім, як не треба робити. Зокрема й собі. Ліпше припуститися помилок на місцевому рівні, ніж на загальнонаціональному. Ми отримали багато цінної інформації, яку використали під час розроблення концепції впровадження “цифри”. Тепер точно знаємо, що можемо давати в одному мультиплексі 5 програм. Що потрібно задіяти одразу всі мультиплекси, аби люди дивилися не менше телеканалів, ніж тепер. Що можемо тимчасово розміщувати цифрові частоти на сусідніх з аналоговими і вони не зважатимуть одна одній. Що зона поширення телесигналу повинна бути вибудувана однакова по всіх частотних присвоєннях, щоб не було “матрьошки”, як у Києві.
— Скільки в Україні буде цифрових телеканалів?
— Ми створюватимемо у форматі DVB-T три мультиплекси MPEG2 і це дасть 14 — 15 телеканалів у соціальному пакеті програм. Плюс два мультиплекси MPEG4, тобто ще 24 канали. Один у DVB-Н — це мобільне наземне мовлення, і два в HDTV (телебачення високої чіткості). Але можливі варіації.
— У MPEG4 будуть тільки платні телеканали?
— Може, один мультиплекс буде й безплатним. Треба подивитися, як піде реалізація сет-топ-боксів, цифрових перетворювачів сигналу. Спочатку важливо запустити безплатні мультиплекси, щоб швидко й безболісно перевести глядача на “цифру”.
— Яка вартість сет-топів?
— MPEG2 на радіоринку коштує 300 грн, а MPEG4 — утричі дорожче. Плануємо, що декодер MPEG2 малозабезпечені отримають безплатно.
— У чому різниця в підходах ваших і Мінтрансзв’язку, якому торік улітку уряд доручив створити проект державної програми розвитку цифрового мовлення, а Нацрада його не затвердила?
— Та концепція державної програми передбачала тільки одну складову переходу на “цифру” — розбудову передавальної частини. Але там нічого не сказано про створення контенту, тобто телепрограм, навчання фахівців, реалізацію сет-топ-боксів населенню. Можна довго дискутувати про переваги MPEG4, на яких робить акцент МінтрансзвТязку, але ж MPEG2 утричі дешевший. Норвегія — багата і сита, а люди відмовляються купувати дорогі декодери. Що вже казати про нашу країну. Я часто наводжу дуже простий приклад: скільки в Україні придбано супутникових тюнерів? Менше ніж мільйон, хоча пристрій коштує приблизно 250 грн. А треба наситити ринок, де 11 млн домогосподарств.
— Тобто є два підходи до впровадження “цифри”. Чи не буде так, як у байці Крилова про Лебедя, Рака й Щуку?
— Ні, ми “воза” зрушимо з місця. Наші підходи погоджені з Національною комісією врегулювання зв’язку, яка займається перерахунком частот. З Держкомтелерадіо, який керує концерном РРТ. Навіть якщо не буде державної програми, то ми можемо затвердити її концепцію в уряді чи Раді національної безпеки й оборони, а фінансування здійснювати через різні планові бюджетні заходи.
— Яка вартість проекту впровадження “цифри” в Україні?
— Мінтранс називає 2,9 млрд грн, а ми — про 5 млрд грн. Це по DVB-T, а HDTV й DVB-H ми ще й не прораховували. З 5 млрд із державного бюджету має надійти 1,5 — 1,6 млрд, а все інше створюватиметься за рахунок комерційних структур.
Валерій Новосвітній, «Хрещатик»