Марія Хрущак: «Мистецтво – це те, що в житті, а не в музеї»

8 Березня 2011
56012

Марія Хрущак: «Мистецтво – це те, що в житті, а не в музеї»

56012
Новий керівник міністерської газети «Культура і життя» – про радикальне переформатування видання, пошуки інвестора для «Афіші» й про те, що означає бути арт-критиком в Україні
Марія Хрущак: «Мистецтво – це те, що в житті, а не в музеї»

Запитань до арт-критика, редактора закритого видання «Афіша» Марії Хрущак у «Детектор медіа» назбиралося чимало. По-перше, вона ще нікому не розповідала, чому не склалося з новим інвестором для сітігайду KP Media. По-друге, вона взяла на себе відповідальність репрезентувати вітчизняне мистецтво для російських та інших іноземних видань. Зрештою, як куратор і критик із досвідом роботи у ЗМІ, Марія як ніхто інший знає, чому пересічному українському журналістові так тяжко пишеться про актуальне мистецтво, а його публікації часто провокують агресію до творів Олега Тістола чи Бориса Михайлова.

 

Марія трудоголік. Саме з таких людей свого часу в редакціях і кували «гвозді». Разом із тим їй притаманна м'яка - до цього часу - вдача та помірковане ставлення до конфліктів.

 

У січні 2011 року вона стала керівником видання «Культура і життя», посівши посаду заступника директора видавництва Міністерства культури України і головного редактора журналу «Українська культура». В її планах - змінити концепцію формально головної культурної газети країни, розвинути журнал «Українська культура» і створити інтернет-портал, що об'єднає і читачів, і митців. Для цього в героїні інтерв'ю є успішний медійний бекґраунд і позитивне ставлення до нинішньої влади.

 

Про культуру та життя

 

- Чому ви погодилися взяти у свої руки кураторство газети «Культура і життя»?

- Головний редактор газети Віра Маковій запросила мене у видавництво Міністерства культури України, надіславши повідомлення у фейсбук. Я погодилась, оскільки маю достатньо досвіду і бачення формату якісної української преси про культуру і мистецтво. Раніше я планувала створити власне видання, однак за нинішньої економічної ситуації це доволі непросто зробити. Тож співпраця з Мінкультом дозволяє мені вирішити поставлені перед собою завдання.

 

І справді хочу долучитися до створення гідного українського проекту, що матиме кілька виявів: газета «Культура і життя», журнал «Українська культура», портал «Культура». Мені до снаги довести, що некомерційні проекти теж можуть «вистрелити». Щоби створити толкове і впливове видання, мільйонних бюджетів не потрібно. Важливіше в даному випадку - відкритість міністерства, його довіра та молода амбітна і працьовита команда. Набридло чути звідусіль, як усе погано і як усе неможливо. Насправді все відбувається саме так, як ми того хочемо. Спробуймо, принаймні, осмислити сучасну українську культуру як явище, яке ми самі формуємо.

 

- Але у видавництві Мінкульту справи йшли не ідеально. Влітку 2010 року співробітники держпідприємства опинилися у складній ситуації. Нещодавно було проведено реорганізацію, та чи даються взнаки наслідки кризового періоду?

- Я попередньої ситуації вже не застала. Нині у структурі видавництва працюють декілька редакцій видань - «Українська культура», «Український театр», «Пам'ятки України», «Театрально-концертний Київ», «Музика» та супутні. Матеріали періодично публікуються на сайті міністерства у форматі PDF.

 

Щодо «Культури і життя», то окрім головного редактора газети оновився склад журналістів, збільшилася кількість авторів, із якими працюємо дистанційно. З часом розширюватимемо мережу фрілансерів у регіонах. Тепер змінюється структура видавництва, його статут, триває реорганізація в самому міністерстві, і ці нововведення ще не зафіксовано, тож про конкретні речі говорити поки що рано.

 

- Як розвиватимете культурологічні проекти Мінкульту?

