1. Як ви тепер оцінюєте період 2002-2004 років, період «темників», в українських медіа? Що, все ж таки, тоді було вирішальним для встановлення саме такого «режиму» у ЗМІ? Які були, з вашої точки зору, в той період позитиви? А головні негативи? Що період «темників» дав українським ЗМІ та журналістам? Які уроки винесла влада, політики?

2. Яких уроків ані владою, ані медіа, ані журналістами, ані опозицією винесено не було?- Як ви оцінюєте власну діяльність у ті роки? Чимось пишаєтесь? Чогось стидаєтесь? Якби все спочатку – яких помилок не припускалися б? А що повторили б обов’язково знов?

3. Чим ви займаєтесь зараз? Чи задоволені ви своєю нинішньою діяльністю? Яким чином саме на ваше життя вплинули процеси у медіа 2004-2005 років?- Чи є в Україні зараз свобода слова та преси? Які проблеми ви вважаєте головними для нинішнього періоду в українських ЗМІ?

4. Чи є такі в українській журналістиці особистості, яким ви не подаєте руки? А кого ви особисто поважаєте? Чому – поясніть щодо обох випадків.

Опитування триває, сьогодні ми його обов’язково виставимо на сайт. Хоча, на жаль, доводиться констатувати, що не всі потенційні його учасники погоджуються відповідати на наші запитання (наприклад, відмовився це зробити Микола Канішевський, екс-віце-президент НТКУ у 2003-2004 роках, який керував інформаційним мовленням Першого національного). А хтось настільки глибоко пішов після «помаранчевої революції» у «медіа підпілля», що знайти їх «ТК» так і не вдалося (наприклад, Олександр Савенко, президент НТКУ у 2003-2004 роках).

В той же час, Олексій Мустафін, екс-головний редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер», а нині – заступник голови правління по інформаційному мовленню каналу СТБ, отримавши наші запитання, виявив бажання поговорити у більш широкому форматі. «ТК» публікує нашу розмову з Олексієм у повному варіанті.

- Щоб зрозуміти, як виникла ця система – або, як ви кажете, машина, треба повернутися не до 2001, а до 1994 року. Коли в липні новим президентом України став Леонід Кучма, а в листопаді на головному державному каналі вперше з'явилася "Післямова" - інформаційно-аналітичний щотижневик, створений недержавною телекомпанією. Для історії вітчизняних медіа це була справжня революція.

- Звичайно. Адже в тодішніх умовах поява "Післямови" на УТ-1 була б неможлива без згоди керівника держави. Ми з вами розуміємо, що Леоніда Кучму навряд чи можна назвати переконаним прихильником свободи слова, але він на це пішов. Можливо, зіграв роль психологічний фактор - адже тоді він ще пам'ятав інформаційну блокаду, яку йому - опозиційному кандидату - влаштувало державне телебачення (підконтрольне тодішньому президенту Л.Кравчуку – «ТК»). І великої загрози з боку незалежних ЗМІ він тоді ще не відчував. Проте не варто відкидати і прагматичний розрахунок - вже у перші місяці свого президентства Кучма встиг посваритися з новообраним парламентом і в боротьбі з ним він волів виглядати реформатором. І "молоді і нахабні" журналісти "Нової мови" могли розповісти про це глядачам набагато доступніше і зрозуміліше, аніж остогидлі ще за Кравчука "діячі телевізійних мистецтв" з УТ-1.

- Не зовсім так. Наскільки я розумію, насамперед це була ініціатива Олександра Ткаченка, який хотів "робити справжнє телебачення", спільне бажання журналістів, але для Банкової підтримка проекту мала суто технологічний сенс. Та й не одна "Післямова" лягала у цю логіку. Перші місяці правління Кучми дехто взагалі згадує як часи "медіа-ренесансу".

