Ірен Роздобудько: «Я готова мити підлогу на знімальному майданчику»

14 Липня 2008
24696

Ірен Роздобудько: «Я готова мити підлогу на знімальному майданчику»

24696
Ірен Роздобудько: «Я готова мити підлогу на знімальному майданчику»
Хто вони, новоявлені вітчизняні сценаристи?
 
Вона працювала офіціанткою в ресторані і Снігуронькою в фірмі «Свято», шпрехшталмейстером в цирку та методистом у кінотеатрі, кіномеханіком у відеосалоні та диктором радіогазети металургійного заводу. Журналістка з Донецька, яка досконало вивчила українську мову і стала переможцем конкурсу «Коронація слова – 2000»; лауреат цього ж конкурсу 2001 року. Ірен Роздобудько – головний редактор глянцевого журналу та одна з успішних українських письменниць – захопилися написанням сценаріїв. На сьогодні за чотирма з них знято фільми, один – у роботі, а ідей ще безліч.
 
– Ірен, як ви стали на цей сценарний шлях? Перший сценарій вам запропонували написати за власним твором?
Так, за романом «Зів’ялі квіти викидають». І цей чотирисерійний фільм уже відзнято. Другий фільм так само запропонували знімати за книжкою – «Ґудзик». А от уже третій і четвертий – за оригінальними сценаріями.
 
– Кіносценарій – це окремий специфічний жанр, як він вам дався? Працювали за аналогією, чи вчилися по підручниках? Якщо за аналогією, то з чим?
Перше, що зробила, отримавши пропозицію, – звернулася до інтернету і «витягла» з нього все, що стосується написання сценаріїв. Зокрема, посібник голівудського теоретика кіно Лінди Сьогер «Як хороший сценарій зробити великим», декілька робіт наших теоретиків. І на закуску прочитала художню книгу Тоніно Бенаквіста «Сага». Здається, з останньої взяла більше, ніж із усіх підручників... А ще – уважно прислухалася до режисерів, із якими довелося спілкуватися, намагалася зрозуміти всі тонкощі кінодраматургії.
 
– Які спогади лишилися після першої спроби?
Цебуладовготривала історія. Хоча з продюсерами ми одразу знайшли спільну мову, але потім, уже після написання сценарію, робота трохи зупинилася – фільм вийшов досить «дорогим», костюмним, адже дія відбувається від 1918 року до наших днів. Певно, продюсери мали ризик. Та й акторів добирали ретельно – майже всі відомі, знакові і «зіркові». Але все ж таки робота пішла і її вже завершено!
 
А щодо мене, то найскладніше було правильно оформлювати сценарій, форматувати його. Це була справжня мука, бо все «технічне» для мене – дуже нудно. А все інше – діалоги, мізансцени – суцільне задоволення. Кожна серія мала бути приблизно по 52 сторінки, тобто загалом вийшов «рукопис» на 200–250 сторінок. Щодо термінів... Річ у тім, що всі продюсери вже «розкусили», що я працюю дуже швидко, якщо мені подобається ідея, і тому я все робила раніше за призначені терміни (вони ж складали приблизно місяць на серію, а для мене це забагато)…
 
– Скільки разів вам доводилося переписувати сценарії? 
– Кардинально нічого не переписувала, тільки враховувала побажання режисерів. А вони були незначні – наприклад, скоротити чи розвинути діалог, дописати сцену і т. п. Наприклад, режисер «Квітів» Ахтем Сейтаблаєв попросив розвинути діалог для Валентина Гафта – і я зробила це з величезним задоволенням! Або додати сцену перебування героїні в сталінському таборі – а це ж так цікаво писати! Тож чому ні? Для моїх улюблених акторів могла б і сто сторінок монологу написати – не шкода! 
 
– Скільки готових робіт як сценарист ви маєте сьогодні на своєму рахунку ?
– Уже відзнято 4 фільми: два чотирисерійних і два односерійних. На стадії рішення – два готових сценарії, в задумі – купа. Але я чітко усвідомила: кожен сценарій треба писати під певного режисера, а не просто так, для будь-кого. Треба сперечатися, розмовляти, обговорювати – це ж дуже живе мистецтво, воно потребує руху і досягнення взаєморозуміння.
 