- Ми провели редизайн «Культури і життя», а в червні має вийти перший оновлений номер журналу «Українська культура». Назви лишаться ті самі: це бренди, яким дуже багато років.

 

Також найближчим часом плануємо запустити інтернет-портал «Культура». Він має об'єднати наше видавництво з міністерством і стати територією вияву української культури для читачів і митців усієї України і не тільки. Адже нині немає такого єдиного ресурсу, де можна було б почитати офіційні новини в галузі культури, довідатись, які гранти пропонують нашим митцям українські та світові фонди, а також почитати блоги чи переглянути фотогалерею з вернісажу, який пропустив. Словом, «Культура» має стати головним інтернет-ресурсом країни в галузі культури, який буде виконувати функції інформаційної агенції, модератора культурно-мистецьких подій і публікацій про культуру.

 

Контент для газети, журналу і порталу створюватиме інтегрована редакція: наразі це єдиний можливий варіант виживання на ринку медіа. По суті, це буде єдина інфосистема, яка оперуватиме декількома типами ЗМІ, інфопродукти якого частково проникатимуть один в одного. Також маємо виховати коло молодих українських журналістів, які працюватимуть саме в нашому форматі.

 

Змінюючи формати, багато працюватимемо з мовою видань, з її сучасними інтонаціями. Змін попереду чимало: це стереотип, що в міністерській газеті все має бути буквально, зрозуміло і схвально - проекти - виставки - книжки, яким усі дуже раді. Ми ж, навпаки, намагатимемося критикувати. Щось запозичимо від формату сітігайду - наприклад, у кінці року аналізуватимемо окремі процеси чи тенденції. В майбутньому «Культура і життя» може зайняти нішу культурологічної хроніки нашого часу, що називатиме речі своїми іменами і відкриватиме тренди: все про найкраще в українській культурі на сьогоднішній тиждень.

 

 

 

 

- Які маєте пріоритети у формуванні контенту оновленої «Культури і життя»?

- Окрім новин, маємо обов'язкові рубрики, присвячені головним подіям у світі та Україні. Є шпальта, присвячена актуальному культурологічному чи соціологічному явищу. Щономера публікуємо інтерв'ю з людьми, для спілкування з якими маємо важливий інформаційний привід - вже вийшло інтерв'ю з Мирославом Слабошпицьким і Людмилою Горделадзе, в найближчих числах - Василь Шкляр та Олег Тістол. Репрезентуватимемо виставки й фоторепортажі, щоправда без світської хроніки. Тему номера пропонуємо завжди несподівану. З її дизайном найскладніше: наші верстальники ще працюють у такому режимі, коли потрібно експериментувати.

 

- Як будуєте стосунки з міністерством?

- Нині це абсолютно відкрите спілкування. Газетою опікується видавництво Мінкульту, що навіть розташоване не на території міністерства. Міністерство своїх побажань не нав'язує. Всі чудово розуміють, що культура - явище, яке давно розчинилось у житті і в багатьох своїх виявах не може бути контрольоване жодними інституціями, навпаки, має здобувати від них підтримку.

 

- Чи публікуватимете колонки представників міністерства?

- Так, у нас є колонка міністра. Ми вважаємо, що це дуже потрібний і цікавий формат другої, новинної, шпальти. Чому ні? Зазвичай, Міністерство культури сприймається як доволі нерухома інституція, що не має особливого стосунку до життя. Насправді ж там працюють справжні професіонали, з оригінальними думками та поглядами.

 

Оскільки Мінкульт є засновником видання, має повне право на власний майданчик у газеті. І зміни в моїй кар'єрі - великий комплімент міністерству і новій владі. За минулої влади я рік просиділа на фрилансі, ніяких пропозицій по роботі в держструктурі не надходило.

 

- Чи знайома вам газета російського Міністерства культури?