- Бо виявилося, що обидві сторони компромісу - влада і керівник проекту - розуміли його по-різному. Поки "післямовці" розповідали все, що вони думають про Верховну Раду - президенту подобалося, і він навіть захищав "свободу слова" від атак з боку депутатів. Але як тільки журналісти зачепили підкилимну боротьбу на Банковій - їм одразу ж дали по руках. Якщо не помиляюсь, програму зняли після того, як у ній з'явився Олександр Разумков - через кілька годин після свого звільнення з президентської адміністрації.

- Не одразу. Ще до того, як "Післямова" пішла в підпілля - у тоді ще зовсім малопомітні регіональні мережі, на УТ-2 з'явилися "Вікна" виробництва ММЦ «Інтерньюз». Це була, так би мовити, друга спроба продемонструвати "просунутість" української влади, яка завершилася іще швидше - через 12 місяців і один день. "Післямова" протрималася на УТ-1 на 55 днів довше. По суті, влада провалила два іспити поспіль. І це при тому, що технологічно уся ця "вольниця" була цілком контрольованою - досить лише згадати, що і "Післямова", і "Вікна" виходили в запису - Зиновію Кулику, тодішньому головному "телебосу" державного ТБ, надавався спеціальний, нібито "технологічний", час для перегляду касети на предмет "відповідності генеральній лінії".

- А навіщо, коли є попередній перегляд? Плюс - постійне спілкування з керівником проекту щодо суті "суспільно важливих" (на думку людей з адміністрації) подій. Плюс - виховні бесіди на тему "неправильних" інтерпретацій в попередній програмі.

- Роботою в "Післямові" і справді можна лише пишатися. Хоча, з іншого боку, варто було б час від час передивлятися архівні касети, щоб зрозуміти - українське телебачення сьогодні таки пішло далеко вперед.

Що ж до спротиву - він дійсно був. Але опиралися самі журналісти. Та й то не всі. Глядачі мовчали, а політики ж - незалежно від орієнтації - майже одностайно звинувачували і "Післямову", і "Вікна" в усіх смертних гріхах. Справжнього апофеозу ця кампанія набула всередині 96-го. І, на жаль, до неї вдалося залучити деяких … скажімо так, "працівників ЗМІ". У червні "Правда України" (тоді підконтрольна прем’єр-міністру Павлу Лазоренку – «ТК») повідомила своїх читачів про "справжнє обличчя так званих журналістів" у сумнозвісній статті "Пляски на скользком откосе". На початку вересня про "зелену" тінь "свободи слова" розповів вже "Урядовий кур'єр". Під псевдо "Петренко". Звинувачення стандартні - розхитування підвалин державності, розпродаж Батьківщини за "долари із закордонної каси"…

- Наскільки я розумію, Володя Скачко під "грантожерством" розумів дещо інше. До речі, саме Скачко влітку 96-го написав у "Дзеркалі тижня" блискучу відповідь на закиди у "зраді Батьківщини", звернувши, між іншим, увагу, що навіть стаття-звинувачення була набрана і надрукована на комп'ютері, наданому фондом "Євразія". А щодо "грантожерства", то Володя вже тоді говорив, що для підтримки свободи слова потрібно вкладати гроші в інфраструктуру, а не в "добрих знайомих грантодавців". Кілька років його заклики ніхто не чув, а потім звинуватили мало не в "переході лінії фронту". Ті самі "петренки", що в 96-ому викривали "запроданців" з "Післямови".

- Безпосереднє. Ось лише невеличка цитата. "Ваше внимание к средствам массовой информации, господин Президент, и в частности к нашему проекту является общеизвестным фактом. И это понятно. Как могли, в течение года мы освещали и поддерживали все Ваши государственные начинания и усилия по развитию сильной, независимой и богатой страны. Конечно, Вам судить, насколько нам это удавалось. Однако и в дальнейшем мы хотели бы так же последовательно и с надлежащим уважением отстаивать Ваши государственные идеи и планы…. К сожалению, наше общество еще не стало действительно демократическим, которым Вы, господин Президент, хотели бы его видеть и ради чего вы работаете." Це – не “лист трудящих вождю”, це звернення ММЦ "Інтерньюз" до президента у відповідь на позбавлення "Вікон" ефіру. Вдумайтеся. Людей залишили без роботи, а вони запевняють президента у відданості. Чому? Тому що навіть "просунуті" телеменеджери середини 90-х переконували самих себе, що мають дякувати за "щасливе дитинство" (варіант - можливість займатися власною професією) голові держави.

