21 травня, у день народження Георгія Гонгадзе, виповнюється рік з дня заснування громадського руху «Стоп цензурі!», спрямованого на захист прав журналістів і спротив утискам свободи слова.

За рік свого існування рух зробив близько 30 заяв, зустрічався з українськими можновладцями, зарубіжними громадськістю і представниками влади, провів з десяток акцій і заходів у Києві (як-от випуск і роздача газети «Українська неПравда» в День журналіста чи масова подача запитів «Чи перевіряє мене СБУ?») та декілька поїздок у регіони, до руху приєдналися митці, які організували міжнародний конкурс антицензурного креативу та мандрують з тематичною фотовиставкою «Під PRESSом».

Одним з вагомих досягнень руху стало ухвалення закону «Про доступ до публічної інформації», що суттєво спрощує доступ громадян до інформації органів влади та місцевого самоврядування. Протягом року втілилася в життя й іще одна вимога руху - звільнення Валерія Хорошковського з Вищої ради юстиції, хоча це й не посприяло позитивному вирішенню в суді справи з частотами ТВі і 5-го каналу.

Як раніше детально писала «Детектор медіа», поштовхом до об'єдання журналістів у громадський рух «Стоп цензурі!» у травні 2010-го стали заяви журналістів телеканалів «1+1» і СТБ про запровадження цензури в їхніх редакціях (найпершим з авторською колонкою на «Українській правді» виступив Мирослав Откович). У відповідь на закиди медійників про утиски свободи слова президент Віктор Янукович доручив СБУ та МВС розібратися з фактами цензури. Після цього була і зустріч з Валерієм Хорошковським, і діалог з МВС. Однак, і сьогодні, за наявності фактів порушення журналістських прав, президент продовжує їх не помічати та ігнорує вимоги руху.

Сьогодні, рік по заснуванню руху, можна підбити перші підсумки, у зв'язку із чим «Детектор медіа» поставила активістам «Стоп цензурі!» такі запитання:

1. Як ви оцінюєте результати року діяльності руху «Стоп цензурі!»?

2. Чи вважаєте ви, що вдалося щось змінити в ситуації зі свободою слова та захистом прав журналістів? Що саме вдалося, а що не вдалося?

Ми також звернулися із цими запитаннями до учасниці «Стоп цензурі!», прес-секретаря президента України Дарки Чепак і не полишаємо надію дізнатися її точку зору.

Відповідають Мирослав Откович, Сергій Лещенко, Юлія Банкова,  Андрій Куликов, Сергій Андрушко, Наталія Лигачова, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Юрій Луканов, Тарас Петрів.

Мирослав Откович, «1+1»:

1, 2. Важко оцінювати цілий рік діяльності організації, особливо тоді, коли мав причетність до її створення, втім, не брав участі в її бурхливому житті впродовж цього часу. Сам факт виникнення руху «Стоп цензурі!» свідчить про одне - в Україні є багато журналістів, які здатні боротися за свою професію з «піднятим забралом». Форсована навала темників та директив, яку відчули на собі журналісти на початку 2010 року, сьогодні дещо стихла. Активний спротив на рівні громадських організацій та професійних об'єднань журналістів дав свій результат. Зокрема, вдалось уникнути масових звільнень журналістів, які підписали листи-звернення чи вголос заявили про цензуру. Втім, кардинально це ситуації не змінило. Зрештою, всі хто зважився і таки пішов на цей фронт, повинні розуміти - остаточної перемоги не буде ніколи. Поки існують люди, які працюють на те, аби відібрати наше з вами право на професію, мають діяти і такі організації як «Стоп цензурі!». Головне - аби дух бунтарства, інтуїтивного відчуття справедливості та професійну совість не замінили формальним виконанням грантових програм.

Юлія Банкова, ТВі:

1, 2. Ефективність діяльності руху є в будь-якому разі. По-перше, це фіксація всіх фактів порушень свободи слова і прав журналістів, у нас є чіткий перелік, що вівся спільно з Інститутом медіа права. Ми маємо зараз конкретні факти, з якими можемо кудись звертатися. По-друге, це привернення уваги міжнародної спільноти. Були численні звернення учасників руху і заяви уже з-за кордону, відповідні ноти для президента і для політиків. Я вважаю, що це теж багато значить, оскільки політики все-таки трохи реагують на те, яке враження формується про Україну. І, напевно, головне - це закон «Про доступ до публічної інформації» - велике досягнення, тому що його ухвалення відбулося за безпосередньої участі учасників руху. Я вважаю, що він є дуже великим досягненням «Стоп цензурі!».

