«Останній  сюжет в архітектоніці  новинного випуску» - саме такій темі присвятила свою дипломну роботу випускниця Інституту журналістики, а нині знана репортерка Ольга Кашпор, яка нещодавно звільнилася з НІСу. Певний час саме цей особливий жанр фінальних «бантиків» був полем її творчої реалізації. Втім, у процесі набуття професійного досвіду на різних телеканалах сфера компетенції 27-річної журналістки вже давно вийшла за межі «бантиків» - сьогодні вона впевнено називає себе «універсальним солдатом» і має на це право. 

«Спочатку мені здавалося, що журналістика - це випадковий вибір, - говорить Оля. - В дитинстві я взагалі понад усе мріяла стати водієм трамваю з мотивацією: оце накатаюся!». Попри очевидну наївність такої мрії, у Дружківці Донецької області, де минало дитинство Олі, подібна інтенція мала свою прагматику: це одне з небагатьох українських міст, де трамвай місцями ходить по одній колії в обидва боки - чим не атракціон для дитини? Згодом, вже працюючи на новинах Першого національного, це чудо Оля таки увіковічнила у одному зі своїх сюжетів. Що ж до журналістики, то ще під час навчання (а саме - з кінця третього курсу, коли Оля почала працювати у новинах на СТБ) сміливість та особиста ініціатива надали цій випадковості у її долі відчутної ваги та змісту.       

Оля залишила «головний  канал країни»  з холодною головою. «На "Інтері" взагалі відсутня як така внутрішня конкуренція, - каже вона. - Думаю, вже після виборів там знову буде якась зміна керівництва. Вони вже втратили дуже велику частину колективу, не найгіршу, як мені здається, але у мене немає відчуття, що вони шкодують, що так сталося. Навпаки, є відчуття, що їм абсолютно байдуже, хто буде сидіти в ньюз-румі "Подробиць"». Про те, чому з редакції новин каналу «Інтер» ідуть журналісти, чи можлива сьогодні нова журналістська революція і чи є кайф у щоденному стресі - про це і не тільки у розмові ТК з Ольгою Кашпор.  

- Олю, найгарячішим інформаційним приводом для нашої зустрічі є твій нещодавній демарш з новинної служби каналу «Інтер», який супроводжувався з твого боку малозрозумілими метафорами, що тобі «набридло борсатися в болоті». Розкажи, наскільки спонтанним є це твоє рішення?

- Рішення визріло давно, просто я сама дочекалася інформаційного приводу. Цим приводом стала історія з сюжетом Недзельського, який тим не менш вийшов у тому вигляді, в якому його написав Рома. Я думаю, це тільки тому, що на момент виходу сюжету в ефір вже була написана заява про звільнення. Вирізати синхрон за цих обставин - значить, підставляти себе. Потім хтось, даючи інтерв'ю «Детектор медіа», сказав би, що він звільнився через цензуру на каналі. А так - яка цензура? Сюжет вийшов так, як ви його написали. Хоча ще за 10 хвилин до ефіру була загроза того, що він не вийде у такому вигляді.

- До сюжету, який підготував Роман Недзельський, були якісь претензії?

- Насправді за вимогою шеф-редактора Олександра Пилипця сюжет мав вийти в ефір без одного синхрону, який, на мою думку, забезпечував баланс. Йдеться про синхрон представника НКРЕ, який каже, що, ліквідуючи облгази, держава фактично забирає те, що їй і належало. Коли Рома не погодився прибрати цей синхрон, йому сказали: давай викинемо два синхрони - цей і  представника якогось облгазу. Але ж якщо викидаєш два, то сюжет вже зовсім не схожий на той, що журналіст робив спочатку! Сюжет був про те, як відбувається реформування газової галузі. У відповідь на вимогу прибрати синхрон Рома сказав, що відмовляється начитувати свій сюжет. І запропонував зробити це Пилипцю, додавши, що дотримання балансу в сюжеті для нього принципове, а якщо керівництво цього не розуміє, він готовий звільнитися. Пилипець відповів: мовляв, я начитаю, а ти, якщо такий розумний, можеш іти звільнятися. Потім уточнював, що він сказав: якщо хочеш, можеш іти звільнятися... В принципі, в НІСі ніхто зараз особливо не тримається за людей, ми в цьому переконалися багато разів. І моє рішення не спонтанне і не емоційне. Воно виплекане. В принципі, зародки цього рішення з'явилися ще коли помінялася команда. Просто не можна було йти одразу, тому що тоді це точно можна було би називати демаршем. В мене не було причин не сприймати людей, які щойно прийшли в новини, окрім якогось внутрішнього інтуїтивного, такого жіночого передчуття, що з цими людьми я не спрацююся.