Інша справа, що президент їм не повірив. Він повірив тим, кого в нас звикли називати олігархами. Вочевидь, вони запропонували Кучмі щось цікавіше, і ТБ «впало» в їхні руки з блискавичною швидкістю. 4 вересня 1996-го замість "Вікон" глядачі почули музику Штрауса, а вже 20 жовтня замість заставки "ОРТ" побачили логотип "Інтера". З 1 січня 1997 року УТ-2 перетворився на "1+1" (до цього рік недержавна «Студія «1+1» займала на УТ-2 певний час ефіру, здійснюючи кінопоказ – «ТК»). Замість експериментів з діяльністю приватних продакшн-студій на державних каналах Україна отримала приватні канали. Приватні, але водночас залежні від влади. Адже власники каналів ризикували набагато більшими коштами, аніж продакшн-студії, та й великих сантиментів щодо принципів свободи слова олігарх, за визначенням, відчувати не може.

- На "1+1" прийшла команда Ткаченка. Звичайно, її доповнили і нові люди, але й вони сприйняли ці правила. Внутрішня атмосфера свободи, вихована "Післямовою" - і на УТ-1, і особливо в підпіллі - збереглася і на Мельникова, 36. Але при цьому не залишало відчуття, що команду купили, аби хоча б поступово позбавити владу "головної болі". Межі свободи усі відчули дуже швидко. І чим далі - тим вони більше звужувалися. Звичайно, Ткаченко дуже хотів повернутися на "великий екран", але і його постійна гра в хованки з часом почала дратувати. Вже восени 1997-го було зрозуміло, що його відхід - справа лише часу. І команда почала поступово розпадатися.

- По-перше, я не казав, що "Інтер" був суто політичним проектом. По-друге, я переходив не на знак протесту, а на запрошення Ігоря Плужникова, який запропонував мені спробувати себе в іншій ролі. Адже на "плюсах" я працював журналістом, а на "Інтері" став заступником шеф-редактора. Це був новий досвід, який в будь-якому разі був би корисний. Що ж до політичного тиску - його на той час було не більше, аніж на "1+1". Хіба що більше уваги канал приділяв есдекам - як однопартійцям керівництва - на "плюсах" тоді цього не робили зовсім. Але я б не сказав, що це була якась налагоджена машина. Тодішнього лідера СДПУ(О) якось навіть відтитрували "Онопрієнком" замість "Онопенка". Та й головними новинами на "Інтері" довгий час залишалася ретрансльована програма "Время".

- Я б не перебільшував тодішню опозиційність Володимира Сивковича. Про це свідчить хоча б той факт, що він був у колі осіб, які у 95-96 роках виробляли загальну схему "приватизації телеканалів". Це потім Роднянський не знайшов спільної мови з Плужніковим і з'явилися окремі "Інтер" і "плюси". Тоді й Сивкович випав з цього кола. "Вікна" ММЦ «Інтерньюз» не змогли домовитися з Роднянським - ось і народився третій проект під назвою СТБ. Враховуючи репутацію "Вікон" і набагато менше покриття, певна опозиційність нового проекту була неминучою. Але врешті-решт за це СТБ і постраждало (у 1999 році, під тиском, власники каналу змушені були продати його – «ТК»)..

Проте і це було пізніше. Сивкович до того часу, у 1998 році, встиг побувати радником президента і спробувати (невдало) перебудувати під потреби Банкової УТ-1.

- Так. Але тут важливий контекст. Після виборів 1998 року Сивкович, за його власними словами, переконав Кучму, що адмінресурсом вибори виграти не можна, а той у відповідь, нібито, взяв і доручив йому реформувати УТ-1. Відповідь напрошується сама собою: реформувати телеканал напередодні виборів – це, фактично, готувати канал до них. Інша справа, що Олександр Волков виявився спритнішим (на зміну команди Сивковича-Княжицького на УТ-1 прийшла команда Волкова-Долганова – «ТК»). І Сивкович пішов з адміністрації прямо до "радикальної опозиції".