– Наскільки вони різнопланові?
– «Ґудзик» – мелодрама, «Зів’ялі квіти» – певно що, драма, «Таємничий острів» продюсери позиціонують як містичний трилер, хоча мені здається, що це швидше пригодницька трагікомедія, «Почати спочатку...» принаймні мною задумувалася як «гостросоціальна драма»... Зараз написала психологічний трилер і «сімейну драму з елементом детективу». Тобто, все дуже різне.
 
– Зараз тема сурогатного материнства кон’юнктурна у кіно. І вона є в одному з ваших сценаріїв. Вам її нав’язали?
То цікава історія. На продакшні дійсно була така тема, і її треба було розкрити. Коли йдеться про сурогатне материнство, одразу ж виникають найбанальніші ходи: двоє бездітних заможних людей і якась бідна дівчина. Я трохи подумала і... пішла «від супротивного». Розкривати таємниці не хочу, але в цьому фільмі (принаймні, в моєму сценарії) все буде «за іншими правилами». Немає ані заможної пари «замовників», ані бідної дівчини. У сценарії мені було цікаво простежити в цьому контексті долю неординарної жінки, поставити якісь серйозні питання... Але чи вийшов цей фільм серйозним і соціальним, як хотілося б, не знаю. Чекаю на «робочий матеріал» і сподіваюся, що він вийшов добре. Бо в цьому фільмі так само грають відомі актори, такі як Бероєв, Порошина, Федосєєва-Шукшина, Астахов, Кабо...
 
– Це те, чим вам сьогодні хотілось би займатися (в розумінні тем і тенденції телеверсій до спрощування)?
На сьогодні мені б хотілося дочекатися «доленосного дзвінка» з якоїсь «небесної канцелярії» (я фаталістка!) із пропозицією робити прокатне-артхаусне-цікаве-розумне-фестивальне-інтелігентне-повноцінне кіно. От тоді б я все закинула, зачинилася б у хаті на кілька місяців і працювала б, знаючи, що це буде... «амаркорд». Тому на сьогоднішній день я у стані вичікування. Адже не збираюся розпорошуватись і писати мильні серіали про пошуки «чоловіка-бізнесмена для бідної, але вродливої Попелюшки». Зараз ця тенденція – вчорашній день.
 
– Чимм, на ваш погляд, керуються ті, хто замовляє такі теми, гламурних героїв, хепі-енди?
– Є таке поняття – «маркетинг». Я завжди його погано розуміла. Тобто є люди, які «точно знають», чого «хоче народ», і нібито роблять те, що він, народ, хоче. Але ж «тьоті Моті» з базару, котрі хочуть дивитися про «дона Педро», не є аж усім народом! І навіть вони хочуть побачити стрічку про своє життя – але правдиву...  
 
– Яке кіно любите ви?
– Я взагалі кіноман. Важко виокремити навіть п’ять улюблених фільмів, бо їх сотні. Але всі вони – класика. Це і Бунюель, і Тарковський, і Ларс фон Трієр, Поланські, Пазоліні, Філіні.... До речі, мені простіше зізнатися у своєму невігластві і легше назвати класика, якого я не дуже сприймаю, – Бергмана. Хоч він і геній...
 
– За одним із ваших романів, за вашим же сценарієм знято однойменний телефільм «Ґудзик». У телефільмі психологічно-детективну лінію було усунено. Це сталося на рівні сценарію? Чому ви погодилися зробити хепі-енд на замовлення?
Ми одразу домовилися з продюсерами і режисером Володимиром Тихим, що це буде нова історія кохання. Я не ставала в позу «невизнаного генія», аби тільки лишити все, як у книзі. Адже це була стрічка, яку називають «муві» – тобто 90-хвилинний телефільм. Як втулити в нього величезний обсяг роману з його трьома різними героями і купою подій? Я ставлюся із вдячністю до тих читачів, які поставилися до цього з розумінням, адже загалом фільм мені подобається. Його було знято в нереально короткий термін – за 17 (!) днів, і це теж треба враховувати. Звісно, мелодрама має закінчуватися добре за законом жанру. Так що у цьому випадку все витримано правильно. Але я згодна з тими, хто каже, що це міг би бути повноцінний довгий фільм саме за книгою. Гадаю, що й режисери прагнуть того ж – робити щось більше, цікавіше... Нічого, все ще попереду!
 