- Чи правильно я розумію, що до звільнення Безлюдної  бажання йти з каналу в тебе не було?

- Не було такого бажання. Знаєш, я читала на «Детектор медіа» під новиною про те, що з «Інтера» йду я, а також Роман Недзельський та Андрій Сайчук, якісь анонімні зловтішання про те, що, мовляв, прийшов час вам поплатитися за те, що колись ви прийшли на чужі місця. Я працювала на «Інтері» з листопада 2007 року. Я не прийшла в той час, коли болісно звільняли одних людей і заходили інші. Я прийшла за півроку після цього, коли все вже більш-менш устаканилося. Що стосується радикальних методів Безлюдної, коли вона заходила на канал, то я можу сказати свою думку: вона просто вирішила зламати хребет корупційній схемі, на якій трималася робота попередньої команди. Звичайно, я вже зараз уявляю, як в коментарях почнеться крик, що була ж команда професіоналів, яких образили. Може, когось образили. Я брала на «Інтері», в архіві, сюжети тих людей і хочу сказати: це не вчорашній день, це позавчорашній день. Я більше нічого не буду казати. Хто не втомлюється кричати про професійність якоїсь там команди - нехай подивиться сюжети «Подробиць» з архіву.

- Що стало кардинально мінятися в роботі на новинах, що призвело, зокрема, і до твого звільнення?

- В принципі, все зводиться навіть до однієї людини. Це прізвище вже Рома Недзельський називав. Це Олександр Пилипець. Ця людина принесла з собою якусь таку деструктивну нотку в настрої каналу. Може, не було багато часу, щоб розпізнати в ній великого професіонала, але в тих робочих моментах, які у нас виникали, я не побачила якихось редакторських талантів.

Раніше Антон Нікітін поєднував дві посади - він був шеф-редактором і директором НІСу. Тепер директором НІСу є Лариса Горська, а шеф-редактором - саме Олександр Пилипець. І останньою краплею стало те, що він активно почав розпускати чутки, що журналісти беруть «джинсові» гроші. Це, зокрема, й мене стосувалося. Він знаходив якісь дуже незрозумілі приводи. Запідозрив мене в тому, що я дуже часто роблю сюжети на студентську тематику, що я беру гроші зі студентських громадських організацій. Що смішно, бо якщо в них і є гроші, то дуже невеликі. Я в принципі не беру «джинсових» грошей. Як з'ясувалося потім, він підозрював інших моїх колег, навіть зі спортивної редакції. Навіть коли робилися сюжети з єдиної в світі, супер-пупер дитячої спортивної школи, він казав: це вам Суркіс заплатив. Коли робилися на ранок сюжети з дельфінарію, значить, пішли гроші з дельфінарію. Він в усьому чомусь вбачає якісь гроші, які йдуть «мимо каси».

- Олександр Пилипець з'являється і починає діяти такими радикальними методами. І колектив у відповідь мовчить?

- Кожен мовчав. Коли я порушила це питання, що, мовляв, є такий наклеп, до мене він дійшов, я хочу привселюдно сказати, що це не так, люди почали піднімати голови і казати: так, і в мене така історія була, і мені вже тричі закидали, і мені. Може, думали, що ніхто не повірить, але, в принципі, за «джинсові» гроші ніхто не працював на цьому каналі, поки була Безлюдна. Я навіть чула такі історії... Старий «Інтер», мені здається, працював за «джинсові» гроші. Тому що іноді мої колеги приїжджали на зйомку в той самий музей Ханенків і за ними ходив навшпиньках прес-секретар і питав: «Скільки ми вам винні? Тому що коли раніше до нас такий-то журналіст з "Інтера" приїжджав, то ми постійно за ці зйомки щось були винні». На перших порах доводилося пояснювати, що цей «Інтер» так вже не працює. Або дзвонили і казали випусковому редактору: буде така подія, ви маєте її зняти. Чому ми маємо її зняти? Присилайте прес-реліз, ми подумаємо. Та ні, ви маєте її взяти - 30 тисяч. Що таке? Ми завжди так працювали. Тобто, такі сигнали з минулого доходили від людей, які ще не зовсім роздуплилися, що тут вже все помінялося. І оскільки Пилипець зі старої команди, може, він звик, що телебачення працює так, і в усьому й тепер шукає або вбачає якусь фінансову складову.