На жаль, з того, що не вдається -це реакція безпосередньо від тих, від кого ми її чекаємо і дуже мало отримуємо. Президент нам говорив рік тому, що він чекає від нас конкретних фактів, тоді він на них відреагує. І сьогодні, вже через рік, коли ми постійно наводимо факти, він говорить ту саму фразу. Він - людина, до якої нам досі не вдалося достукатися, і це найгірше.

Також були конкретні порушення: звернення до суду, як і з Андрушком, так і з журналістом Нового каналу, до якого застосовували фізичну силу (і руки заломлювали, і все інше) Ці факти зафіксовано на відео, але, на жаль, ніхто їх не показує. Президентська служба охорони як дозволяла собі багато чого рік тому, так вона і сьогодні дозволяє і погрожувати на камеру, і забороняти знімати кортежі, й обіцяти забрати камеру тощо.

Наше головне завдання - достукатися безпосередньо до влади, щоб вона когось покарала за конкретні злочини. Цього, на жаль, поки що не вдалося. Тобто, попри тиск внутрішній і зовнішній, коли до нас їдуть із-за кордону перевіряти стан свободи слова, попри зауваження і конкретні заяви міжнародної спільноти влада, до якої ми звертаємось, на жаль, поки що конкретними діями не реагує. Але ми будемо продовжувати. Тепер у нас є закон «Про доступ до публічної інформації», треба не втратити цю можливість і вже цим законом керуватися і домагатися того, чого ми хочемо.

Також бракує журналістської солідарності. Навіть упродовж цього року (певно, це якась безнадія вселилась) ініціатива журналістська послабла, розпорошилась. От, наприклад, була одностайність на телеканалі СТБ, зараз ми бачимо, що там когось звільнили, когось відправили робити документальні фільми. І, власне, на Першому національному, звідки я звільнилася, було кілька людей, які так само протестували всередині колективу - вони звільнилися, а когось змусили, і тепер там немає кому протестувати. На «1+1» аналогічна ситуація: людей, які щось говорили (от, наприклад, Мирослав Откович, його в новинах уже рідко побачиш), технічно усунули і розпорошили. Тому солідарності як такої зараз, на жаль, не бачимо.

Єгор Соболєв, Бюро журналістських розслідувань «Свідомо»:

1. Я думаю, що це рік дуже корисних поразок. Я вважаю, що цензуру ми не зупинили, більше того, вона, зараза, пролізла значно далі, ніж це було в травні минулого року, коли героїчні журналісти «1+1», а наступного дня й СТБ оголосили про системний тиск на них. Чому корисних? Тому що з цих поразок видно: коли журналісти справді мають хребет і вміють підставляти один одному плече, то їх дуже важко пригнобити, СТБ-шники, які тримаються попри втрату Османа Пашаєва, є прекрасним цьому прикладом.

Урок перший: треба зрозуміти, що лише заявами й осудом цензуру не зупинити, і, як на мене, зараз рух має зосередитися не на викритті фактів цензури (власне кажучи, «Детектор медіа» сама це робить прекрасно і без руху), а на створенні захисту тих журналістів, які ще тримаються на телеканалах. Необхідне створення робочих місць для тих, кого викидають як шкідників з цієї території брехні і несвободи, на яку зараз перетворилося телебачення. Я, наприклад, палкий прихильник утворення громадського телебачення як системи інтернет-телепрограм. Як на мене, «Українська правда» є фантастичною силою, навколо якої можна утворювати інтернет-телебачення. «Наші гроші» - теж проект небайдужих, журналістів з хребтом, є таким шматком, з якого може створитися інтернет-телебачення. Дуже корисний експеримент здійснив Мустафа Наєм з приятелями, коли вони зробили альтернативне обговорення в інтернеті першого року Віктора Януковича.

Урок другий для руху: все-таки нам зараз треба поменше голого піару і побільше технологічних справ, що будуть мати на меті створення островів або, можливо, архіпелагу свободи, де зможуть професійно себе реалізовувати кваліфіковані журналісти.

І третій урок цього року поразок полягає в тому, що ті, хто не підтримує боротьбу за стандарти, ті, хто з різних причин не можуть тримати спину прямою, - вони теж страждають: когось звільняють пізніше (бо взагалі закриваються журналістські проекти), у когось «заморожується» зарплатня і не росте всупереч зростанню цін, а в когось просто немає особливого професійного майбутнього. Це дуже важливий урок. Човен один, і якщо, скажімо, зі ста людей в ньому за його збереження бореться десять, то інші дев'яносто мають зрозуміти, що вони теж потонуть.