- Знайома. Вона аж надто формальна, суха, до речі, як і альтернативний офіційний сайт, на якому публікують відеоновини. Зрозуміло, що така країна, як Росія, не може собі дозволити веселого, розважального, живого порталу про культуру. В нас усе інакше, ми пишемо про нову культуру, а не виключно про ту, яку вважають «офіційною».

 

І взагалі тут справа ще в стереотипах. Ми самі звикли розділяти культуру на живу і «завмерлу», якою займаються музеї та галереї старого формату. Але і музеї давно продукують надзвичайно цікаві сучасні проекти - наприклад, той же ж нацмузей.

 

Багато всього змінилося за останні роки і, незважаючи на кризу, ситуація в сфері культури серйозно змінилася. Про це свідчить кількість подій, які вже просто складно відстежувати. Кількість серйозних іноземних арт-діячів, які приїжджають не тільки на відкриття до Пінчука, але й в Мистецький арсенал. Кількість нових галерей та арт-центрів.

 

Про місто минулих левів

 

- Знаю, що за походженням ви львів'янка. Чи інтелігентно прийняла вас столиця?

- Відділення мистецтвознавства Академії мистецтв я вирішила закінчити екстерном. На той час уже було зрозуміло: у Львові не залишусь - я там ніколи себе не почувала на своїй території, у своєму просторі. Там майже немає роботи за моєю спеціальністю, я могла розраховувати хіба на місце наглядача в музеї. Ну й з аспірантурою теж було все складно...

 

З іншого боку, зрозуміло, що я би не стала арт-критиком, якби не народилася у Львові. Це, як писав Андрухович, місто-корабель, із якого треба вчасно зійти на своїй зупинці. Інакше доведеться складно.

 

«Зупинка» трапилася швидко: у 2000-му я приїздила до Києва на одну з олімпіад з естетики і посіла перше місце. Стало зрозуміло, що можна обійтися без знайомств та всіляких традиційних львівських історій та рухатися до столиці.

 

Вийшло все й одразу. Після закінчення академії приїхала сюди і вступила до аспірантури філософського факультету КНУ ім. Шевченка, на кафедру етики, естетики й культурології. Університету я дуже вдячна, саме він мене сформував як людину, якій цікаво писати про сучасне мистецтво аналізуючи. Адже історія мистецтв сама по собі не є цікавим предметом для досліджень. Все зав'язане на сьогодні й на тому мистецтві, яке зароджується та створюється сьогодні. І, безперечно, те, що відбувається в контемпорарі, передбачає події, що стануться в першу чергу із соціумом. Художник дуже швидко реагує на зміни, й аналіз сучасного мистецтва - надзвичайно цікавий напрямок філософії.

 

Отже, в моєму житті було три роки такого навчання. Доводилося складно, базової філософської освіти я не мала, і на перших лекціях, коли наш професор Лой цитував Канта німецькою, я думала про те, що, мабуть, потрібно забрати документи. До кандмінімуму з філософії готувалася всі три роки, на вихідних, у «філософському кабінеті» нашого факультету.

 

Паралельно працювала в державному виданні «Образотворче мистецтво», органі Спілки художників України. Цікавий був досвід - займатися сучасним мистецтвом на цій «традиційній» території. Далі розпочала співпрацю зі спеціалізованими архітектурними журналами, писала книжкові рецензії для журналу Дмитра Стуса, багато всього було. Було взагалі цікаво почати. І головне - Київ дав таку можливість.

 

- Творчі львів'яни нарікають на Київ, кажуть, у цьому місті неможливо жити, легше перебратися до Європи. А ви тут не лише мешкаєте, а й працюєте, і ціла львівська «діаспора» також. Часто спілкуєтеся з колегами та колежанками за кавою?

- Я вже давно почуваюся киянкою, і жодного разу не пошкодувала, що поїхала зі Львова.

 

У чомусь Львів, безумовно, залишається особливим містом для мене, але тепер я дуже рідко туди їжджу. Колись там жила моя мама, і я часто бувала вдома. Тепер і брат сюди переїхав, мешкає поблизу Києва і займається вітражами. Він також дуже швидко тут адаптувався, а у Львові, як не дивно, мав можливість працювати лише на будівництві, а не займатися своєю справою.

 

Порівняно з Москвою і з, іншого боку, зі Львовом, Київ - якраз золота середина. Тут можна і жити, і відпочивати, і працювати. У Львові можна тільки відпочивати, в Москві - лише працювати, ну і вчасно втекти звідти у «дауншифтинг».

 

Щодо діаспори - зі Львова маю подругу ще з часів навчання в духовному ліцеї імені Климентія Шептицького. Софія Чемерис була моїм керівником у хорі, а нині є одним із провідних режисерів-документалістів. Вона довго працювала на «Інтері» режисером-документалістом, її свого часу дуже хвалив Парфьонов.

 

Ми та ще кілька спільних знайомих зі Львова підтримуємо стосунки, збираємося десь раз на рік чи два. Частіше вже ні в кого не виходить: у всіх своє життя, купа роботи, знайшлися нові друзі, зав'язалися нові стосунки. В Києві дуже швидко знаходиш своїх людей, із якими цікаво спілкуватися, товаришувати, радитися. Дуже вдячна цьому місту за тих людей, яких я тут зустріла.

 

Про історію звільнень із «Афіші»

 

- Як розпочиналася ваша кар'єра в «Афіші», де за кілька років ви стали шеф-редактором?

- Це найбільший, найцікавіший, найпрекрасніший етап у моєму житті арт-критика. Саме там я сталася і почала писати власне критику.

 

У 2004-му до наших рубрик набирали молодих журналістів, за системою KP Media: надаючи перевагу людям, які хотіли працювати над собою, вчитися. За моїх часів навчали жорстоко. Дуже. Після мого філософського факультету редактору Маші Храпачовій доводилося мало не бити мене по руках, відучуючи від довгих речень та розлогих абзаців з мудрими та малозрозумілими термінами. Півроку під час цього терору я щодня збиралася звільнитися, але розуміла, що тільки так можна навчатися - чесно і безжально. І як арт-критик я в «Афіші» прийшла до того, що мені стала нецікава моя вузькоспеціалізована аудиторія, бо вищий пілотаж - писати просто, зрозуміло і при цьому глибоко. Це те, до чого йде сучасна журналістика.

 

Команда була фантастичною! Всі, хто з певних причин ішов з «Афіші», потім казали, що більше такої редакції в Україні немає. Було на кого рівнятися, не можна було собі дозволити підготувати свою рубрику на дві планки нижче порівняно з сусідніми. Коли роздруковувалися «білки», я, часом, вирішувала: «Так. Зараз я знімаю свій матеріал і готую новий, бо це буде повний неадекват». Ідеться про випадки, коли в останній момент з'являлась інформація про подію, про котру я могла написати першою, або взяти інтерв'ю по телефону в ніч здачі номеру. Так сталося багато моїх безумних і прекрасних проектів в «Афіші» - від теми номеру з молодими українськими письменниками, яких ми повдягали у студії в речі японських дизайнерів, до інтерв'ю з Мамоновим та Кормільцевим.

 

Звісно, всі ми жили своєю роботою. І коли, вийшовши з роботи, усвідомлювала, що, наприклад, пройшла весна, а ти не помітив - вирішувала звільнитися, та потім через щільні дедлайни згадувала про це своє рішення ще через півроку. Не всі витримували такі навантаження, дехто сходив із дистанції. Можливо, це правильний підхід - такі люди, напевне, довше живуть і почуваються здоровішими.

 

Для мене та моїх колег «Афіша» була поїздом, у якому ми всі їхали. І в редакції кипіло таке життя, що до офісу щоранку йшли з посмішкою. А далі прийшла впливовість: за деякий час після початку роботи в «Афіші» мені почали надходити дзвінки, листи з відгуками.