- Попри те, що всі мовчали у відповідь на наклепи, був момент, коли працівники НІСу спромоглися діяти згуртовано. Я маю на увазі написання колективного листа на знак протесту проти звільнення Наталії Гуменюк. Як це все було? За словами Юрія Сидоренка, видимих причин для звільнення не було.

- Це не моя історія. Я не знаю, наскільки я маю право її докладно розповідати. Дійсно, намагалися звільнити Наталю, не пояснивши колективу нормальних причин. Наталя - така людина, до якої взагалі немає за що пристібатися. Вона дуже чесна, дуже організована на роботі, вона робить все і навіть в десять разів більше. Тому якогось формального приводу її звільнити не було. Моя особиста думка (хоча в мене немає доказів, щоб когось звинувачувати), що керівництву потрібно було її місце. Вона була начальником міжнародного відділу, а це таке місце, де замикаються бюджетні потоки, зокрема фінансування корпунктів, дорогих закордонних відряджень тощо. Наталя в цьому була педантичною, дуже чесною, жодної копійки не пішло туди, куди не треба. Вони її оббріхували. Казали нам спочатку одну причину, а коли ми розвіяли сумніви щодо цього, вони вигадували інші причини. Вони казали, що це не їхнє рішення, а рішення вищого менеджменту, тобто Хорошковського.

- Вони - це хто?

- Пилипець, Канавін, Лариса Горська. Вони нам на летючках пояснювали, що вони нічого не можуть зробити, тому що звільнення Наталі - це особисте рішення Хорошковського.

- Як виникла ідея написати колективний лист?

- Ми його написали одразу. І зробили одну невеличку дурню - понесли цей лист до Лариси Горської. Як висловився один наш колега: «Ось автомат, яким ми хочемо вас вбити, нате його». Ми принесли цей лист їй і сказали: «Зробіть що-небудь. Якщо у вас є ще якісь аргументи для вищого менеджменту, щоб лишити Наталю з нами, використайте їх, будь ласка. Якщо ні, тоді ми цей лист передамо особисто Хорошковському». Горська пообіцяла ще раз «спробувати переконати» власника у безглуздості звільнення Гуменюк. Але, вочевидь, і не збиралася цього робити. За кілька днів вона попросила нас не йти далі, сказала, що змінити вже нічого не можна. Таким чином, ми тільки втратили час. Врешті цей лист ми передали в приймальню Хорошковського факсом і зателефонували. У Руслана Сєнічкіна був особистий номер Хорошковського. Він зателефонував, оскільки він - ведучий. Оля Грицик та Анна Гомонай також були готові в разі чого прийти на особисту зустріч до Хорошковського, щоб підтримати нашу ініціативу. Особисто від нього ми дізналися, що звільнення Наталі ніколи не було його рішенням. Але зрештою їй довелося піти через те, що лишатися з цими людьми після всього, що було, працювати в одному колективі вона вже бажання не мала. Цей випадок показав, що дійсно є якась певна група людей, які можуть сказати: ми вам не віримо.

Взагалі, в нашій країні телебачення ще не стало таким бізнесом, коли власник цього бізнесу розуміє, що йому треба просто добре налагоджене виробництво, високоякісний продукт за всіма стандартами, який приносить прибуток. У нас ще телебачення розглядається як рупор чогось, когось. Особливо багато бажаючих використати першу кнопку, яку дивиться кожен третій глядач країни, здається.

- Чи відбулися якісь структурні, технологічні зміни у роботі НІСу після появи Іллі Канавіна та Дмитра Бєлянського?

- Нічого не змінилося. Канавін вичитує недільний випуск. З ним не було взагалі ніяких проблем. Абсолютно адекватна людина.