2. Безумовно, вдалося. Повторюся: частина журналістів, які тримали згуртовану позицію, зупинили наступ несвободи, і СТБ - найкращий приклад цього. Була привернута серйозна увага людей і західних держав до проблеми наступу на свободу медіа (фактично - на права людини) в Україні. Це дуже серйозні досягнення, але вони не вирішують нашої головної мети. На західних конференціях і на одному окремому телеканалі цензури не зупинеш, тобто недостатньо привертати увагу до проблеми, недостатньо відстоювати свободу лише в одному медіа. Свобода від цензури - це як повітря, має бути скрізь, і в інтересах кожного - її мати, бо інакше не проживеш. За останній рік (і я думаю, більшість колег зі мною погодяться) кількість місць для хорошої чесної журналістики на телебаченні суттєво скоротилося. Власне кажучи, і проектів кваліфікованих стало менше, і людей, які роблять ті проекти, які залишаються професійними, потрібно менше.

Тому для мене це більше рік поразок, але в ньому є дуже важливі уроки, і якщо ми їх вивчимо, то зможемо обернути наступні роки на роки перемоги.

Нам треба створювати острови свободи, потім трасформовувати в архіпелаг, а звідти вже наступати на материк. Безхребетним треба зрозуміти, що сьогдні не маєш гідності - завтра не матимеш свободи. Це істина. У, перепрошую, «сраколизництві» людям з досвідом і професійним рівнем дуже важко досягнути успіху. Це ми всі маємо розуміти.

Андрій Куликов, «Свобода слова», ICTV:

1, 2. Я гадаю, що кардинально нічого не вдалося змінити. Але сам факт заснування цього руху і те, що він почав діяти досить активно і потім час від часу нагадує про своє існування, на мій погляд, показало багатьом людям у владі, що з журналістами і засобами масової інформації слід поводитися все-таки шанобливо, з урахування їхньої позиції. Я завжди, від початку, на відміну від багатьох інших, розглядав рух «Стоп цензурі!» як превентивний здебільшого. Себто йдеться про те, щоби навіть не так виправляти становище, як попередити дії, скеровані на те, щоб обмежувати свободу слова в країні. Я гадаю, що свою корисну функцію рух відіграв і відіграватиме.

На мій погляд, руху не вдалося залучити людей більше, ніж їх організувалося. Себто я не відчув, що до руху приєдналося багато журналістів. Зараз я досить часто буваю поза Києвом, буквально сьогодні зранку я приїхав із Запоріжжя. Ну так, там знають про рух «Стоп цензурі!», щось чули. Місцеві журналісти мають проблеми, про які вони говорять, але досі їм не спадає на думку, що вони мають звернутися до руху «Стоп цензурі!». Так само я, скажімо, був у Сумах нещодавно: є загальне уявлення, що такий рух є, та немає уявлення, наскільки він дієвий, і немає уявлення про конкретні акції. Можливо, тому що конкретних акцій не так багато або рух не обтяжує себе їх пропагуванням, що, у свою чергу, є відповіддю тим, хто твердить про те, що «Стоп цензурі!» є винаходом тих журналістів, які лише хочуть себе піарити. Я абсолютно переконаний у тому, що тут ідеться зовсім не про піар чи пропаганду власних зусиль, а про те, щоби допомогти колегам, які цього потребують, і захистити тих, кого може чекати загроза, небезпека.

Тож доки існуватимуть спроби обмежити свободу слова, доти є переспективи руху «Стоп цензурі!».

Сергій Андрушко, СТБ:

1, 2. «Стоп цензурі!» став явищем в Україні, яке не фінансується ніким. Це просто люди, які поділяють певні цінності, які звертають увагу на всі випадки порушень, що трапляються в Україні. Звичайно, більшість вимог, які висував рух, поки що з боку влади не дістають поступок. Але, хочеться зазначити, що був ухвалений новий закон «Про доступ до публічної інформації», завдяки в тому числі й членам «Споп цензурі!», й іншим громадським організаціям. І якщо його правильно використовувати, моніторити, стежити за його виконанням, може статися реальний прорив. Це єдине, що з позитивного я можу назвати. Поки що не виконана навіть головна вимога - обіцянка президента України показати колишню державну дачу.