 

І це був шок для багатьох із нас: ми усвідомлювали, що нас справді читають, за нами слідкують, з нашою думкою рахуються. Хоча ми працювали не на власні імена, а на розважальний формат, без жодних претензій та амбіцій. Приміром, прочитавши текст про виставку, людина мала зрозуміти, чи варто на неї йти, а не що про неї думає Марія Хрущак.

 

- Якими були ваші обов'язки?

- Я опікувалася рубриками «Виставки» і «Книжки», певний час - рубрикою «Діти». Всі учасники редакції готували «Тему номера», рубрику «Персона», були задіяні у створенні обкладинки та вигадування слоганів. Також в «Афіші» ми займались і спецпроектами, як друкованими - я про гіди по сучасному мистецтву та фотографії, так і художніми виставками.

 

В «Афіші» мені вдалося втілити багато проектів для популяризації молодої української культури. Зокрема, був номер із молодими українськими письменниками - Дереш, Лазуткін, Стронґовський, Малярчук, Софія Андрухович, Галя Карпа. Ми друкували українську поезію, висвітлювали арт-проекти, які згодом переросли у фестивалі. «Афіша» була відкритою для тої української культури, що лише проростала в Києві. Сюди з'їжджалися люди з різних міст і не знали - як далі, куди йти? Ми знайомили з ними киян на наших шпальтах, ми показували, що російськомовний сітігайд може бути українським. Завдяки «Афіші» я зрозуміла: сітігайд - це і є видання про культуру великого міста. Це формат, що передбачає швидке реагування на важливі події і явища. Сітігайди дуже добре схоплюють тренди: ти відкриваєш номер і бачиш усе те, з чого складається життя у великому місті - книжки, концерти, ресторани, одяг, виставки.

 

- Також ви працювали у виданні «Новинар» на етапі створення пілоту. Чому повернулися до «Афіші»?

- Працювала, бо дуже хотіла писати українською. З цією роботою не дуже склалося, тому що Джед Санден був незадоволений, що всередині компанії переманюють людей. І я повернулася до «Афіші». Ми з Тарасовим (кінокритик Олексій Тарасов. - ТК) як шеф-редактори здавали по черзі номери. Це був період нашої найулюбленішої «Афіші», коли ми почали публікувати інтерв'ю з відомими світовими режисерами, акторами і музикантами, коли зробили редизайн, розширили коло своїх інтересів. Наприклад, свого часу для першоквітневого номера кожен журналіст редакції написав рецензію на перший музичний альбом пана Леоніда Черновецького.

 

Тоді було дуже цікаво експериментувати з темами, з версткою, з дизайном. Потім усе це раз - і зникло, в один момент. Ніхто не думав, що «Афішу» закриють в один день.

 

 

 

 

- Ви намагалися знайти інвестора для видання. Чим це закінчилося?

- Це дуже дивна історія. Інвестора шукати довго не довелося: Олега Нагаєва знаю з відкриттів виставок, це людина з кіл колекціонерів українського мистецтва. Він має друзів у московській «Афіші» і йому цікавий формат сітігайду. Наскільки мені відомо, два місяці велися переговори, і вони вже дійшли до моменту підписання угоди, але в останній момент Джед Санден сказав «ні». Мені складно пояснити його мотивацію, оскільки він бізнесмен, до того ж - американський бізнесмен. Але якби він хотів продати «Афішу», він би її продав. А якщо би Олег Нагаєв дуже хотів купити видання, він би його придбав. Але скажу відверто, скільки я там працювала, стільки про це й говорили: мовляв, приїхали москвичі і хочуть нас купити. Подейкують, що московська «Афіша» таки придбала ліцензію у KP Media.

 

 

                                               Про інтертейнмент, несумісний із життям

 

- З якими іноземними виданнями ви співпрацюєте?

- Близько чотирьох років пишу для російського журналу про мистецтво «АртХроника». На своїй території це журнал номер один, і вони зацікавлені, щоби про українські події, зокрема у Венеції, писали люди, які знаються на ситуації. Нещодавно вийшов мій огляд про українські галереї і мистецькі центри - гід вихідного дня для росіян. Доволі критичний, але саме для Москви я пишу такі речі, на які тут чомусь ще прийнято ображатися.

 

Деколи пишу для рубрики «Мистецтво» московського журналу Officiel - в них у глянці працюють дуже хороші арт-критики і редактори. Нещодавно Маша Кравцова замовила мені матеріал про бразильську художницю Сінтію Марчеле, що отримала премію Future Generation Art Prize 2010, засновану фондом Пінчука.

 

Також пишу для «Артгида» - здебільшого, роблю свою добірку подій, які варто не пропустити в Києві. Східноєвропейський сайт Eastern European Collectors замовив матеріал про колекціонерів в Україні. Наші західні сусіди відчувають, що в нас арт-ситуація стрімко змінюється на краще.

 

Переважно іноземним виданням мене радять київські галеристи, яких я часто критикую за їхню діяльність. Зводити з кимось рахунки в мене потреби немає, критикуючи, намагаюся стежити за ситуацією відсторонено і прогнозувати розвиток подій. Адже лише таким чином можна зафіксувати, що відбувається насправді.

 

- На перший погляд, у наші ЗМІ чимало пишуть про культуру. Такий розділ мають майже всі суспільно-політичні видання, не рахуючи спеціалізованих - журналів «ШО», «Коридор». Але запити широкого кола читачів, здається, не задоволено...

- Якщо зібрати публікації перелічених видань в одному журналі, можна звести читача з розуму: маємо дуже різні формати, все строкато, немає чіткої позиції як у видань, так і в окремо взятих журналістів.

 

В журналі «ШО», з одного боку, публікуються радикальні фото, з іншого - вірші, які зацікавлять дам віком під 60. У старомодній манері подано рубрику «Книжки», особливо на тлі справді агресивних матеріалів. Такі речі складно поєднуються. Це, звісно, можливо, але потрібно працювати з подачею матеріалів, дизайном і так далі.

 

«Дзеркало тижня. Україна» нудно читати: ті самі автори, яким, мабуть, вже давно не дуже цікаво все це писати, та сама мова. Зараз світ настільки змінюється, що варто задуматися про доцільність текстів «про дам і чепчики».

 

Щодо політики і культури, то тут мені ближчий журнал «Публичные люди». Вони вміють цікаво візуально представити героїв, можуть трошки по них «проїхатися» або ж у форматі інтерв'ю їхніми ж словами намалювати портрет у всій його красі, як то кажуть. Тут можна прочитати про арт- і фотопроекти, також для «ПЛ» пише дуже цікавий Костянтин Дорошенко, один із найсамобутніших арт-критиків.

 

Зрештою, все залежить від смаків: когось вдовольняє і рубрика «Шоубіз і культура» на сайті «Кореспондента». Щодо видання різної за віком аудиторії - сподіваюся, з часом ним стане «Культура і життя».

 

- Українські ЗМІ все частіше інформують про мистецтво мовою цифр. Чи важлива така система цінностей для читача?

- Такі матеріали цікаві незначній частині аудиторії: арт-дилерам, арт-агентам, колекціонерам.

 

У нашому випадку діють певні шаблони сприйняття інформації у друкованих виданнях. Це як із правилом найпродаванішої обкладинки: має бути червоний колір, зображення людини, контакт із очима, якщо зображено людину, чи шоколад. Те саме, на чийсь погляд, має відбуватися і з публікаціями: менше інформації, більше цифри, бажано суми і бюджети.

 

Є речі, які застосовуються до нашої сфери, але несумісні з нею. Мене жодного разу не зацікавила стаття, приміром, рубрики «Культура» журналу «Корреспондент». Чи цікаві публікації в такому форматі широкому загалу? Я не впевнена. Чи цікаво це бізнесменам? Невідомо. Останні, зазвичай, трохи знаються на культурі. І вони, мабуть, читають «Коммерсантъ».

