Конфліктна ситуація в медіапрофспілці набула подальшого розвитку: засідання комітету НМПУ, на яке були запрошені представники комітету КНМП для пошуку компромісу та спільного виходу із ситуації, завершилося безрезультатно. Михайлина Скорик, образившись, пішла – і зник кворум…

 

З комітету КНМП були присутні лише голова КНМП Михайлина Скорик (із правом голосу як також член Комітету НМПУ) та (без права голосу) Андрій Лаврик, який перед тим оголосив про свій вихід із комітету КНМП у зв’язку з тим, що названий комітет втратив повноваження (минув визначений статутом річний термін його діяльності, а перевиборів і досі не було). Насправді демарш Лаврика мав на меті привернути увагу до ситуації з витрачанням коштів так званого 53-го рахунку – фонду соціальної допомоги журналістам.

 

Оскільки ця ситуація і залишається основним яблуком розбрату, доведеться трохи сказати про формальний бік справи. Комітет КНМП нещодавно ухвалив рішення спрямувати на допомогу для оздоровлення дітей журналістів-профспілковців певну кількість коштів, отриманих рік тому на благодійні цілі від деяких представників Партії регіонів. Це рішення Київського комітету (як свого часу і сам факт отримання цих грошей) викликало категоричні заперечення у багатьох членів НМПУ з інших міст, та й серед київських журналістів багато хто не погоджується. Голова комітету НМПУ Роман Скрипін своїм розпорядженням призупинив це рішення.

 

З формального боку є численні зачіпки і нюанси, в яких можна тривалий час копирсатися: хто має і хто не має права й повноваження ухвалювати ті чи інші фінансові та організаційні рішення; що говориться у статутах КНМП і НМПУ, в положенні про відповідний благодійний фонд і т. п.

 

Свою рацію (знову ж таки, зараз ідеться про формальний бік), напевне, має кожна зі сторін. На мій погляд, комітет НМПУ навіть із цього формального боку має дещо сильніші позиції, оскільки аргумент, що комітет КНМП ухвалив рішення про спрямування коштів на допомогу для відпочинку дітей тоді, коли, за статутом його, повноваження вже завершилися, є доволі сильним. Сильнішим навіть за те, що в листі-проханні КНМП до донорів про благодійну допомогу, на підставі якого кошти свого часу і було перераховано, таке призначення, як оздоровлення дітей, не вказано. На цю другу заувагу комітет КНМП має свої контраргументи, пов’язані зі статутними документами та положенням, і можливо, юристи могли би довести слушність цих аргументів, якби – знову таки – не вичерпаний термін повноважень комітету КНМП.

 

Та це все лише формальності, й усім зрозуміло, що за ними стоять глибші причини незгоди. Для столичного комітету, гадаю, основною рушійною силою є бажання не втратити своєї автономії і не віддати бодай частини своїх повноважень (як стосовно розпорядження коштами, так і організаційних) Всеукраїнській профспілці. Підозри щодо особистої фінансової чи іншої зацікавленості будь-кого з комітету КНМП я відкидаю і виходжу з переконання, що обидві сторони діють щиро (так само категорично відкидаю припущення, що комітет НМПУ бореться насамперед за контроль над грошима).

 

Проблема в тому, що конфлікт набув розголосу і, триваючи далі, несе катастрофічні наслідки для престижу профспілок (обох) та опосередковано – для всієї української журналістики (якщо найактивніші її представники, що об’єдналися в Незалежну медіапрофспілку заради допомоги один одному і свободи професії, тонуть у таких чварах, то що казати про решту?).

 

І тут, мені здається, комітет НМПУ має більшу рацію. За намаганнями Романа Скрипіна розв’язати конфлікт я бачу саме прагнення зберегти добре ім’я профспілки та української журналістики. Якщо свого часу Михайлина Скорик в інтерв’ю сказала, що благодійні гроші від депутатів із Партії регіонів будуть спрямовані виключно на допомогу незаконно звільненим журналістам, то спрямовувати їх на оздоровлення дітей не можна, навіть якщо формально юридичних протипоказань немає. Тож, як не шкода говорити це, Михайлина та колеги з КНМП, на мій погляд, за деревами перестають бачити ліс. Допомога дітям на оздоровлення і навіть боротьба за повноваження КНМП – це дерева. Добре ім’я профспілки та української журналістики загалом – ліс.

 

Взагалі нинішня прикра ситуація ілюструє одну відому істину: той, хто грає в карти із шулером, робить лише одну помилку – що взагалі сів грати. На мою думку, цей вислів у нашому випадку стосується самого факту прийняття грошей від депутатів ПР. Перш ніж брати небезпечні гроші від небезпечних людей, подивись у призначення платежу – чи не проступають між рядками за словами про благодійні цілі слова «на розбрат, сварки і дискредитацію активних журналістів».

 

Оскільки політики – люди, схильні до образ із подальшою реабілітацією своєї чутливої гідності у суді, зауважу: слова про шулерів і небезпечних людей – образна фігура, яка нікого конкретно не стосується. Те саме написав би, якби гроші давали представники інших політичних сил.