- Сивкович, до речі, запрошував мене очолити службу новин на СТБ. Пропозиція була досить дивною, якщо врахувати мою тодішню роботу на "Інтері". І керівник в служби тоді був - Мар'яна Чорна. Про її конфлікт з керівництвом каналу тоді мало хто здогадувався, а, може, на той час і не було ніякого конфлікту. З Сивковичем я поговорив, моє членство в СДПУ(О) його, до речі, жодним чином не знітило. Проте, врешті решт, я відмовився. Мені здалося, що є шанс опинитися в не дуже приємній ситуації, коли тебе використовують «втемну». А це мало кому приємно.

- В конфлікті навколо СТБ в 99-ому є багато незрозумілих речей. І хоча всі ми намагалися їх підтримати - стверджувати, що мова йшла виключно про захист свободи слова сьогодні я б не став. Врешті решт, тоді вже йшла виборча кампанія і політики використовували ситуацію в своїх інтересах. Свою гру вів і Сивкович, який, по суті, використав журналістів, а потім відійшов. Так що, гадаю, я справді вчасно відмовився. Завершилося все зміною власника і перетворенням СТБ на відносно лояльний до влади канал.

Власне, тоді й виникла своєрідна схема розвитку українського телебачення, коли група журналіств, невдоволена тиском з боку влади, знаходить іншого інвестора і створює новий канал. Влада спочатку не звертає на нього увагу, потім начинає дратуватися і, врешті решт, приборкує непокірних, які, в свою чергу, знову шукають інвестора і створюють ще новіший канал. Так поступово в Україні виникла невиправдано велика (з точку зору ринку) кількість каналів з повноцінними службами новин.

- Плужніков одразу задекларував, що конфліктів з Кучмою в нього не може бути, бо не може бути ніколи. Я, в свою чергу, сказав все, що думаю про «гаранта», на що Плужніков спокійно відповів, що це моя власна думка, але запрошує він мене на канал для того, щоб створити справді професійне телебачення. Єдина умова - оскільки проект був реалізований завдяки Кучмі, то й жодні закиди на його адресу на каналі - неприпустимі. Всі інші - будь-ласка, але тільки не президент. Щоправда, з часом виявилося, що серед інших з кожним днем з'являється все більше персонажів, тим чи іншим чином пов'язаних з Кучмою, тож робота над новинами почала нагадувати ходіння по минному полю. Не знаю, як це відбувалося на "плюсах", але здається, що там теж було щось подібне.

- Так. При цьому він кожного разу пояснював, що канал повинен отримати ліцензію на 10 років, отримати без хабарів, і задля цього варто йти на будь-які компроміси. Мене такий пієтет щодо людини з плоті і крові трохи здивував, але з цими правилами гри я погодився.

- Важко сказати. На «плюсах» я тоді вже перспективи не бачив, а спокуса створити щось нове була дуже великою. Тим більше, що поза "Інтером" я не обмежував себе в оцінках.

- Ні. Я й під час обговорення участі СДПУ(о) в президентських виборах виступав проти підтримки Кучми. А інтерівський оператор, який знімав з'їзд, ще й зняв мене в момент голосування. Вийшло дуже красномовно. Проте Плужніков, коли побачив сюжет, лише посміхнувся.

Зінченко нервово відреагував, лише коли кілька "інтерівців" поставили свої підписи під листом-протестом проти утисків свободи слова - здається, наприкінці 99-го, з яким Олена Притула та Георгій Гонгадзе поїхали до США. Він був впевнений, що телеканал свідомо "підставляють". Я йому тоді сказав, що підписантам можна закинути лише те, що вони біля прізвищ поставили додаток - "телеканал "Інтер", бо канал їх на це не уповноважував. Зінченко сказав, що це теж підстава для звільнення. Я заперечив, що так нам доведеться звільнити усіх, хто має власну думку і одразу ж пошкодував, бо він сказав, що замість нелояльних людей завжди можна набрати талановитих і водночас відповідальних людей, які працюватимуть лише на знак вдячності, що їх взяли на «Інтер».

На щастя, до масових звільнень тоді не дійшло. Але надалі підозри про "підстави" Зінченко висловлював все частіше. Мовляв, цього робити не можна, бо це сприйматиметься як гра проти президента, і не можна робити іншого, бо подумають, що це позиція каналу чи навіть партії - хоча тоді важко було зрозуміти, як партія може керувати діями окремого журналіста. Підозрюю, що все це було наслідком регулярних "виховних дзвінків" з претензіями до конкретних сюжетів. Іноді Зінченко навіть не приховував, що втомився вгадувати, що може не сподобатися в черговий раз.

- І тоді з’явилися “темники”? Принаймні, Марат Гельман розповідав, що таким чином він допоміг Зінченку впоратися з претензіями з боку Кучми.

- Гельмана тоді не було, як кажуть, і в проекті. Бо мова йде про кінець 99-го - початок 2000 року. Тоді Кучма досить вправно стравлював олігархів з урядом Ющенка – як йому здавалось, послаблюючи і тих, і інших. Після референдуму 16 квітня народилася ідея взагалі “відправити всіх у сад” і за російським зразком організувати операцію “спадкоємець”. Була інформація, що Юрій Кравченко навіть почав формувати передвиборчий штаб. Один з елементів плану, нібито, передбачав повторну монополізацію і без того лояльних до президента приватних каналів. Так би мовити, про запас, аби ні в кого не було спокуси стати українським Гусинським чи Березовським. Виглядало це трохи фантасмагорично, бо жоден український олігарх до московського рівня явно не дотягував. Проте розмови велися на повному серйозі, з оглядкою на можливе прослуховування. Доходило до того, що Зінченко у власному кабінеті малював мені на папірці літери і стрілочки, що символізували “таємні альянси”, а потім квапливо знищував папірець за допомогою шредера.

Можливо, саме під впливом цих розмов я тоді накидав у газеті “День”, у статті «Левіафан прокинувся», невтішний прогноз на майбутнє, в якому не має потреби «клацати кнопками телеканалів, щоб послухати різні новини. Бо новини - чим далі, тим більше - будуть схожими одні на інші». Говорив навіть про "телебачення в мундирі". Звісно, це було щось на зразок антиутопії, і я, зрозуміло, не здогадувався, як швидко вона стане реальністю. Навіть жартував що, мовляв, тоталітарна держава - це така істота, з багатим внутрішнім світом якої можна познайомитися тільки тоді, коли вона тебе проковтне.

Але зараз ці жарти виглядають трохи моторошно. Адже під тією заміткою стоїть дата «15 вересня 2001 року». Наступного дня зник Гонгадзе.

- Навряд чи. Хоча Мороз згодом говорив, що оприлюднення плівок Мельниченка не дозволило звільнити Ющенка, а це також був нібито один з пунктів плану. Але із початком “касетного скандалу” операція “спадкоємець”– якщо вона справді мала місце – не мала жодної перспективи. Кучмі треба було рятувати репутацію і утримувати владу. Для цього електронні ЗМІ були мобілізовані, але за іншою схемою – не шляхом усунення олігархів, а за їхньої добровільно-примусової участі.