 

Не все так погано з українським читачем. Є люди, які в нашій сфері не дуже петрають, але вони чудово знають історію мистецтва. Крім того, вони багато подорожують, мають можливість відвідувати хороші виставки. Гадаю, нам варто переорієнтуватися на читача розвиненого і відкритого для нових знань. Що вище ми самі підніматимемо інтелектуальну планку аудиторії, то більше зростатиме коло освічених у культурі людей.

 

Не можна в жодному разі переходити на популістський рівень цифр, грошей, пліток, шоу-бізнесу. Цього достатньо в телевізорі. Купуючи друковане видання, людина декларує, що не відноситься до категорії телеглядачів. Адже щоб дізнатися про щось у телевізорі, потрібно буде втримати 58 хвилин реклами в проміжках... Тож давайте ставитися до аудиторії з повагою, нині час європейських людей.

 

- Так, і тем для розумного читача не бракує. Скажімо, російські драматурги дорікають нам, що в Україні мало знають Анну Яблонську, що ми про неї нічого не писали. Чому так сталося, на вашу думку?

- На жаль, ситуація така, що якщо талановиті люди пишуть російською, вони мають більше шансів заявити про себе за допомогою інтернету в Росії, здобути премію там. Приміром, декілька років тому російську премію здобув Лазуткін (поет і журналіст Дмитро Лазуткін. - ТК). Наших талановитих молодих людей там шанують, і не шкодують на них винагород.

 

Зрозуміло, що Яблонська мала виходити на інший рівень, і в неї було майбутнє як у сценариста. І в Росії, і в самій Москві набагато більше театрів, аніж у нас. Але так вийшло, що Анна вже відбулася. Дуже символічна для України трагедія: не можемо ми себе остаточно ідентифікувати поза Росією, досі маємо надто багато спільного.

 

... В мене ніколи не було бажання кудись їхати працювати. А потім стало зрозуміло, що просто так у конкретній країні не народжуються: якщо ти тут, ти повинен щось зробити саме тут.

 

- У чому, на вашу думку, недопрацьовують ЗМІ щодо актуального мистецтва?

- Якийсь пласт сучасного мистецтва ми пропустили. В нас його довго не було, і ми тепер маємо швидко багато чого переварити та освоїти. Адекватність у більшої частини людей з'явиться, коли ми почнемо частіше подорожувати, спокійніше сприймати тренди і відрізняти справжнє мистецтво.

 

Мистецтво - це не те, що в музеї, а те, що в твоєму житті. І те, що зайве в твоєму житті, непотрібне й мистецтву: воно швидко зникає і забувається. Самі журналісти не хочуть напружуватися: для копіювання прес-релізу потрібно дві хвилини, а щоб написати принаймні якісну новину, треба посидіти в інтернеті, закопатись у книжках, а це, в ідеальному випадку, година - дві - три. А якщо місце журналіста займає якийсь телепко, йому простіше сказати: «Усе це фігня, ваш контемпорарі арт».

 

Нам треба працювати над собою. Журналіст - це дуже серйозна сфера, і, на жаль, чимало наших колег скомпрометували професію. У художників немає до них довіри: «О Господи! Я ніколи більше не робитиму виставку в Україні! Прийшли журналісти, обліпили мене, і всі питали виключно про гроші!». Хоча цьому митцю, до речі, є що сказати світові. А наші культурні журналісти давно мали б знати, що такі запитання доречніше ставити представникам галереї.

 

Зі сповзанням у шоу-бізнес ми змішуємо те, що за природою речей не змішується. Лишається дочекатися людей, які писатимуть про мистецтво жорстко і відверто. Якщо в інших країнах таке явище звичне, в нас це також можливо.

 

 

                                               Про окрему поличку у великій шафі

 

- Якою мірою медійна нині професія куратора?

- Куратор - одна з найбільш творчих і найпотрібніших часу професій. Тому що самому художнику вже не до снаги проеціювати, яким чином його твір можна репрезентувати аудиторії. Над такими речами міркує куратор, і його посередництво стає все актуальнішим.