- Як ти гадаєш, «абсолютно адекватна людина» може говорити своїм колегам щось на кшталт «демократия заканчивается на мне»?

- Особисто я такого від нього не чула. Були моменти, коли ми працювали над якимось сюжетом, він його вичитував. Ми досить легко порозумілися.

- Ти вважаєш нормальним, що громадянин іншої країни робить новини сусідньої країни? На думку Дмитра Бєлянського, «профессионал не имеет гражданства». Твоя думка?

- Справді в процесі роботи над новинами трапляються такі ситуації, де важить, громадянином якої країни ти є. Мені здається, що я трошки це відчувала, коли з Карташковим працювала (на «1+1» - «ТК»). Там був московський наліт. Але професійність все-таки важить більше, ніж громадянство. З боку Канавіна поки що я кардинальних перекосів в російську сторону не бачила.

- Пригадую, було особливо тріумфально анонсовано появу аналітичної служби, яка мала б покращити якість роботи НІСу. Який вигляд на сьогодні має ця служба?

- Аналітичний відділ щось себе не зарекомендував за ці три місяці. Як ми отримували від аналітиків календарик подій, так і продовжуємо отримувати. Мені казали, що при підготовці якихось сюжетів люди отримували серйозні аналітичні довідки, але для тих сюжетів, що я готувала, жодного разу нічого не було надано. Може, тому, що я не зверталася до них, але мені такої можливості не пропонували.

- Як на сьогодні формується порядок денний у роботі НІСу, вимоги до сюжетів? Яку роль у цьому процесі відіграє Олександр Пилипець?

- Розумієш, якісь побажання до сюжетів є завжди і на всіх каналах. Просто є особисті домовленості журналістів з керівництвом - мовляв, я на такі-то теми не їжджу, я цього не роблю, з такими пропозиціями до мене не звертайтеся. Керівництво собі й знає, до кого з чим звертатися, якщо воно мудре. А якщо керівництво нерозумне, тоді воно ходить з сокирою і просто рубає дерева, які непогано плодоносять. Справа не в цензурі (вона - ще раз повторю - в тому чи іншому вигляді присутня на всіх каналах!), а в тому, що Олександр Пилипець не може виконати завдання, яке на нього хтось поклав, тонко, дипломатично, грамотно, не зачіпаючи людей, які працюють в колективі.

- А у чому, власне, полягає цей порядок денний? Чи правильно я розумію, що у роботі «Подробиць» на сьогодні існує кон'юнктура, яка стосується певних тем, особистостей?

- Є такі речі, але вони так швидко міняються, що я вже навіть не знаю, в чому вони полягають. Якщо при попередній команді я точно знала, що наше завдання, не моє особисто, а людей, які на це погоджуються, - «мочити Юлю», то тепер я так сказати не можу. Тому що у нас зараз роблять передвиборчий калейдоскоп, де показують всіх потрошку, сильного перекосу немає в сюжетах. Мені здається, що там нагорі все так швидко змінюється, що ми просто не можемо і не повинні стежити за тим. Наприклад, я не можу навіть уявити, чим сюжет Романа Недзельського міг зашкодити якимось уявним інвесторам, про інтереси яких журналіст в кожному разі  насправді не повинен думати.

- Чи легко було тобі працювати за часів Безлюдної, коли все було зрозуміло, як ти кажеш? Тобі доводилося боротися проти втручань у твої сюжети?

- Ні, жодного разу такого не було. Можливо, тому що мені і решті людей, про яких знали, що вони не будуть цього робити, просто це не доручали. Коли ми прийшли до Горської на розмову, вона каже: «Ну, зараз же ефір у нас виглядає набагато збалансованіше, ніж той ефір, який був за старої команди!» Можливо. Тоді були сюжети з величезними перекосами, але я точно знаю, що я їх не робила. Врешті, в ефірі, окрім політики, ще багато місця.

- На початку журналістської революції у 2004 році ти була однією з тих активістів, хто, працюючи у новинах на Першому національному, ризикнув заявити про свою солідарність із журналістами-повстанцями з інших каналів.  Тобто серед тих, в кого мало вірили навіть самі ініціатори журналістської революції, знайшлися таки люди, які вголос відмовилися миритися з темниками. Що заважає сьогодні молодим журналістам робити свою революцію або принаймні захищати власне право на професією?