Рух створився через випадки цензури, що сталися, і він добровільний. Уже є певні речі, які він рух, наприклад, реагує на порушення. Багато журналістів з усієї України, якщо в них щось трапляється, звертаються не до профспілок, а до «Стоп цензурі!», а вже потім рух надає їм допомогу. Також він зараз проводить кампанію по всій Україні, щоб пояснити, що свобода слова - це основа розвитку нормальної демократичної країни і важлива цінність, якщо ми хочемо, щоб Україна рухалась далі, вона має існувати в повному обсязі і без обмежень.

У подальшому, мені здається, все залежить від учасників: якщо їхній запал не мине, а кількість учасників зростатиме, то згодом можна створити асоціацію журналістів по всій Україні. Рух може виступати як платформа для об'єднання, для того, щоб сформулювати бачення. Рух має перспективи. Але, зрештою, він може саморозпуститися з двох причин: через небажання самих учасників продовжувати рух або через те, що зникнуть випадки цензури, і він буде просто не потрібен.

Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації:

1. Оцінюю позитивно, тому що, як не дивно, це явище стало тим громадським рухом, який привернув увагу до проблеми і прав людини, і взагалі до демократичної складової у діях нової влади. Саме ті речі, які робив «Стоп цензурі!», виявилися найбільш ефективними в донесенні цієї інформації як до громадян України, так і до міжнародної спільноти. Тому можна сказати, що діяльність у цілому була достатньо успішною, і найголовніше - що вона була надзвичайно необхідною для того, аби якимось чином гальмувати всі ті негативні явища, які спостерігались протягом цього року.

2. Я думаю, що без руху ситуація могла би бути ще гіршою. Напевно, принципового завдання - забезпечення свободи слова - досягнути не вдалося, надто серйозних протилежних цілей у цьому плані хоче досягти влада . Скажімо так, невеликій групі журналістів протистояти проти керованості і некритичності інформаційного простору було надзвичайно складно, оскільки була задіяна державна машина, силові структури і система власників. Поза тим дечого вдалося досягти. Деяких колег вдалося підтримати і принаймні привернути увагу до теми цензури.

Сергій Лещенко, «Українська правда»:

1, 2. Мені здається, що «Стоп цензурі!» в першу чергу виконував функцію такого собі «дзвона», який повідомляє про небезпеку у цій ситуації. Реальних механізмів у цієї структури немає. Є позиції публічні і, власне, саме цим намагався займатися «Стоп цензурі!» в силу своїх можливостей. Він не оформлений юридично, а є радше громадським рухом, тобто добровільною діяльністю людей, журналістів, які паралельно працюють на своїх роботах і можуть займатись цією активністю в силу можливостей.

До досягнень можна віднести ухвалення закону «Про доступ до публічної інформації», хоча, звичайно, це лише формалізовано. Я б сказав, що руху вдалося пригальмувати швидкість знищення свободи слова, тобто влада, а також лояльні до влади медіамагнати могли швидше знищувати свободу слова, ніж це відбулося протягом року. А рух привернув увагу до цієї проблеми.

Звинувачувати «Стоп цензурі!», що йому не вдалося чогось досягнути - неправильно, тому що захист журналістської спільноти не є професійною діяльністю людей, об'єднаних у рух. Це просто добровільна громадська позиція, тобто кожен робить те, що він може, не отримуючи за це грошей. Тому тут не випадає казати, що щось не вийшло, адже жоден учасник руху не має тут своїх професійних обов'язків за штатним розкладом, і не можна судити з того, що він мав зробити і що він не зробив. У «Стоп цензурі!» є багато журналістів, які виконують цю роботу, шкодячи своєму приватному життю, поза робочим часом. Те, що кожен з цього руху щось робить - уже добре. Наші журналісти щодня роблять свій вибір, яку позицію займати, який матеріал подавати.

Юрій Луканов, Київська незалежна медіа-профспілка:

1, 2. Однозначно «так» - вдалося змінити, тому що очевидно: влада, яка звикла діяти нахабно і нахрапом, з опором журналістів розгубилася і навіть перелякалася. Тобто вона не відмовилася від спроб ( і, власне, багато в чому досягла успіхів) поставити під свій контроль засоби масової інформації. Але в той же час у країні існує журналістський опір у вигляді руху «Стоп цензурі!», також профспілок, зокрема нашої Київської незалежної медіа-профспілки, які проводять акції на захист свободи слова, інформують громадськість і Захід (що дуже важливо) про те, що відбувається в Україні. Наша владна команда не звикла зважати на громадську думку всередині країни, але Заходу вона досі побоюється. Тому інформування Заходу і його реакція - дуже важливі. І, безумовно, «Стоп цензурі!» не дозволив владі цілковито заглушити все і зробити вигляд, що в країні все нормально, оскільки тут ніхто не протестує.