 

Перш ніж ініціювати проект, я намагаюся заручитися ідеєю й чітким внутрішнім переконанням, що ці роботи має бути представлено зараз, тут і на цій території. Далі починаються технічні й фінансові питання. Це теж непросто, тому що непросто вклинитися в розпланований виставковий простір. А не маючи місця й часу, не зможеш шукати спонсорів та партнерів: людям, яких цікавить арт-територія, потрібно знати - що, де і коли відбуватиметься. І поки немає «де», немає нічого.

 

На території мистецтва все відбувається на рівні чудес - у певний час ти потрапляєш на певну територію, випадково знайомишся з людиною, яка тобі каже: «Я хочу долучитися до цього проекту». Звісно, за цю територію невипадкових збігів багато чого забирається. Куратор сам стає публічною людиною - його критикують, йому заздрять, ставлять палки в колеса.

 

Згодом розпочинається робота з пресою, і це, напевне, теж дуже складний етап. Одна справа експозиція - там ти працюєш із простором. А у випадку зі ЗМІ ти працюєш із єдиним текстом, і він має бути ідеальним і для копіпейстера, і для фахового журналіста. Текст - дуже важлива історія соціалізації проекту. Саме за його допомогою роботи художника можна поставити у великій шафі на певне місце. Пояснити, що це за місце і чому художник його вартий - найскладніше.

 

- Як ви знайшли художника Ігоря Перекліту, для якого організували дебютну персональну виставку в Києві?

- Я їхала у Львів у пошуку молодих художників. Вночі наша компанія вирушила до Івано-Франківська, а там Прохасько та Котерлін порадили поїхати в Галич і знайти Перекліту. Разом зі мною вирушила Софія Чемерис - вона знімала кіно про те, як куратор їде в українську провінцію. :)

 

Раніше я була знайома з роботами Перекліти за колективною експозицією в Національному художньому музеї. Роботи цього художника є свідченням 90-х, відгалуженням унікального трансавангарду, яким він може бути на периферії, де люди не їздять у Київ, не бувають у Львові, а просто живуть своїм життям. Весь український арт постчорнобильського періоду доволі агресивний і трохи кічовий. Перекліта протестує проти таких феноменів, як жлобство, всі ці західницькі подвійні стандарти моралі. Уявіть лише, що означає бути таким художником у Галичі! І Перекліта мав серйозні проблеми, у середньовіччя таких, як він, палили на вогнищах.

 

Персонального проекту Перекліта до нашого знайомства не мав. Мені він повірив, надав роботи для виставки. Та сам до Києва не поїхав - сказав, що йому це не дуже цікаво.

 

 

 

 

 

- Проект «Аут», в організації якого ви брали участь, зачепив серйозні соціальні явища. Чи допомогли в цьому журналісти?

- ЗМІ відгукнулися дуже добре. Можливо тому, що ми доклали чималих зусиль до просування виставки. Як би там не було, проблема є соціально важливою: за світовою статистикою, кількість аутистів стрімко зростає. Вони починають утікати від оточення ще в утробі матері, народжуються асоціальними. Україна також може прийти до цього дуже скоро, і вивчити цю проблему варто зараз, щоби намагатися вивести цих людей на територію спілкування. Для того, щоб проект не сприймався виключно у мінорній тональності, ми залучили художників-неаутистів. Хоча художники в більшості своїй теж аутисти.

 

Під час роботи в рамках «Аута» я зрозуміла, що найкраще вдаються речі, які в тобі щось змінюють... І, якщо тема цікава тобі особисто, проект може спрацювати дуже потужно. Сподіваюся, цього року буде й наступний «Аут». Планують підняти тему нейрорізноманітності.

 

Фото Антона Булаха 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
56012
Читайте також
10.12.2010 08:38
Олена Коркодим
19 266
02.02.2010 09:41
Олена Коркодим
47 592
Коментарі
0
Щоб додавати коментарі потрібно Авторизуватись.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду