– Пане Тарасе, чи актуальна взагалі церковна тематика в українському інтернет-просторі?

– Українці – люди доволі релігійні, а Церква має найвищі рейтинги суспільної довіри. Проте якщо проаналізувати, що шукають українці в інтернеті, – релігія і світогляд опиняться досить низько за рейтингом. Отже, релігійні новини не є в центрі уваги читачів українського інтернету. Але це не означає, що вони неактуальні. З іншого боку, немало людей цікавляться і продукують релігійну інформацію. Веб-каталог РІСУ нараховує близько 700 українських релігійних сайтів. І це далеко не весь список, бо він не враховує численних блогів, форумів, приватних сайтів тощо.

 

Тільки наш портал у будні дні відвідує (згідно зі статистикою від Google), 2000-2100 читачів, 60% хостів – з України. Сайти колег «Православіє в Україні», офіційних сайтів УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ також мають хороший рейтинг.

 

Звичайно, релігія – не комерційна чи політична тематика, вона не так розкручена в інтернеті. Релігійні сайти переважно не говорять про скандали, вбивства і тому подібні «сенсації», якими нас часто годують ЗМІ. Але людина, яка потрапляє у скрутну ситуацію (а в нас таких чимало), шукатиме відповідь також і в релігійному інтернеті. А отже, він потрібний та актуальний.

 

– Власне, у цьому й проблема, що медіа-освіта й активність не є такою, якою мала би бути. В цій сфері програють майже всі. Особливо якщо порівняти з закордонним досвідом, хоча б у тій же Росії чи Польщі. Скажімо, серед польських тижневиків другим за тиражем є релігійне видання Go?? Niedzielny, яке навіть випереджає польський Newsweek.

 

Тому якщо говорити про українські реалії і враховувати задекларований рівень релігійності населення, Церкви відверто відстають у засобах комунікації, хоча і мають багато власного медіапродукту. Зокрема, УПЦ має чудовий проект – ТРК «Глас», який освоює й супутникове телебачення, католики пропонують цікаві проекти для дітей і молоді, протестанти насамперед відомі своїми телепрограмами і проектами в інтернеті. Але всі вони і близько не здатні конкурувати зі світськими мас-медіа. Часто це пояснюється обмеженими технічними і фінансовими можливостями, та нерідко проблема в іншому: небажанні рости, розвиватися, виходити на контакт.

 

Ці недопрацювання розуміють і в самих Церквах, і в світських ЗМІ, тому релігійна тематика поступово набуває більшої ваги. Церкву починають помічати і популярні українські тижневики, і телебачення. Не завжди це буває якісне представлення, не завжди об’єктивне, але принаймні журналісти намагаються побачити щось цікаве в релігійному житті, а хто шукає – той знаходить!

 

– Медіа-активність Церков – це реальний спосіб поповнити свою паству чи просто нагода показати, які вони «просунуті» і «сучасні»?

– Моє спілкування зі світськими журналістами засвідчує, що часто вони просто не розуміють, що таке Церква, чим вона має займатися і що може дати суспільству. І тут важко когось звинувачувати, бо де ж вони мали це довідатися? Чи в університетах їх навчають на відповідному рівні релігієзнавства? Дуже сумніваюся! Для мене ніколи не було проблема спілкуватися зі священнослужителями, бо мені пощастило зустріти хороших душпастирів. Але не кожен священик хоче і вміє спілкуватися зі ЗМІ, як не кожен журналіст готовий говорити з церковними людьми. І це майже замкнене коло. Але вихід є, і є потреба! І тут головним все-таки є зміст – послання, з яким Церква звертається до аудиторії. Але також важливе використання сучасних технологій комунікації. Бо яка користь зі суперсайту, якщо його не можна знайти ні у пошукових системах, ні у тематичних каталогах?

 

Співпраця Церкви з мас-медіа дійсно стає великою необхідністю. Бо йдеться про те, що Церква має не просто збільшувати свою чисельність, але достукатися до тих, хто шукає відповідей на світоглядні запитання. Найперше тих, хто сам не прийде в храм. Тут особливо важливу роль відіграють приватні проекти в інтернеті, де «живе» значна частина невоцерковленої публіки. Як доказ тому ми бачимо велику популярність блогів, які ведуть священики, релігійних форумів, та й навіть релігійних сайтів знайомств.

 

– Піар у церковних реаліях – прийнятне поняття?