- Тому що переважна більшість у ньюз-румі буде мовчати. Тоді в ньюз-румі на УТ-1 піднялося 12 людей у відповідь на те, що вони побачили в телевізорі, ще 20 людей з інших каналів, які про це заявили. Ми тоді зрозуміли: ми не самі. А зараз хтось собі каже: криза, куди ж я піду шукати роботу. В когось є дитина, кредит, ще щось. Багато що може змушувати людину пояснювати самій собі, чому вона дозволяє собі бути такою гнучкою. В мене зараз особливих причин бути такою гнучкою немає і тоді не було. Але той час від цього відрізняється тим, що тоді журналісти, серед яких були й матері-одиначки, що знімали квартири, ризикували просто всім і все рівно це робили. А зараз більшість просто боїться: я виступлю, мене викинуть, я залишуся без роботи, а мене далі ніхто не підтримає.

Гроші - новий виклик. Зараз простіше знайти журналіста, з яким можна укласти угоду. Запропонувати йому гроші і він буде виконувати те, що потрібно. Зараз не треба писати темники, не треба насаджувати якусь ідеологію. Достатньо просто знайти потрібну людину, яка погодиться, і запропонувати їй гроші. Ця людина буде сидіти поруч з тобою в ньюз-румі, і що ти їй зробиш? Скажеш «не бери»? А вона скаже: «Я жити хочу». В цьому сенсі тоді, в 2004-му, ніхто нікого не хотів купувати. Принаймні на Першому Національному.

- Але ж насправді відомо, що тоді на тих же «плюсах» журналістам давали гроші у конвертах за виконання темників.

- Тоді просто всі жили під примусом, виконували темники і до певного переламного моменту навіть не думали, що можна і, головне, що потрібно щось змінювати. На інших каналах (де, можливо, були задіяні гроші) теж настав цей переламний момент. Гроші не змогли зупинити хвилі журналістського протесту. Журналісти по-справжньому злякалися втратити, назавжди поховати свою професію. Тепер цього мало хто боїться, одиниці відчувають цю роботу як місію.

...Я пригадую, у нас в новинах на УТ-1 була дівчинка-стажерка Людмила Небелиця, яка пізніше стала журналісткою. Вона ще стажувалася і не знала, візьмуть її на роботу чи ні, а тут ця революція. Воно їй тисячу разів не треба, її вже майже взяли на роботу, вона не хоче втрачати цього шансу. Вона вагалася, чи приєднатися до нас чи ні. Я тоді ходила на день народження до своїх друзів, які жили в гуртожитку при заводі Антонова. Серед їхніх сусідів був один дядько, який в маленькому містечку залишив свою родину і приїхав у Київ працювати. Він каже, що якось йому прислали якісь викройки для літака. Я, каже, її прикладаю, а вона на 2 мм менша, ніж треба. Я такий скандал влаштував. Як це на 2 мм? На цьому ж люди літають! Я тоді подумала: що ми пишемо, випускаємо в ефір, за великим рахунком, - це теж те, на чому літають люди. Вони, послуговуючись цією інформацією, думають, як їм далі жити. І тут мова не про 2 мм, коли ми взагалі чорне називаємо білим. Я перерозповіла цю історію своїй колезі-стажерці - і вона стала першою, хто відмовився їхати на зйомку. Їй запропонували зняти сюжет про те, що всі дівчата, які стоять на Майдані, мерзнуть, в них потім не буде дітей. Вона мала записати синхрон заздалегідь підготовленого гінеколога. Коли ця дівчина усвідомила, що вона може наробити таким сюжетом, вона відмовилася робити цей сюжет, і з цього почався страйк.

- Найцікавіше, що після протесту команда новин УТ-1 не пішла шляхом саморуйнування, а, навпаки, спромоглася встановити самоврядування, це правда? Як це було і скільки цей період тривав?

- Так, у нас був десь місяць абсолютно дитячого самоврядування, як я називаю цей час. Коли можна було все і навіть більше, ніж нам було треба. Тому що нам сказали: якщо ви такі розумні, тоді ви повністю самі плануйте і робіть випуск. Ми були такі налякані: а раптом ми, взявши цю повну владу в свої руки, не будемо відповідати високим стандартам? Ми почали вичитувати сюжети один одного і вказувати на недоліки - тільки аби нас ніхто не ткнув носом і не сказав: що ви оце понаписували? Ми приходили до Канішевського (керівника інформаційного мовлення Першого національного у 2004 році - «ТК») на летучку, радилися, куди направляти знімальні групи. Просто люди, які нам дозволили це робити, знали, що вони вже йдуть з телебачення назавжди. І дали нам такий шанс.

- Це був  Олександр Савенко, що обіймав посаду президента НТКУ у 2004 році?

- Ні, віце-президентом, який безпосередньо керував новинами та погодився на запровадження самоврядування, був Микола Канішевський.

- Ідея громадського мовлення, в яке можна спробувати трансформувати державне телебачення, тоді носилася в повітрі. Як сприймали тоді подібну перспективу всередині ньюз-руму Першого Національного?

- Ми про це не думали. Мені здається, треба все зруйнувати вщент і побудувати наново. На базі національного телеканалу взагалі мало що можна створити, тому що це дуже велика, неповоротка машина, в яку вкладається доволі багато грошей. Пам'ятаю, у день видачі зарплати з'являлася черга людей, яких я ніколи не бачила. Ми тоді ще жартували: щоб тебе звільнили з Першого Національного, треба прийти вщент п'яним, загубити півархіву, спалити камеру, і то тебе звільнять з великою компенсацією.

- Словом, ідея стояти у витоків створення громадського телеканалу тебе не приваблювала, раз ти не повернулась на Перший Національний попри наполегливе запрошення з боку Андрія Шевченка. Що саме тебе так приваблювало на тодішніх «плюсах»? 

- Я пішла з Першого Національного у лютому 2005-го. Мені подзвонили з приймальні, ще тоді був Роднянський. Головний редактором новин тоді протягом півроку був Андрій Куликов. Вони шукали нові кадри. Була співбесіда, я показала свої сюжети і пройшла. У Куликова було право кадрового рішення. Навесні прийшов на Перший Національний Шевченко, агітував йти назад. Але, по-перше,  з мого боку як журналіста було би не дуже красиво стрибати з каналу на канал. По-друге, я інтуїтивно не повірила, що там щось таке збудується. Хоча там пропонували хороші зарплати, трохи більше, ніж в мене тоді було на «1+1». Якби вони мені запропонували щось нове, наприклад, спробувати себе в ролі ведучої або ще щось, я би погодилася. А так я вирішила не розмінюватися. Буквально за півроку цей прожект згорнувся, багато людей лишилися розчарованими, кинутими тими, хто їх запрошував. Я би могла бути однією з них, якби покинула «1+1». І що тоді?

- Що для тебе було нового в професійному розвитку під час роботи у «ТСН»?

- Все. Я не знаю, чи можна називати сюжетами все, що я робила до того. На «1+1» була абсолютно нова якість. Я закінчила Інститут журналістики, але писати сюжети мене там не вчили. Це вже було на практиці. На «1+1» було за ким тягнутися. Там була просто зіркова команда, на яку я ще колись давно, не працюючи на телебаченні, дивилася в телевізорі із захопленням.

Мені запам'яталося, що Куликов як шеф-редактор був постійно поруч, в процесі, з ранку до ночі. Він приїжджав на ранкові випуски і їхав після нічного випуску. Я не знаю, коли він спав. На Першому Національному був тільки випусковий редактор, який займався картиною дня, і все. Якоїсь загальної картини ніхто не давав: чи ми взагалі правильно рухаємося, чи правильно ми весь цей тиждень прожили, цей день, чи правильно відстежили певну тему протягом дня.

На «плюсах» також багато керівництва змінилося. Після Андрія Куликова була Олена Несміян, яка повністю завідувала новинами. Це теж був дуже хороший час. Випусковими тоді були Едік Лозовий і Оксана Зінов'єва. Це був прекрасний час, коли здавалося, що всі свої, всі рідні, всі роблять свою справу. Дуже комфортно працювалося. Коли випускові - це колишні журналісти, які точно розуміють, що в тебе може скластися чи не скластися, де ти дійсно полінувався, де тобі просто не пощастило, коли всі ці речі знаходять розуміння, то це приємно. Потім вже прийшов Карташков. Він на зборах говорив так тихо, що в мене не було сил навіть дослухатися. Я до того близько півроку працювала виключно на недільний випуск «ТСН-Тижня», Карташков прикрив цю лавочку, він сказав, що ніхто не працює окремо на недільний.