Однак журналістська солідарність ще дуже невисока, і немає критичної маси журналістів, які б могли сказати «ні» владі, топ-менеджменту, який на них тисне. Це не є проблемою лише «Стоп цензурі!», це проблема взагалі українського суспільства - відсутність солідарності. Хотілося б, щоб, усе-таки, журналісти опиралися тискові з боку менеджменту, з боку влади. Їм це далеко не завжди вдається.

Тарас Петрів, фундація «Суспільність»:

1. Це була гідна відповідь на брутальні дії політиків-реваншистів щодо журналістських прав і свобод. Рух також засвідчив свою спроможність діяти дуже динамічно, нестадартно і протягом тривалого часу.

2. Вдалося зупинити відкат. Вдалося солідарно стати на захист професії і показати, що в європейській країні ніхто не боїться погроз і не збирається мовчати при спробах вводити цензуру і руйнувати завойовані демократичні стандарти. «Стоп цензурі!» зберіг спільну цінність - справді не підтримує жодну політичну силу, не фінансується політичними партіями

Не вдалося відстояти справи Андрушка, Кутракова, інших колег та зберегти можливість розвиватися 5-му каналу і ТВі.

Наталія Лигачова «Детектор медіа»:

1. Считаю, что движение «Стоп цензуре!» стало очень важным фактором не только медийного ландшафта страны, но и развития гражданского общества в стране. Я отнюдь не идеализирую наше движение, вижу в его деятельности как успехи, так и упущенные или нереализованные возможности. Тем не менее, самое важное, на мой взгляд, что сделали журналисты весной 2010 года - это продемонстрировали, что и в постмайданном, казалось бы, очень разочарованном и разуверившемся во всем и во всех обществе, в принципе возможен гражданский неполитический протест, независимый от влияния любой политической силы, и при этом протест конструктивный. Это потом уже были и другие гражданские акции (скажем, «Ні поліцейській державі»), и майдан предпринимателей. Первыми - как, кстати, и в 2004-м - выступили журналисты.

За демонстрацию возможности оппонирования негативным процессам в стране мы должны быть благодарны прежде всего журналистам канала «1+1» и поддержавшим их журналистам канала СТБ. За то, что сразу же данный протест получил именно конструктивное и структурированное продолжение, оформленное организационно - общественные организации, такие как «Новый гражданин», «Украинская правда», ИМИ, «Детектор медіа», «Свідомо», «Интерньюз Украина», многие другие, а также медийные профсоюзы - КНМП и НМПУ.

В итоге у нас получилось:

- публично и организованно противостоять цензуре и препятствованию журналисткой деятельности в стране. Да, это противостояние не привело на данный момент к исчезновению давления на СМИ со стороны политиков. Это не помешало власти установить практически монопольный контроль над большинством телеканалов страны. Но (!) давление на время было ослаблено радикально, затем вернулось, но в уже более мягком, хотя, возможно, и более изощренном формате;

- вынудить собственников и власть отказаться от повального решения вопроса с «неуправляемостью» журналистов массовыми увольнениями. И это - одно из важнейших достижений «Стоп цензуре!»;

- дать пример эффективной организации конструктивного протеста, с достаточно неплохо налаженной коммуникацией внутри движения, своим пресс-центром и так далее. И это притом что движение с самого начала и до сей поры не имеет юридического статуса, то есть продолжает оставаться действительно вольной ассоциацией своих членов, без бюрократизации, без иерархии и даже без грантов. :) Все реально построено исключительно на энтузиазме и инициативности, на желании что-то менять к лучшему в своей стране, без каких-либо меркантильных интересов;

- привлечь к движению представителей немедийных общественных организаций, отечественного арт-хауса - благодаря которым были организованы и фотовыставка, и конкурс эссе, плакатов антицензурной тематики, с выездами в регионы страны;