– Не просто прийнятне, а й обов’язкове. Але ми маємо говорити не про постсовковий підхід до піару, а про первинний, про зв’язки з громадськістю. Проповіді в храмі замало, бо її почують лише ті, хто вже прийшов до храму. Церква мусить використовувати можливості журналістики і піару задля своєї прямої місії – донесення Божого Слова. На жаль, в Україні мало хто вміє це робити. А деякі релігійні діячі, навпаки, не нехтують і «чорним піаром».

 

Сьогодні релігійні лідери не розуміють світ мас-медіа, це правда. Саме для цього ми в РІСУ запустили новий проект – «Школу піар-технологій», щоби допомогти релігійним організаціям освоювати медіаринок, якісніше представляти свої погляди і розуміти потреби журналістів. Перші позитивні плоди є, ми це бачимо по тих інформаційних повідомленнях і прес-релізах, які надсилають до нашої редакції церковні прес-служби.

 

– Можна говорити, що як фах релігійна журналістика в Україні ще не відбулася. В більшості ЗМІ церковна тематика якщо і представлена, то переважно в розділі «Культура» або «Суспільство». Вона програє іншим темам, хоча для суспільства є важливішою, ніж, скажімо, приватне життя зірок. Але редакційна політика ЗМІ переважно не орієнтується на суспільні цінності та реальні потреби, а є комерціалізованою, скерованою на виховання споживача в дусі «хліба і видовищ». Приклад із власного досвіду: колись розказував журналісту популярного українського тижневика про паломництва, а його передусім цікавило, скільки монастирі на цьому заробляють. Глибшої суті релігії, впливу релігійного фактору на життя конкретної особи наші колеги не хочуть помічати. Це сумно, але факт.

 

Медіа звертаються до релігійної тематики час від часу, коли, як то кажуть, десь гряне грім (свято, ювілей) або відбудеться церковний скандал – тоді всі газети і телеканали тут як тут. Але найбільше відчувається брак релігійних аналітиків. Під час важливих подій у релігійному житті до нас звертаються одночасно із багатьох редакцій із проханням прокоментувати або допомогти з експертами. Тож можу точно сказати, що сьогодні професійні релігійні аналітики цінуються високо і попит на них є більшим, аніж пропозиція. Чому? Бо журналіст, який раз на півроку береться за релігійний сюжет, не знає цих експертів, а тим більше відкритих до розмови і цікавих священнослужителів.

 

Також у нас фактично немає науково-популярної релігійної і релігієзнавчої періодики. Колись був чудовий журнал «Людина і світ», а сьогодні ця ніша майже порожня – регулярно виходить лише місячник «Релігійна панорама», в якому обмаль аналітики. Отже, потреба є, а фахівців нема. І на це варто звернути увагу тим журналістам, які ще шукають свою спеціалізацію. До речі, для молодих журналістів, які вже мають диплом бакалавра чи магістра, відкривають магістерські програми з релігійної журналістики, у т. ч. дистанційні. Вже третій рік цим займається Інститут екуменічних студій у Львові.

 

Ще одне важливе питання: професійні об’єднання релігійних журналістів. Є певні спроби такої організації, але вони далекі від ідеалу. І в першу чергу тому, що в церквах мало професійних журналістів, які відрізняють журналістику і піар. Релігійна журналістика – це не проповідування чи апологетика. І в таких об’єднаннях ми маємо вирішувати спільні питання, а не шукати світоглядні розбіжності православних і протестантів. Бо це – шлях у нікуди. Можливо, зараз більш на часі внутрішньоконфесійні об’єднання журналістів і працівників церковних прес-служб. А церковним журналістам потрібно спочатку навчитися бути толерантним щодо інших, а тоді серйозно говорити про міжконфесійну співпрацю.

 

– Якщо про бізнес чи спорт писатимуть непрофесіонали, це буде відразу помітно. Так і про релігію – потрібні професійні журналісти, які розуміються на цьому. Мені в РІСУ набагато простіше працювати з професійним журналістом, який має релігійні переконання, але не намагається займатись апологетикою своєї конфесії, ніж із людиною глибокої віри, не здатною об’єктивно оцінювати і «своїх», і «чужих». В конфесійних виданнях, зрозуміло, зовсім інші вимоги.

 

Якщо в українських вишах з’явиться спеціалізація «релігійна журналістика» – це мали би вітати і редактори, і церковні прес-служби. Але сьогодні варто запитати: чи достатньо в нас фахівців-викладачів, які були би компетентні навчати майбутніх релігійних журналістів? І це запитання теж наразі відкрите. Але я впевнений, що при бажанні їх можна знайти і в Україні, якщо хтось серйозно відчує таку потребу. Тож поки що релігійні журналісти змушені здобувати освіту за кордоном.

– Цензура і джинса в релігійній журналістиці існують?

– Я проти зовнішньої цензури. На щастя, ніхто ззовні не впливає на редакційну політику РІСУ. Ми не висловлюємо чиюсь позицію, навіть Українського католицького університету, який нас заснував. Нас критикують і православні, і католики, і протестанти, що ми пишемо про них замало, а про інших – забагато. Значить, все робимо більш-менш правильно! Звісно, ніхто не застрахований від помилок, у тому числі і РІСУ.

 

Але у всій журналістиці, не тільки релігійній, мають бути внутрішня цензура і відповідальність. Тому в нашій редакції цензура одна: не нашкодь і не сприяй обездуховленню суспільства. Але й лестити Церквам ми теж не намагаємося. Тому пишемо іноді те, про що офіційні церковні видання воліли би мовчати. Викриваючи певні неприємні факти в релігійному житті різних конфесій, ми, в першу чергу, хочемо допомогти їх побачити, зрозуміти і виправити, щоби це було на користь віруючим людям. Закривати очі на злоякісні пухлини для нас неприпустимо. І слава Богу, нас починають розуміти в цьому питанні.

 

А якщо починається джинса, то це кінець журналістики. Той, хто вбиває, не може бути лікарем, а хто бреше – не може одночасно нести правду.

– Хто творить РІСУ і хто читачі вашого порталу ?

– Редакція РІСУ є поліконфесійною. У нас працюють греко- і римо-католики, православні, протестанти. І ніколи не виникало внутрішніх конфліктів на конфесійному ґрунті, в першу чергу тому, що ми бачимо одне в одному людину, спеціаліста і цінуємо це. Як директор РІСУ, я дуже гордий за своїх колег, за їхню відданість нашій справі. Це шість основних працівників, плюс регіональні кореспонденти, дописувачі.

 

Читають РІСУ різні люди. Серед професійно зацікавлених – це переважно журналісти, науковці, релігієзнавці і держслужбовці. Дуже багато людей на наш сайт потрапляють через Google чи інші пошукові системи. Бо крім щоденних новин портал має величезний архів довідкової та просто цікавої інформації, де можна знайти дуже багато про всі релігії в Україні.

 

Зараз ми розробляємо новий портал, який зможе містити ще більше інформації й охопить усі наші проекти та ідеї, бо той, що є зараз, просто не витримує збільшення кількості читачів. І в час пікового зацікавлення певними релігійними темами (скажімо, приїзд Патріарха Константинопольського Варфоломея в Україну), ми просто «завалюємося» і стаємо недоступними. За останній рік це стало для нас трагедією. Але вихід уже скоро буде. І слава Богу, ми знайшли для цього підтримку і допомогу. Новий портал буде найкращим подарунком на 8-миріччя РІСУ.

 

Значною мірою своїм рівнем РІСУ завдячує нашим друзям, партнерам, радникам, авторам. Є ціле коло експертів-релігієзнавців, журналістів, аналітиків, які постійно інформаційно підтримують РІСУ, допомагають нам удосконалюватися. Вони – серце нашого порталу.

 

Для довідки скажу: РІСУ було засновано 1 лютого 2001 року як проект Інституту релігії і суспільства Українського католицького університету УГКЦ. Першою метою сайту було інформування закордонного читача про релігійне життя в Україні. Саме тому основною мовою ресурсу була англійська. Потім виникла українська версія, яка сьогодні є основною, і російська. Також портал має дві статичні мовні версії – німецьку та італійську, які виконують довідкову функцію. На сьогодні РІСУ лишається єдиним українським понадконфесійний медіаресурсом в інтернеті, який інформує про всі аспекти релігійного життя в Україні. Але, відверто кажучи, відсутність здорової конкуренції нам просто шкодить.

 

– Чи може в Україні такий проект, як РІСУ, бути комерційно успішним і прибутковим, як, скажімо, Католицька агенція інформаційна (КАІ) в Польщі?

– Поки що ні, але так має бути в майбутньому. І ми до цього йдемо. Все просто: ми маємо бути готові платити за інформацію. Бо безкоштовний сир може привести в пастку.