 - Чи виправдана, з технологічної точки зору, необхідність мати окрему команду журналістів, які працювали б тільки на недільний випуск?

- Так, це виправдано, якщо ви хочете отримати ексклюзивний, красивий продукт. Ті півроку, коли «ТСН-Тиждень» існував як маленька окрема редакція, ці випуски були найрейтинговішими. Тоді Олесь Терещенко був ведучим. З постійних журналістів там були тільки я і Свєта Усенко. У нас були 4 найкращі оператори, які сиділи з нами на летучках і придумували, як відео зробити цікавим. Як наслідок - було зроблено  багато хороших і оригінальних сюжетів. То був найкращий та найщасливіший для мене час на «1+1». Хоча все було далеко від ідеалу, тому що через Володимира Карташкова, як на мене, був влаштований конвеєр з розпродажу ефіру. «ТСН» показував, як один кандидат поїхав до свиней, інший - до солдатів, третій - з'являвся просто так, взагалі без інформаційного приводу, але за гроші. У цей час ефір мав не дуже приємний вигляд. Тоді ж була ініціатива «Не продаємося», спрямована проти розпродажу ефіру. Коли я повідомила Карташкова, що я йду на «Інтер», він тричі мене ганяв переписувати заяву на звільнення, казав, що я щось там неправильно написала. З тим, щоб я подумала. Але ми розсталися добре.

- У тебе є можливість, виходячи з власного досвіду, порівняти два найбільших канали, їхні технічні потужності, стилістику роботи. Хто на першому місці в твоєму персональному рейтингу?

- «1+1» вже на той час був більш технічно оснащений, зокрема там вже був повністю оцифрований архів,  тоді як «Інтер» ще працював на касетах. Для мене перехід на «Інтер» у технічному плані був кроком назад, тому що я вже звикла, що все робиться швидше. «Інтер» тільки став на шлях оцифровки своїх архівів.

«Інтеру», як на мене, страшенно не вистачає власних мобільних ПТС, які є на «1+1». Можливо, «ТСНівці» занадто часто роблять прямі включення через те, що їм треба цю техніку за призначенням використовувати. Але у «Інтера» і половини таких ПТС на новинах немає. Тому їх доводиться десь замовляти, витрачати на це час, переживати перед включенням, чи зроблять ці чужі люди все так, як треба. Ну, і у «1+1» більш потужна мережа корпунктів, в деяких регіонах вони мають навіть по 2 кореспонденти. А на «Інтері» не у всіх регіонах є хоча б один власний кореспондент.

- Знову ж таки, виходячи з власного досвіду, як ти ставишся до того стереотипу, що, мовляв, російські телевізійники більш професійні, більш досвідчені, аніж українські?

- До нас ще за часів Безлюдної запрошували видатних російських журналістів для того, щоб вони провели свої майстер-класи. Корисна річ, тому що вони нас можуть багато чому в технологічному плані навчити. Ми про це не можемо і мріяти. У російських ньюз-румах передбачені окремі люди, які сидять і розшифровують синхрони. У них журналіст нічого взагалі не має робити! Коли він їде у відрядження, з ним їде продюсер прямих включень, який займається виключно тим, щоб ти вийшов вчасно в ефір. У нас всім цим займається журналіст. Я не знаю, хто з нас тоді більш досвідчений - той, хто тільки виконує свої творчі обов'язки, чи той, хто паралельно ще купу організаційної роботи робить? Вони технологічно могли підказати: що робити, якщо таке або таке сталося під час прямого включення, як вийти з цієї ситуації. Але змістовно всі наші розмови з російськими запрошеними колегами врешті зводилися до того, що вони казали: так що, правда, у вас тут немає цензури, і ви, що хочете, те й робите? Так. І що, й про президента можете сказати, що він у носі колупався? Ні, ми ж честь знаємо. Тобто, в плані балансу, журналістських стандартів, я думаю, ми їм давно вже фори дали.

