У той же час, наші читачі мають розуміти, що ситуація, в якій ці журналісти працювали і яка спричинила їхнє звільнення, – не є унікальною лише для „1+1”. Вона є ТИПОВОЮ для всіх телеканалів, контрольованих Адміністрацією Президента та СДПУ(о).

Навпаки – можливо, саме на „1+1”, де ще у 90-их минулого століття керівництво зібрало та виростило дуже потужну професійну команду, „темниківська” цензура мала відпочатку найбільший спротив. Що ж саме спричинило те, що в якийсь момент і цей канал набув ознак чого завгодно, тільки не засобу інформації, – потребує глибокого аналізу, в тому числі і тих методів, якими держава, контрольована фінансово-політичними угрупованнями, тиснула на власників та менеджерів каналу.

Тож надаючи слово екс-співробітникам „плюсів” – ми насправді не ставимо перед собою мети „мочити” цей канал, як вже дехто нам це закидає. Навпаки, саме типовість проблем, про які йдеться в інтерв’ю, вимагає від суспільства їх усвідомлення. Для того, щоб у майбутньому – можливо, вже й не такому далекому – всі мали змогу зробити чесну і принципову „роботу над помилками”, і, відкинувши образи, озброївшись набутим за всі роки незалежності суттєвим – як негативним, так і позитивним – досвідом, розпочати разом писати нову сторінку історії української журналістики.

Команда „Детектор медіа” прагне не роз’єднання, а об’єднання зусиль журналістів, топ-менеджерів та власників телеканалів. Це єдино можливий шлях для кардинальних позитивних змін в українських ЗМІ – і в тому випадку, якщо політична ситуація цьому буде сприяти, і якщо – ні. Але, на нашу думку, для цього всі учасники сьогоднішнього медіапроцесу мають чесно і відкрито висловити – і, головне, почути! – позицію всіх, якою б для кого вона не була гіркою, ба навіть, на чиюсь думку, несправедливою.

Сьогодні пропонуємо відповіді на запитання „Детектор медіа” екс-редактора ранкового ТСН („1+1”) Ігоря Скляревського. Питання всім журналістам сімки були надіслані „Детектор медіаю” електронною поштою.

Свою кар’єру на телебаченні Ігор розпочав ще з 1992 року. Працював у різних телекомпаніях Харкова журналістом новин, ведучим політичного ток-шоу. У 1997-му закінчив Школу телевізійних новин "Інтерньюз-Україна". І, як зауважив сам Ігор, керівник цього курсу – колишній віце-президент CNN Тед Кавану (Ted Kavanue) – майже докорінно змінив його уявлення про справжню журналістику. У ТСН („Студія „1+1”) Ігор Скляревський почав працювати репортером із 1997-го року, з 1999-го – спеціальним кореспондентом, з 2000-го – випусковим редактором ранкових випусків ТСН. У період 2001-2002 тимчасово повернувся до репортерської роботи (репортажі про події навколо справи Гонгадзе і акції "Україна без Кучми"), а у 2002 остаточно пересів за редакторський стіл. Ігоря знають і як професійного веб-дизайнера та фотографа.

– Чому саме перед виборами ви вирішили заявити вголос про свої претензії до редакційної політики каналу? Адже „темниківська” практика налічує вже два роки.

– Внутрішній журналістський спротив в ТСН почався не за тиждень до виборів, він триває набагато більше, ніж 2 роки.

До останнього моменту я був впевнений, що на своєму робочому місці я зроблю набагато більше, ніж роздаючи інтерв’ю після свого звільнення. І я був послідовним – робив ранкові випуски ТСН, за які мені не соромно. Соромно було інше: коли хтось при знайомстві зі мною дізнавався про те, що я працюю на „1+1”, на мене починали дивитися як на людину, яка щойно на їхніх очах поклала край кільком десяткам життів. Я завжди був патріотом каналу, але ці закиди були справедливими, і від того ще більш болючими. Щоб змінити це – замало робити тільки свою особисту частину роботи чесно – я намагався робити щось разом із журналістами.

Протягом останніх двох-трьох років ми пробували все: боротьбу за кожне слово і кожний синхрон в ефірі, численні особисті і колективні переговори з менеджерами – відповіддю на всі наші питання і вимоги було “Ні. Або ти погоджуєшся з тим, що ми маємо миритися з ситуацією, або йдеш. Ніхто не тримає”. Але я не вважав це виходом – я хотів працювати, адже маю на це право. Спроби перепиляти кайдани манікюрною пилкою були так само довгими, як і марними. До того ж, перед виборами, коли тиск перейшов усі межі найгірших уявлень, всі зрозуміли: якщо ми не зробимо це зараз, ми не зробимо цього ніколи. Для мене стало зрозумілим одне: єдиний шанс перемогти – зробити наш спротив публічним, винести його за межі каналу. Найбільш радикальні з нас спробували неможливе – переконати в ефективності цієї зброї більшість – і програли – більшість нас не підтримала. Ми програли – і пішли.

– Як тривали переговори з менеджментом каналу? Що стало тою нездоланною перешкодою на шляху до взаємної згоди? Ви ж, мабуть, взагалі-то не мали наміру звільнятися.

– Поміж нашою сімкою ми домовились не коментувати перебіг переговорів, які передували нашому звільненню, і моральні зобов’язання змушують мене дотримуватись свого слова, як би мені не хотілося багато чого сказати.

Щодо нездоланних перешкод: великий досвід спілкування з менеджерами каналу переконав мене в тому, що на переговорах дійти згоди неможливо: вони є марними, оскільки менеджери є такими ж найманими працівниками, як і самі журналісти, хіба що мають більший вплив на власників. Так чи інакше, менеджери – лише посередники, і будь-яка розумна людина, яка має на меті домовитись про якісь складні речі, не буде вести переговори через посередників. Коли журналісти ТСН вчергове пішли на переговори, вони наступили на ті самі граблі, тому що дехто, напевно, свідомо хотів на них наступити. Інколи легше наступити на граблі, отримати удар в лоба як анестезію, і спокійно існувати далі. Набагато важче взяти ці граблі і захищатись.

Як захищатися? Треба шукати, як можна впливати на власників. Мій рецепт – публічні дії, і йдеться не про заяви з підписами, яких вже було вдосталь, а справжні страйки. На жаль, журналісти провідних каналів на радикальні дії не здатні – і це поки що є головною перешкодою, яку я не знаю як здолати.

– Чому, на ваш погляд, журналісти жодного з каналів не можуть дійти згоди щодо системних та одностайних кроків, які б дозволили змінити редакційну політику телеканалів? Яку роль тут відіграють телеведучі та випускові редактори?

– Журналісти не можуть дійти згоди, тому що на кожному з каналів ті, хто свідомо і послідовно робить кроки в цьому напрямі, є в меншості.

Журналісти ніколи не дійдуть згоди, доки не зрозуміють, що час переговорів минув. Час заяв і підписів минув. Ці дії вже, на жаль, неефективні. Здається, настав час страйків і барикад, але змушений визнати, що меншість не може страйкувати, а більшості наразі у нас немає. Ведучі могли б відіграти вирішальну роль у тому, щоб сьогоднішня меншість стала більшістю, вони мають велику зброю – відомі обличчя і авторитет серед журналістів та громадськості. Суть їхньої місії, яку вони не хочуть на себе брати, закладена вже в самій назві їхньої професії. Поки що, на жаль, більшість з ведучих є тими, хто не веде, а навпаки – тягне назад.

– Що саме було тим меседжем, який ви хотіли передати суспільству своїм кроком?

– Суспільство потребує не “меседжів”, а кроків. Коли воно бачить кроки, то пояснення зайві. Я не поважав би себе, якби вчинив інакше, і для мене це набагато важливіше того, що думає про мене суспільство.

Але я хочу донести до глядачів одну річ, в яку, можливо, дуже важко повірити: журналістський спротив існує, він набирає сили, і він потребує допомоги громадян. Закликайте журналістів до більш рішучих кроків, вони вже майже забули, що у суспільства існують залишки довіри до них. І допомога суспільства їм дуже потрібна. Просто кажучи, тележурналісти не вірять, що у разі їхніх демаршів під стінами телецентру будуть десятки чи сотні тисяч глядачів, як це було у Празі, і що ці глядачі не дозволять передушити їх поодинці.

– А чи змінилося щось у вашій власній оцінці вашого вчинку через тиждень? Ви впевнені, що вчинили єдино можливий крок? І чи будуть, як ви гадаєте, у вас послідовники?

– Так, я впевнений, що зробив єдиний можливий для подальшого мирного співіснування з власною совістю крок, і оцінюю його саме з таких позицій: який сенс розмірковувати, наскільки цей крок був ефективним, якщо іншого виходу не було?

Мені не хотілося б, щоб у нас побільшало послідовників лише через їхнє безсилля щось зробити. Той арсенал, який вичерпала наша сімка, більшість журналістів ще, напевно, мають.

– Як ви гадаєте, чи є шанс в українських журналістів зараз вийти на інший рівень стосунків з власниками медіа та топ-менеджерами? Що для цього потрібно – перш за все?

– Шанси завжди є. Але щоб вийти на інший рівень стосунків, треба примусити власників рахуватися з журналістами. Найкращій спосіб – добряче показати зуби, треба загнати їх у кут рішучими діями, попереджувальним страйком, і примусити домовлятись. Я такої сили за журналістами зараз не бачу, і дай Бог, щоб я помилявся. Є й інші засоби, але вони менш ефективні, втім, це набагато краще, ніж не робити нічого.

– Що, на ваш погляд, треба зробити, аби журналістська діяльність (дотримання журналістських стандартів) якомога менше залежала (в ідеалі – не залежала взагалі) від коливань інтересів власників каналу?

– Складати правила гри – угоди про редакційну політику, це і є тим менш ефективним, але чи не єдиним можливим зараз засобом, про який я говорив. Але є принциповий момент: замало примушувати власників підписати ці правила, вкрай важливо зробити їх публічними. Щоб дотримання цих правил контролювала громадськість. Тому що навіть за наявності внутрішніх редакційних угод, про які ніхто, окрім журналістів та менеджерів, не знає, ніхто не гарантує дотримання правил. Коли за дотриманням чітко сформульованих правил стежать ззовні, це дисциплінуватиме обидві сторони.

– Як ви гадаєте, чи є можливість у самих журналістів домовитися щодо тих стандартів професії, які мають бути в основі редакційної політики?

– Про стандарти домовитись – не важко. Всі, хто встиг попрацювати в теленовинах до 1999-2000-го року, ці стандарти ще пам’ятають. Зрештою, можна скористатися кодексами BBC чи Reuters. У цьому я не бачу жодної проблеми, проблема в тому, як забезпечити дотримання цих стандартів.

– Які перспективи у підписання редакційних статутів – в нинішній ситуації та після виборів?

– Зараз – дуже гарний час для цього. Ним треба скористатися. Власники зараз, у передкульмінаційний момент виборчих перегонів, як ніколи залежать від лояльності до них журналістів. Коли опонент залежить від тебе, з ним легше домовлятись – для кожної розумної людини це елементарна аксіома. Дотиснути не тільки можна, а й треба, інакше ми цього собі потім не пробачимо. І нам не пробачать наші глядачі.

– Які ваші подальші наміри щодо працевлаштування? Були якісь пропозиції? Чи сподіваєтесь ви зберегти вашу команду?

– Мої наміри – утриматись від будь-якої журналістської діяльності принаймні до закінчення виборів. Але й далі – я відчуваю, що від теленовин я за 12 років своєї журналістської кар’єри дуже втомився, і певною мірою, з теленовин виріс.

Є пропозиції знімати документальне кіно, є – передавати досвід – брати участь у тренінгах, майстер-класах для тележурналістів.

Щодо нашої сімки – ми дуже тісно спілкуємось, але прямої мети працювати далі тільки разом, всімох, у нас немає, та ніхто особливо і не бачить таких можливостей. Хоча, звичайно, якби доля повернулася так, що була б можливість знову працювати разом з ними, я б дуже пишався цим. Бо тепер я точно знаю, що ці шестеро – Люди з великої літери.

– Як ви оцінюєте ті зміни в ТСН, які ми бачимо по телеефіру? Чим вони викликані, на ваш погляд?

– Кілька днів ТСН виглядали майже як справжні новини. Але треба розуміти, що журналісти не зустрічали того спротиву, який відчували раніше, бо й менеджери теж дечого навчилися і пішли на деякі поступки. Ціна таким поступкам – нуль. Це піна, якою гасять полум’я. Не слід заспокоювати себе тим, що зараз ніби трохи легше, ніж учора. Якщо зараз розслабитись, завтра буде гірше, ніж є сьогодні і ніж було вчора. Завтра тоді ми нічим не відрізнятимемось від Білорусі і тележурналістика як така зникне.

На захист моїх слів – порівняйте новини відразу після хвилі 28-го жовтня і сьогодні. Тенденції легко побачити. Тиск відновлюється і набирає сили.

Читайте також:

Юлія Бориско:"Партизанщина" як спосіб боротьби з цензурою виявилась неефективною"

Дійшло до того, що іноді необхідність у журналістах та операторах відпадала як така”

З „1+1” звільнився восьмий журналіст. Ним став Євген Глібовицький

Телеканали не поспішають повертати на роботу тих, хто звільнився внаслідок цензури?

Повний текст заяви семи журналіств "1+1", що звільнилися з каналу на знак протесту проти цензури

З каналу "1+1" через цензуру та темники звільнились 7 журналістів

Наталка Фіцич: „Після виборів усвідомлювати, що це і моїми руками спотворили їх результати, було б нестерпно”

Віктор Заблоцький: Я пішов задля того, щоб залишитися в професії