– З якими продюсерськими компаніями вам доводилося працювати?
– Поки що зі «Стар Медіа», «Фреш продакшн», «Продакшн ЮА», «Пронто».
 
– Які зобов’язання вас пов’язують із ними?
– Жодні! Лише цікавість та порядне ставлення…
 
– Чи радяться з вами режисери? Наскільки, на ваш погляд, вони вільні знімати фільми за своїм смаком?
Я працювала з двома чудовими режисерами, дуже різними, але безперечно талановитими. Це Володимир Тихий і Ахтем Сейтаблаєв. Жоден із них не тиснув на мене, не вимагав переписати все «по-своєму», адже я зіштовхувалась і з тими, хто намагався відверто псувати сценарій, перекручувати вже готову річ на свій лад, причому не на користь фільму, а швидше з якихось власних гонорових міркувань – мовляв, хто ти така, от я зараз як вигадаю, що вуха у глядача завернуться! А виходить – пшик... Від таких я волію тікати.
 
У нас зараз період «продюсерського кіно», тому режисера обирає продюсер і, звісно, вони мають якось порозумітися. Я би мріяла про ті часи (а вони рано чи пізно настануть), коли у нас буде зніматися так багато стрічок і буде стільки талановитих команд, що продюсери розслабляться і їм достатньо буде знати, що певна команда – то вже є знак якості фільму. Тобто напрацюється спільна довіра, яка не потребуватиме суворого контролю. Я гадаю, що це нормально, так має бути. І всім від того буде легше жити.
 
Приблизно таке я відчула на фільмі «Таємничий острів», який було зроблено ніби на одному подиху: всього одна-дві зустрічі з керівниками проекту, незначні зауваження, «повне зелене світло» і – зйомки. Тепер цікаво побачити, що вийшло, адже у плані організації робота, як на мене, була ідеальна.
 
– Чи запрошували вас на знімальний майданчик? Коли ви бачили ті чи інші сцени, вас щось дратувало?
Я була на майданчиках. Хоча вважаю, що присутність сценариста лише заважає режисеру робити своє кіно. Адже кіно – режисерська справа, моя ж – писати книжки чи сценарії.
 
Мабуть, я неправильний сценарист, адже все, що відбувається на знімальному майданчику, сприймаю як «священнодійство», свято, ейфорію, тому мене нічого не дратує, ба навіть захоплює. Причому все: від того, як дбайливо пропонують каву і теплий плед, до команди «Мотор!». Я обожнюю кіно, я готова мити підлогу на знімальному майданчику...
 
– Якби ви були сценаристом, режисером та продюсером, що зняли в першу чергу?
Якщо говорити про щось своє, то знімала би за книгою «Амулет Паскаля». А якщо про чуже – «Камеру Обскура» за Набоковим.
 
– Подейкують, ви погрожували написати сценарій, що потягнув би на «Оскар». У якому жанрі? І хто з українських чи російських режисерів міг би його зняти?
– Насправді це може бути будь-що... Головне – як і з ким. Такі сценарії не пишуться «пальцем у небо», кіно – процес колективний, і всі в цьому колективі мають бути трохи божевільними і вірити в те, що роблять, і довіряти один одному. А ще – знати закони магії кіно і секрет 25-го кадру в метафоричному розумінні цього поняття... А не видавати на-гора кон’юнктуру – аби, умовно кажучи, «на Оскар». Чи є у нас зараз такі команди? Чи дозволять їм нормально працювати? Я до цього ще не дійшла. Або вони не дійшли до мене...
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
24696
Коментарі
3
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Читач
5781 дн. тому
vm, лучше бы ты жевал...
флешка
5964 дн. тому
Слава Богу, что у нас появилась хорошая сценаристка. Вот только не уверена, что ей найдет достойного режиссера. Хотя сценарий, это второсортно в сравнении с написанием романов. Ирена! оставайтесь чистой писательницей.
vm
5965 дн. тому
Лучше бы она полы мыла...
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду