Хто вони, новоявлені вітчизняні сценаристи?
Вона працювала офіціанткою в ресторані і Снігуронькою в фірмі «Свято», шпрехшталмейстером в цирку та методистом у кінотеатрі, кіномеханіком у відеосалоні та диктором радіогазети металургійного заводу. Журналістка з Донецька, яка досконало вивчила українську мову і стала переможцем конкурсу «Коронація слова – 2000»; лауреат цього ж конкурсу 2001 року. Ірен Роздобудько – головний редактор глянцевого журналу та одна з успішних українських письменниць – захопилися написанням сценаріїв. На сьогодні за чотирма з них знято фільми, один – у роботі, а ідей ще безліч.
– Ірен, як ви стали на цей сценарний шлях? Перший сценарій вам запропонували написати за власним твором?
– Так, за романом «Зів’ялі квіти викидають». І цей чотирисерійний фільм уже відзнято. Другий фільм так само запропонували знімати за книжкою – «Ґудзик». А от уже третій і четвертий – за оригінальними сценаріями.
– Кіносценарій – це окремий специфічний жанр, як він вам дався? Працювали за аналогією, чи вчилися по підручниках? Якщо за аналогією, то з чим?
– Перше, що зробила, отримавши пропозицію, – звернулася до інтернету і «витягла» з нього все, що стосується написання сценаріїв. Зокрема, посібник голівудського теоретика кіно Лінди Сьогер «Як хороший сценарій зробити великим», декілька робіт наших теоретиків. І на закуску прочитала художню книгу Тоніно Бенаквіста «Сага». Здається, з останньої взяла більше, ніж із усіх підручників... А ще – уважно прислухалася до режисерів, із якими довелося спілкуватися, намагалася зрозуміти всі тонкощі кінодраматургії.
– Які спогади лишилися після першої спроби?
– Цебуладовготривала історія. Хоча з продюсерами ми одразу знайшли спільну мову, але потім, уже після написання сценарію, робота трохи зупинилася – фільм вийшов досить «дорогим», костюмним, адже дія відбувається від 1918 року до наших днів. Певно, продюсери мали ризик. Та й акторів добирали ретельно – майже всі відомі, знакові і «зіркові». Але все ж таки робота пішла і її вже завершено!
А щодо мене, то найскладніше було правильно оформлювати сценарій, форматувати його. Це була справжня мука, бо все «технічне» для мене – дуже нудно. А все інше – діалоги, мізансцени – суцільне задоволення. Кожна серія мала бути приблизно по 52 сторінки, тобто загалом вийшов «рукопис» на 200–250 сторінок. Щодо термінів... Річ у тім, що всі продюсери вже «розкусили», що я працюю дуже швидко, якщо мені подобається ідея, і тому я все робила раніше за призначені терміни (вони ж складали приблизно місяць на серію, а для мене це забагато)…
– Скільки разів вам доводилося переписувати сценарії?
– Кардинально нічого не переписувала, тільки враховувала побажання режисерів. А вони були незначні – наприклад, скоротити чи розвинути діалог, дописати сцену і т. п. Наприклад, режисер «Квітів» Ахтем Сейтаблаєв попросив розвинути діалог для Валентина Гафта – і я зробила це з величезним задоволенням! Або додати сцену перебування героїні в сталінському таборі – а це ж так цікаво писати! Тож чому ні? Для моїх улюблених акторів могла б і сто сторінок монологу написати – не шкода!
– Скільки готових робіт як сценарист ви маєте сьогодні на своєму рахунку ?
– Уже відзнято 4 фільми: два чотирисерійних і два односерійних. На стадії рішення – два готових сценарії, в задумі – купа. Але я чітко усвідомила: кожен сценарій треба писати під певного режисера, а не просто так, для будь-кого. Треба сперечатися, розмовляти, обговорювати – це ж дуже живе мистецтво, воно потребує руху і досягнення взаєморозуміння.
– Наскільки вони різнопланові?
– «Ґудзик» – мелодрама, «Зів’ялі квіти» – певно що, драма, «Таємничий острів» продюсери позиціонують як містичний трилер, хоча мені здається, що це швидше пригодницька трагікомедія, «Почати спочатку...» принаймні мною задумувалася як «гостросоціальна драма»... Зараз написала психологічний трилер і «сімейну драму з елементом детективу». Тобто, все дуже різне.
– Зараз тема сурогатного материнства кон’юнктурна у кіно. І вона є в одному з ваших сценаріїв. Вам її нав’язали?
– То цікава історія. На продакшні дійсно була така тема, і її треба було розкрити. Коли йдеться про сурогатне материнство, одразу ж виникають найбанальніші ходи: двоє бездітних заможних людей і якась бідна дівчина. Я трохи подумала і... пішла «від супротивного». Розкривати таємниці не хочу, але в цьому фільмі (принаймні, в моєму сценарії) все буде «за іншими правилами». Немає ані заможної пари «замовників», ані бідної дівчини. У сценарії мені було цікаво простежити в цьому контексті долю неординарної жінки, поставити якісь серйозні питання... Але чи вийшов цей фільм серйозним і соціальним, як хотілося б, не знаю. Чекаю на «робочий матеріал» і сподіваюся, що він вийшов добре. Бо в цьому фільмі так само грають відомі актори, такі як Бероєв, Порошина, Федосєєва-Шукшина, Астахов, Кабо...
– Це те, чим вам сьогодні хотілось би займатися (в розумінні тем і тенденції телеверсій до спрощування)?
– На сьогодні мені б хотілося дочекатися «доленосного дзвінка» з якоїсь «небесної канцелярії» (я фаталістка!) із пропозицією робити прокатне-артхаусне-цікаве-розумне-фестивальне-інтелігентне-повноцінне кіно. От тоді б я все закинула, зачинилася б у хаті на кілька місяців і працювала б, знаючи, що це буде... «амаркорд». Тому на сьогоднішній день я у стані вичікування. Адже не збираюся розпорошуватись і писати мильні серіали про пошуки «чоловіка-бізнесмена для бідної, але вродливої Попелюшки». Зараз ця тенденція – вчорашній день.
– Чимм, на ваш погляд, керуються ті, хто замовляє такі теми, гламурних героїв, хепі-енди?
– Є таке поняття – «маркетинг». Я завжди його погано розуміла. Тобто є люди, які «точно знають», чого «хоче народ», і нібито роблять те, що він, народ, хоче. Але ж «тьоті Моті» з базару, котрі хочуть дивитися про «дона Педро», не є аж усім народом! І навіть вони хочуть побачити стрічку про своє життя – але правдиву...
– Яке кіно любите ви?
– Я взагалі кіноман. Важко виокремити навіть п’ять улюблених фільмів, бо їх сотні. Але всі вони – класика. Це і Бунюель, і Тарковський, і Ларс фон Трієр, Поланські, Пазоліні, Філіні.... До речі, мені простіше зізнатися у своєму невігластві і легше назвати класика, якого я не дуже сприймаю, – Бергмана. Хоч він і геній...
– За одним із ваших романів, за вашим же сценарієм знято однойменний телефільм «Ґудзик». У телефільмі психологічно-детективну лінію було усунено. Це сталося на рівні сценарію? Чому ви погодилися зробити хепі-енд на замовлення?
– Ми одразу домовилися з продюсерами і режисером Володимиром Тихим, що це буде нова історія кохання. Я не ставала в позу «невизнаного генія», аби тільки лишити все, як у книзі. Адже це була стрічка, яку називають «муві» – тобто 90-хвилинний телефільм. Як втулити в нього величезний обсяг роману з його трьома різними героями і купою подій? Я ставлюся із вдячністю до тих читачів, які поставилися до цього з розумінням, адже загалом фільм мені подобається. Його було знято в нереально короткий термін – за 17 (!) днів, і це теж треба враховувати. Звісно, мелодрама має закінчуватися добре за законом жанру. Так що у цьому випадку все витримано правильно. Але я згодна з тими, хто каже, що це міг би бути повноцінний довгий фільм саме за книгою. Гадаю, що й режисери прагнуть того ж – робити щось більше, цікавіше... Нічого, все ще попереду!
– З якими продюсерськими компаніями вам доводилося працювати?
– Поки що зі «Стар Медіа», «Фреш продакшн», «Продакшн ЮА», «Пронто».
– Які зобов’язання вас пов’язують із ними?
– Жодні! Лише цікавість та порядне ставлення…
– Чи радяться з вами режисери? Наскільки, на ваш погляд, вони вільні знімати фільми за своїм смаком?
– Я працювала з двома чудовими режисерами, дуже різними, але безперечно талановитими. Це Володимир Тихий і Ахтем Сейтаблаєв. Жоден із них не тиснув на мене, не вимагав переписати все «по-своєму», адже я зіштовхувалась і з тими, хто намагався відверто псувати сценарій, перекручувати вже готову річ на свій лад, причому не на користь фільму, а швидше з якихось власних гонорових міркувань – мовляв, хто ти така, от я зараз як вигадаю, що вуха у глядача завернуться! А виходить – пшик... Від таких я волію тікати.
У нас зараз період «продюсерського кіно», тому режисера обирає продюсер і, звісно, вони мають якось порозумітися. Я би мріяла про ті часи (а вони рано чи пізно настануть), коли у нас буде зніматися так багато стрічок і буде стільки талановитих команд, що продюсери розслабляться і їм достатньо буде знати, що певна команда – то вже є знак якості фільму. Тобто напрацюється спільна довіра, яка не потребуватиме суворого контролю. Я гадаю, що це нормально, так має бути. І всім від того буде легше жити.
Приблизно таке я відчула на фільмі «Таємничий острів», який було зроблено ніби на одному подиху: всього одна-дві зустрічі з керівниками проекту, незначні зауваження, «повне зелене світло» і – зйомки. Тепер цікаво побачити, що вийшло, адже у плані організації робота, як на мене, була ідеальна.
– Чи запрошували вас на знімальний майданчик? Коли ви бачили ті чи інші сцени, вас щось дратувало?
– Я була на майданчиках. Хоча вважаю, що присутність сценариста лише заважає режисеру робити своє кіно. Адже кіно – режисерська справа, моя ж – писати книжки чи сценарії.
Мабуть, я неправильний сценарист, адже все, що відбувається на знімальному майданчику, сприймаю як «священнодійство», свято, ейфорію, тому мене нічого не дратує, ба навіть захоплює. Причому все: від того, як дбайливо пропонують каву і теплий плед, до команди «Мотор!». Я обожнюю кіно, я готова мити підлогу на знімальному майданчику...
– Якби ви були сценаристом, режисером та продюсером, що зняли в першу чергу?
– Якщо говорити про щось своє, то знімала би за книгою «Амулет Паскаля». А якщо про чуже – «Камеру Обскура» за Набоковим.
– Подейкують, ви погрожували написати сценарій, що потягнув би на «Оскар». У якому жанрі? І хто з українських чи російських режисерів міг би його зняти?
– Насправді це може бути будь-що... Головне – як і з ким. Такі сценарії не пишуться «пальцем у небо», кіно – процес колективний, і всі в цьому колективі мають бути трохи божевільними і вірити в те, що роблять, і довіряти один одному. А ще – знати закони магії кіно і секрет 25-го кадру в метафоричному розумінні цього поняття... А не видавати на-гора кон’юнктуру – аби, умовно кажучи, «на Оскар». Чи є у нас зараз такі команди? Чи дозволять їм нормально працювати? Я до цього ще не дійшла. Або вони не дійшли до мене...
