Якби не колумніст «Дня» Дмитро Десятерик, то, мабуть, ніхто б і не згадав про те, що 23 роки тому, 12 червня 1990-го, законом «Про друк й інші засоби масової інформації» в СРСР офіційно було скасовано цензуру. З погляду історії це справді був знаменний день. І справді, як пише Десятерик, вільного слова партія більшовиків боялася найбільше, і «саме від нагляду за журналістикою комуністи відмовилися в останню чергу - навіть нечуване доти запровадження багатопартійності відбулося на три місяці раніше». І справді, який би тиск відтоді не чинився з боку влади на мас-медіа, журналістському цеху - а відтак і суспільству - дихається легше.

А от інше твердження колумніста «Дня» викликає активну незгоду: «...Як на мене, саме 12 червня має відзначатися як свято журналістики на нашій змученій пострадянській території. Всі ми, що пишуть і знімають, родом з того неймовірного дня».

Не знаю, як щодо «змученої пострадянської території», а в Україні 12 червня 1990 року минулося майже непомітно - адже законодавчий акт тільки закріпив уже чинну на тоді ситуацію. Автор цих рядків у той час працював політичним оглядачем новопосталого недержавного тижневика «Зелений Світ» і добре пам'ятає, як носили до цензорів текстові матеріали та малюнки й фотографії, і як ці цензори реготали з карикатур на керівників КПУ і щойно сформовану комуністичну фракцію у Верховній Раді - стоять пузаті дядьки у дорогих костюмах та співають: «Повстаньте, гнані і голодні...»

Утім, і за рік до цього цензура як така не надто втручалася в редакційну роботу, відтак можна було надрукувати майже все. Щоправда, головний редактор «Молоді України» Володимир Боденчук (я найбільше співпрацював із цією вельми популярною й тиражною тоді газетою), послідовно замінював у моїх текстах словосполучення «приватна власність» на «інші форми власності», але це не змінювало загальної ситуації: привчена читати між рядками аудиторія чудово розуміла, про яку власність ідеться.

Але траплялися й «наїзди» партійних «верхів». У тому числі й з боку того секретаря ЦК КПУ з ідеології, а потім голови Верховної Ради України, хто невдовзі під жовто-блакитним прапором очолив поступ молодої Української держави. Досі не розумію, чим не сподобалася моя стаття «Імперія чи Співдружність?» політикові, котрий за рік із невеличким гаком після її появи доклав чималих зусиль до розпаду відомої імперії та створення не менш відомої співдружності. Але - потупотів і минулося; принаймні, ані головний редактор не налякався, ані автор статті, ані - що головне! - читачі.

Утім, про досвід автора цих рядків у радянські та перші пострадянські часи (в тому числі й про андроповсько-черненківський період, коли якісь анонімні, але «компетентні» благодійники перейнялися клопотом надати рекомендації всім мас-медіа не турбувати себе друком витворів Грабовського С.І.) - у статті «Про особливості національного редагування», опублікованій свого часу у львівському журналі «Ї».

А от про досвід тих, хто ще у 1970-ті, а потім у другій половині 1980-х відроджував безцензурну періодику в тодішній УРСР, варто згадати детальніше - ці люди на те заслуговують хоча б тому, що без них ніколи б не прийшло 12 червня 1990 року.

Передусім тут слід згадати «Український вісник», заснований і редагований В'ячеславом Чорноволом. Це був класичний «самвидав», який розходився, втім, у досить значному числі примірників, оскільки надруковані на машинці перший примірник розмножувався потім фотоспособом, а з інших екземплярів робилися машинописні копії. Крім того, журнал вивозився на Захід - через Чехословаччину - а там його випускали вже типографським способом видавництво «Смолоскип» (Балтимор, США), видавництво «Сучасність» (Мюнхен, ФРН), Українська видавнича спілка (Лондон) тощо. Деякі числа навіть вийшли друком у перекладі англійською та французькою мовами.

«Український вісник» подавав інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, про факти шовінізму й українофобії, про становище українських політв'язнів, про акції протесту (були тоді й такі!). У журналі друкувалися непідцензурні твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Івана Геля, Ірини та Ігоря Калинців, Олеся Сергієнка і, звісно, самого В'ячеслава Чорновола. З січня 1970 по березень 1972 року вийшло шість номерів «Українського вісника». А далі були масові арешти дисидентів - і активних, і потенційних, у тому числі й головного редактора часопису...

У тому ж 1972 році Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук підготували новий випуск журналу, але теж потрапили за ґрати. У 1974 році галичанин Степан Хмара разом із київськими журналістами Олесем та Віталієм Шевченками видали свій випуск «Українського вісника», який наступного року був передрукований за кордоном. І знову арешти припинили випуск цього провідного часопису українського «самвидаву». Аж до 1987-го.

У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Поїхав до Львова, де йому дозволили працювати... кочегаром. Утім, це була стандартна ситуація: скажімо, Євген Сверстюк у ті часи працював теслею, Сергій Набока - двірником. Влада страшенно боялася людей, які були здатні кинути виклик її, як справедливо пише Дмитро Десятерик, «комплексам, страхам і неуцтву».

Та час ішов уперед. І всупереч тиску влади та загрозам арештів у серпні 1987 року відновляється вихід «Українського вісника». Разом із Чорноволом над ним працюють Михайло Горинь, Іван Гель, Василь Барладяну. Сьомий випуск часопису (серпень 1987-го) був присвячений пам'яті Василя Стуса, який загинув у таборі за два роки перед тим. З 11-го випуску (січень 1988-го) журнал став органом Української Гельсінської групи, яка потім прибрала ім'я Української Гельсінкської спілки. Паралельно з «самвидавом» часопис типографським способом друкувався в Нью-Йорку. Але «солідний» журнал уже перестав задовольняти нагальні політичні потреби, тому з грудня 1987-го почали виходити щомісячні експрес-випуски «Українського вісника», а з липня 1988-го своєрідні «бойові листки» прес-служби УГС - часом по 2-3 щотижня, В'ячеслав Чорновіл зосередився на поточній журналістській та політичній роботі, відтак у березня 1989-го вийшов останній, 14-й випуск «Вісника». До офіційного скасування цензури залишався рік із гаком...

Але позацензурна преса виходила у світ не тільки у Львові. 1988 року Сергій Набока, один із лідерів київського Українського культурологічного клубу, поставив питання про випуск незалежної газети. Як часто-густо траплялося (і трапляється зараз), його ініціатива була одностайно підтримана всіма тодішніми демократами... але тільки на словах.

Зрештою, Набока плюнув на мітингових завсідників і сам разом із дружиною Інною за добуті ним самим же кошти зайнявся створенням першої масової вільної від цензури (у Києві такого не було з 1920 року) газети - писав, редагував, їздив у Прибалтику, де друкував цю газету, названу «Голос відродження», і сам же возив її в Україну (хоча офіційно газета фігурувала як видання УГС, але...). Потім у нього з'явилося кілька добровольців-помічників. Перше число вийшло друком у березні 1989-го; спочатку випускалася тисяча примірників, потім - значно більше. Цього вистачило, щоби редактори «офіційної» преси змушені були розпочати конкурентну боротьбу з Набокою, крок за кроком нарощуючи «потенціал свободи» у своїх виданнях.

До речі, потім Набока організував першу незалежну інформагенцію - УНІАР, потім він же створив у Києві перший корпункт «Радіо Свобода»...

Логічно постає запитання: чи могли зрушення 1989-92 років (революційні за своєю суттю, чиї б інтереси не сплелися у їхній реалізації) готуватися і проводитися без активного супроводу найрізноманітніших ЗМІ - як номінально компартійних чи комсомольських, так і перших незалежних, як державних, так і перших недержавних? Звичайно, що ні. А чи було в тодішніх лідерів демократичних сил розуміння необхідності співпраці з мас-медіа і творення незалежних ЗМІ? Було - хоча б тому, що тодішні демократи були або вчорашніми дисидентами і політв'язнями (тобто активними учасниками нелегального «самвидаву»), або інтелектуалами-науковцями, письменниками, газетярами (кому апріорі зрозуміла роль мас-медіа), або вихідцями з низової партійної номенклатури (котрі за час перебудови наочно переконалися, що може зробити більш-менш вільна преса). Тому цензура не могла не впасти - спершу фактично, а потім уже юридично.

Проте сказати, що звільнення ЗМІ в ті часи було справою політиків, було б неправильно. Передусім це було справою самих журналістів (як з «офіційних», так і з непідцензурних мас-медіа), котрі активно переймалися розширенням меж гласності, а потім здобуваючи і юридично закріплену свободу слова. Тому разом зі згадкою про офіційне скасування цензури в напівживому на той час Радянському Союзу не можна не згадати тих, для кого цієї цензури ніколи не існувало, і тих (передусім редакторів ЗМІ, котрі брали на себе весь тягар відповідальності), хто «лупав сю стіну». Можливо, молоді журналісті не надто добре знають описані мною події та їхніх головних дійових осіб, але тим більше про це треба говорити сьогодні. Бо перед нами - приклади того, як треба не чекати ласки від можновладців, а самим - ідучи на великий ризик! - виборювати звільнення від цензури і свободу слова.