Ні, звичайно. Говорилося не менше, аніж про захист національних інтересів, недопущення дестабілізації і відсіч темним силам, які, нібито , організували «касетний скандал». При цьому всі стверджували, що Мельниченко – провокатор і записи підробні. Володимир Горбулін мене особисто переконував, що президент використовує зовсім інші «міцні слова». А Роман Безсмертний, якщо пам’ятаєте, з першого погляду визначав, що меблі в приміщенні, де Мельниченко давав інтерв’ю, українського виробництва. Ніби це щось доводило…

Плужніков. Позиція Зінченка, втім, теж була однозначною. Власне, повідомлення про зникнення Гонгадзе ми дали першими і не попереджаючи нікого – просто відгукнулися на прохання Олени Притули. Зінченко дізнався про це пост-фактум, але ніби не заперечував. Гостро відреагував лише після того, як ми повідомили про дзвінок в грузинське посольство. І хоча прізвищ ми не назвали, Зінченко був страшенно обурений і закликав згадати, що у Кравченка “також є родина”. Мені здається, що це була реакція на дзвінок “згори”. Проти повідомлення про виступ Мороза у парламенті в листопаді 2000-го з плівками Мельниченка Зінченко заперечував категорично, але ми таки його дали. Щоправда, внаслідок запеклих дискусій, текст вийшов доволі заплутаний і незграбний. Так що оцінити результат нашої “боротьби за свободу слова” могли лише дуже уважні і здогадливі глядачі.

Можливо. Гадаю, що після зникнення Гонгадзе журналісти мали шанс об’єднатися і значною мірою об’єдналися. Але справа швидко зійшла на рейки політичної гри, з’явилися якісь відверто рекламні ходи, сталася малозрозуміла історія з висуванням Олександра Лавриновича на посаду голови слідчої комісії, і від щирої солідарності мало що залишилося.

- Не буду говорити про те, чого не знаю. Зрозуміло одне - “касетний скандал” створив небезпечний прецендент, коли телеканали були мобілізовані і діяли в річищі єдиної інтерпретаційної політики. Коли Кучма зрозумів, що саме завдяки цьому йому вдалося перехопити політичну ініціативу і отримати владу – мобілізаційні кампанії стали регулярними. Саме так було із звільненням Тимошенко взимку 2001 року та з відставкою Ющенка навесні.

- Ні. Це був наслідок конфлікту між Безлюдною і Зінченком. У певний момент Зінченко заявив Плужнікову – мовляв, або вона, або я. Плужніков подумав і зробив вибір не на користь Безлюдної – врешті решт, з Зінченком він був знайомий набагато довше.

- Ні. Зінченко не мав на каналі власності. Власником від самого початку був Плужніков, була також частка ОРТ і держвласності, але у 98-ому держпакет був остаточно викуплений Плужніковим.

- Найголовніше – вони вважали себе членами команди Безлюдної і вона їх запросила до своєї продакшн-студії. Деякі згодом повернулися на “Інтер”. Але й великого захвату з приводу політичної лінії каналу теж не було. Іра Геращенко, наприклад, вже на початку 2000 року заявила, що не буде робити жодних сюжетів, які б могли сприйматися як “антиющенківські”. І не робила, до речі…

- Тоді це не сприймалося як “завдання партії”. Я і досі переконаний, що багато з того, про що ми робили сюжети у 2000-му, було справді важливим і до того ж підтвердженим документально. Гірше було з присутністю в ефірі усіх точок зору – на жаль, це був серйозний відступ від того, що ми всі розуміємо під професійною журналістикою.

- По-перше, сюжети були різні. А по-друге - у нас завжди діяло правило – пишеш сам, якщо не згоден з редакторськими правками – своє прізвище можеш не ставити. Більше того – якщо правки вносилися до вже готового сюжету – журналіста обов’язково ставили до відома, а якщо це неможливо було зробити, його прізвище – про всяк випадок – знімали.

- Мабуть , теж редакцію, у випадку з “Інтером” - шеф-редактора.

- Не думаю. Тим більше, що спочатку я планував йти разом з Безлюдною.

- Іронія зрозуміла, але не дуже доречна. Своє місце роботи я ніколи не обирав за партійною рекомендацією.

- Плужніков. Він сказав, що ситуація дуже складна, треба зберегти канал і йому більше нема на кого покластися у керівництві новинною службою.

- Так. І ситуація була тим неприємнішою, що в ефір вона вийшла саме тоді, коли я був не в Києві, а Брюсселі. Звичайно, такі речі були поза компетенцією шеф-редактора, але честі це нікому не додало. В мене тоді була дуже неприємна розмова з Зінченком.

- Казав, що не знав, що програма вийде саме у такому вигляді. І що надалі “Однако” в нашому ефірі не буде.

- Та ні. Я розглядав шеф-редакторство як шанс створити повноцінну новинну службу – яка б робила найрейтинговіші новини в країні. І 2001 рік був для виконання цього завдання вирішальним. У вересні ми остаточно відмовилися від транслювання у праймі програми “Время” – і показники “Подробностей” вже не можна було поясняти “прив’язкою” до неї. Для того часу це був дуже ризикований крок. Зінченко пішов на нього під власну відповідальність і довів свою правоту. Власне, це була перемога на лише “Інтера”, але й всього українського телебачення, що нарешті перестало бути “придатком” до російського.

Саме у 2001 року ми провели перші марафони – присвячені терактам 11 вересня і війні в Афганістані. “Інтер” першим з українських каналів почав показувати найгарячіші події у світі очима власних кореспондентів – і наші в Пакистані і Афганістані робили те, на що не наважувалися західні репортери. Це був прорив. Яким я, як тодішній шеф-редактор “Інтера”, можу лише пишатися.

- Якщо він сам претендує на авторство, то я заперечувати не буду. Але треба згадати і контекст. Повальне захоплення піар-магією, яка, нібито, може робити справжні дива, пелевинський “Generation П”, виборча капанія Путіна і його наступна боротьба за монополізацію російського ТБ, що ніби доводила чарівну силу “блакитного екрану” як політичного інструменту. Все це чудово лягло на грунт, підготовлений кучмівськими кампаніями з мобілізації телеканалів.

- Однозначно стверджувати не можу. Я особисто про ініціативи Гельмана дізнався від Зінченка.

- Побажання Банкової Зінченка і справді “дістали”. Але мені він про Гельмана розповів в іншому контексті – цілком передвиборчому. За словами Зінченка, базова ідея Гельмана полягала не в тому, щоб розсилати інструкції з інтерпретацією подій по каналах – фактично, це вже відбувалося давно, хоча й в усній формі. Мова йшла про залучення до інтерпретування подій ширшого кола експертів, включно із телевізійниками, що знаються на ТБ краще за чиновників і політологів, та про зворотній зв’язок – відстежування повідомлень, які вже вийшли в ефір, з відповідною корекцією інтерпретацій. Це він називав “калібровочним ресурсом”.

- Зовсім не вкладається. Ідея була запропонована Зінченку як першому заступнику голови СДПУ(О). Це була передвиборча технологія для партії.

- Про всю партію сказати не можу. З нею насправді не радилися. Місцеві організації були невдоволені – але насамперед тим, що їх, фактично, відсторонили від вироблення стратегії кампанії. А Зінченку особисто гельманівські пропозиції сподобалися. Він взагалі захоплювався певними ідеями. Іноді це було добре – з тією ж відмовою від програми “Время” чи відкриттям корпунктів “Інтера” з закордоном, іноді – не дуже, як, наприклад, з ідеєю формування партії за зразком КПРС. Плужніков поставився до ідеї скептично – бо Гельман йому одразу не сподобався, він напередодні знайомства уважно вивчив його попередню біографію і вважав його авантюристом. Проте згодом Плужнікова, схоже, переконали – мовляв, так треба.

- Закрутилася, але в зовсім інший бік. По-перше, створення широкого кола людей, здатних професійно інтерпретувати події, відбулося суто формально. Отримавши загальне “добро” від партійного керівництва, Гельман перетворився на “головного інтерпретатора”. По-друге, замість гнучкої системи реагування, з’явилися якійсь папірці без підписів, але з суворими вимогами “діяти за інструкціями”. Стиль цих інструкцій був до пародійного фельдфебельским і закладалася підозра, що над адресатами просто знущаються. До того ж, підозри Плужнікова підтвердилися – ідеї, якими фонтанував Гельман, були одна авантюристичніше іншої, а педантично викладені на папері вже згаданим фельдфебельським стилем взагалі нагадували цитати з Орвела.

- Телеканали, як могли, відбивалися від цих папірців і намагалися їх ігнорувати. Бо редактори, не кажучи вже про журналістів, вважали, що не наймалися піар-різноробами до партії, яка більшості з них відверто не подобалася. Але машина вже запрацювала – за тим, що було і чого не було в ефірі, пильнував “калібровочний ресурс”. І власникам, схоже, про це постійно нагадували.

- Партквиток був лише у власника “Інтера”, проте догану він міг виписати лише сам собі – як заступнику голови партії. Насправді ніхто не був зобов’язаний виконувати інструкції. Просто власники – з різних причин -вирішили мобілізувати канали на вибори, як до цього вони мобілізували їх на захист президента. “Інтер” і “плюси” потрапили до умовного “табору есдеків”. Виборчий штаб партії, який знав про це, отримував інформацію “калібровщиків”, що “інтерівської” чи “плюсівської” камери не було на якомусь заході, який позначений у штабному плані, або ж в ефірі не було сюжету на тему, яка “відінтерпретована” відповідною групою. Одразу виникало питання “чому?” – безглузде з точки зору телебачення (напрошується відповідь “тому що”, бо ж подія могла бути просто нецікавою), але цілком логічне з точки зору штабістів (може, власник вийшов з гри чи навіть перейшов у табір супротивника?). Коли ж про наміри власника (мовляв, “все ще з нами чи вже не з нами?) у нього питають тричі на день, він волею-неволею починає вмовляти топ-менеджерів позбавити його цього “головного болю”. Можна, звичайно, запропонувати власнику “грюкнути дверима”, але той вже у грі і виходити з неї вважає за зраду. Можна “грюкнути дверима” самому, але шкода вже зробленого. Врешті решт, не виборами єдиними живе телебачення…

- Шкода. Але тоді я справді гадав, що від чергового “грюкання дверима” загальна ситуація в медіа вже точно не зміниться. Про це свідчив досвід 1994-1996 років і особливо історія з “опозиційним” СТБ.

- Скажімо так, зараз я не настільки однозначний в оцінках.

- З якою метою?

- Ви вважаєте, що подіяло б? Власне, ці інструкції і так були оприлюднені прямо під час виборчої кампанії і це нічого не змінило. Всі, хто міг, заявили, що до цього непричетні, та й жодних реквізитів на папірцях і справді не було.

До того ж, я розумів, ким і для чого подібний демарш був би використаний. Я не є прихильником ані “Нашої України”, ані БЮТ, і в мене не було жодного бажання їм підігрувати.

- Чому ж. Я намагався, принаймні, пояснити шкідливість такого роду діяльності.

- Всім.

- Він говорив, що цим не займається. Мовляв, є фахівці, хай вони роблять свою справу. Плужніков і Зінченко, до речі, теж були впевнені, що стратегія обрана правильна, проблема лише в поганих виконавцях. Вони були переконані, що есдеки роблять, фактично, те саме, що й інші партії – і за кордоном, і в Україні, різниця хіба що в методах організації.

- Вас це дивує? Стверджували. І навіть переконували інших. А на запитання, чому ж ніхто їх не оприлюднив, відповідали - всьому свій час. До речі, медіа, які тоді працювали на інші політичні сили, у засобах себе теж не обмежували. І з того боку барикад, цілком можливо, точилися подібні дискусії. З тим самим результатом.

- Я мав на увазі під результатом зміну ставлення до медіа. У 2002-ому вона була майже однаковою у всіх провідних сил. Інша справа – що “Нашій Україні” співчували більше, бо вона була гнана і в неї не було телебачення. А есдеки з впливом на два найрейтинговіші канали себе лише дискредитували. Результат у шість відсотків був найпереконливішою демонстрацією, до чого партію привело співробітництво з Гельманом і застосування його “технологій”.

- Щоб зрозуміти неефективність такої технології, не треба бути “семь пядей во лбу”. Я навіть пля