- Напередодні цього інтерв'ю я подивилася стрічку Леоніда Парфьонова «С твердым знаком на конце», присвячену газеті «Комерсант», і попросила тебе її подивитися, щоб потім обговорити. Мені запам'яталось, як шеф-редактор Андрій Васильєв розповідає, що коли він після здачі номера у друк йшов у якийсь (тепер вже, звісно, легендарний) заклад, знайомі дивились на нього і питали: «У тебе що, хтось помер?». Водночас багато хто з героїв цього фільму каже, що бути у цьому щоденному стресі - це кайф. Скажи, для тебе це справді кайф?

- Буває просто різний стрес. Той стрес, що мають ті, хто випускає щоденну газету, - це приємний стрес від творчого напрягу, коли треба вирішувати спільно якісь творчі завдання, влаштовувати мозкові штурми. А коли люди змушені на роботі боротися за стандарти якості, за прописні істини, це зовсім інший стрес. Коли доводиться захищати свій сюжет, як докторську дисертацію, казати, чому тут має бути цей синхрон, це теж не той стрес, про який говорять в «Комерсанті». Я би дуже хотіла, щоб у нас також був саме творчий напряг, коли ми робимо новини.

- Парфьонов розповідає, що фактично «Комерсант» започаткував сам для себе списки ньюз-мейкерів, і між редакторами була чи досі є певна конкуренція за них. Чи є щось аналогічне у виробництві теленовин?

- Щоденна професійна газета тримається на власних ньюз-мейкерах. Телевізійні новини теоретично теж, але, на жаль, дуже рідко самі продукують новини. Вони вже йдуть за кимось - за інформагенцією, інтернет-виданням або навіть за радіо чи іншим телебаченням. Це - велика недосконалість телевізійного виробництва новин.

- Зараз ти для себе вирішуєш, що робити далі. Ти вже встигла спробувати вершки, найкраще, що можна було спробувати у твоїй професії. Чим ти зараз керуєшся, намагаючись зрозуміти, куди тобі рухатися далі?

 - Я вислуховую пропозиції. Звичайно, я буду шукати найкомфортніші умови в плані того, щоб пережити ці вибори, щоб мене якомога менше торкалися всякі політичні забаганки інвесторів, якими б вони не були, чий би це канал не був. Моя мама засмутилася, що дитину не будуть показувати по головному каналу України. В мене такого абсолютно немає. Я би навіть погодилася піти на якийсь не дуже відомий канал, де мені було би затишно, комфортно. І, звичайно, приблизно така сама зарплата була б, тому що  маю вже певні розрахунки на майбутнє життя.

- Наскільки тобі легко уявити себе сьогодні в ролі ведучої новин?

 - Я знаю, що рано чи пізно це станеться. Це за мною ходить з перших днів, як я потрапила на телебачення. Ще коли я студенткою прийшла на СТБ, в один з перших днів, коли я туди ходила, в коридорі бігав якийсь хлопчик і збирав людей на кастинг. Тоді шукали ведучих на «Вікна-бізнес». Мене несподівано теж запросили в студію.  Це був перший кастинг в моєму житті. Я його не пройшла. Але потім в мене було ще багато проб. На УТ-1 мене навіть вирішили зробити ведучою недільного випуску, але я вже на той момент дала обіцянку «1+1». Коли я вже перейшла на «Інтер», ходила на кастинги на «1+1», але тоді мене Нікітін відговорив - мовляв, навіщо тобі вертатися на «1+1», якщо рано чи пізно у нас тут також може з'явитися така можливість для особистого росту.

- Ти вважаєш, що перейти з позиції репортера до ролі ведучої новин - це саме особистий прогрес, а не просто питання престижу, статусу тощо?

 - Вважаю, що так, оскільки ти виходиш у новій якості. Так, в плані написання ти не робиш чогось нового, але  у тебе з'являються нові повноваження, ти береш активну участь у формуванні випуску, вирішуєш, як подати ту чи іншу інформацію. Написати підводку - це теж не просто, як комусь може здаватися. Ми на «Інтері» жартували, що найкраща підводка така: «А тепер інформація, жодним чином не пов'язана з попередньою».