- дать мощнейший сигнал правительствам и гражданскому обществу Запада об обострении в Украине проблем со свободой слова и правами человека. Запад, в свою очередь, отреагировал выражением активной обеспокоенности фактами сворачивания демократических свобод в Украине. Мнение Запада для нынешней власти имеет большое значение, поскольку отнюдь не в России располагаются и МВФ, и банки, на счетах которых осели миллионы наших олигархов и власть предержащих. Да и при ступоре экономических реформ в стране, «крокодильских» аппетитах России, требующей за любые уступки нам огромных преференций себе, российскому бизнесу и т. д., по сути, единственными достижениями, которые нынешняя власть, в конце концов, сможет предъявить электорату, могут быть только ускорившееся процессы нашей евроинтеграции. Поэтому «Стоп цензуре!», активно контактируя и с западными посольствами, и с ОБСЕ, и с Советом Европы, и с Европейской комиссией, помогает, по сути, нашей власти :) сдерживать пагубное желание полностью «зацементировать» информационное пространство. Ну а украинским СМИ «Стоп цензуре!» помогает отбиваться от таких инстинктов власти и политикума, ставить на место чиновников-«ястребов»;

- наладить конструктивный диалог с украинскими властью и оппозицией. Самый яркий пример - взаимодействие чиновников, народных депутатов от всех фракций, представителей медийных общественных организаций и журналистов в принятии и продвижении Закона о доступе к информации. Также кое-что нам удалось сделать в процессе создания, общественного обсуждения нового (очередного) законопроекта по Общественному вещанию.

Но на самом деле даже когда «Стоп цензуре!» приходится делать резкие критические заявления в сторону властей - это тоже диалог! Он дает возможность власти и политикам исправлять ошибки и учиться на них, :) менять тактику, ослаблять давление etc. Журналисты тоже учатся: отстаивать свои права и протестом, и диалогом, а иногда даже и компромиссом. И это тоже большой плюс нашему движению. Также надо отдать должное и власти - ведь даже такой, часто конфронтационный, диалог власти и СМИ в Украине все же имеет цивилизованный характер, в отличие, скажем, от Беларуси или даже России.

2. Ситуация в отечественном медиапространстве, я бы сказала, стабилизировалась. Мы имеем монопольный контроль власти над СМИ, где-то в более жестком, где-то в более мягком режиме. Главный инструмент - договоренности с собственниками, прежде всего, телеканалов. Контроль касается тем, связанных непосредственно с деятельностью и имиджем президента или тех, кто может способствовать их дискредитации. Также значительно урезаны возможности оппозиции донести до общества свою точку зрения. И тут дело не исчерпывается только количественным сокращением эфирного времени для оппонентов нынешней власти. В ход идет и помещение синхронов от оппозиции в манипулятивный контекст, практически ушло из телеэфира комментирование процессов независимыми экспертами, а также масштабное замалчивание «опасных» тем, проблем, инфоповодов. Причем замалчивание синхронное - одновременно всеми телеканалами!

«Стоп цензуре!» способствовал тому, чтобы эта «стабилизация полулжи» была мягкой и не носила репрессивного характера по отношению к журналистам.

О том, что «Стоп цензуре!» удалось, я уже сказала выше. Не удалось:

- создать ассоциацию медийных общественных организаций, как изначально планировалось. Тому есть как объективные, так и субъективные причины, но решающим образом на эффективность движения «Стоп цензуре!» это на данный момент не влияет, по моему мнению;

- привлечь к активному, а не только пассивному, участию в движении непосредственно телевизионщиков. Большинство зачинателей процесса, увы, быстро то ли выдохлись, то ли разочаровались, то ли достигли неких своих локальных целей, :) и отошли в сторону, хотя и остаются в движении;

- значительно расширить количество активистов движения. И это самое слабое наше место: увы, приходится констатировать, что практическая деятельность СЦ держится на индивидуальных усилиях узкой группы людей - пусть влиятельной и продуктивной, но уязвимой в силу своей малочисленности. Молчаливое одобрение другими участниками движения действий этой группы - конечно, тоже важно, но этого мало. :) Хотя надо сказать, что к движению таки присоединяются все новые и новые члены;

- выйти на прямые переговоры с собственниками СМИ. Парадокс, но к представителям АП, Кабмина, СБУ, МВД гораздо легче найти пути для переговоров, чем к медиавладельцам.

В перспективе наши усилия, по моему мнению, должны быть направлены, прежде всего, на защиту наших профессиональных прав и права общества знать через упорный и упрямый ДИАЛОГ как с отечественными чиновниками, медиасобственниками, парламентариями, так и с представителями западных институций.

Фото Олександра Бойка з проекту «Під PRESSом» і з архіву «Детектор медіа»