Володимир Кулик, для “Детектор медіа”

Карикатура Олега Локтєва (Photolenta.com.ua) Долучаючись до дискусії про (не)потрібність корпоративної солідарності журналістів за нинішньої ситуації в українському суспільстві, мушу на початку застерегти, що я не належу до корпорації, про яку йдеться. Хоча колись давно я недовгий час працював в УНІАНі та “Дні”, відтоді я мав справу з медіями лише як споживач їхнього продукту, науковець, що аналізує медійний дискурс, та автор, що час від часу намагається публікувати свої статті в друкованих і мережевих виданнях. У цьому останньому амплуа, до речі, я на собі відчув (коли мої критичні матеріали про журналістику редактори, яким я їх пропонував, відхиляли або позбавляли конкретних прикладів) форму вияву української журналістської солідарності, якою вона була задовго до помаранчевої революції і якою, на мою думку, великою мірою залишається. Для когось, можливо, моя неналежність до журналістської корпорації дискваліфікує мене як учасника цієї дискусії: мовляв, мені легко пропонувати будь-які заходи, адже сам я не зазнаю їхньої дії. Але я прагну (відповідно до моєї громадянської позиції та інтелектуальної кваліфікації) висловлювати інтереси не корпорації, а суспільства, якому медії служать і на яке впливають – зокрема, й своїм вибором між солідарністю та об’єктивністю. Зайве казати, що ніхто не має монополії на висловлення інтересів суспільства, – але не викликає сумніву й те, що без урахування цих інтересів дискусія про шляхи подолання кризи в журналістській корпорації буде непродуктивною.

Тепер до суті дискусії. Я цілком підтримую позицію Тетяни Метельової: правдивість журналістського мовлення непорівнянно важливіша за єдність журналістського середовища, і єдність можлива тільки на основі дотримання правдивості – а не навпаки, як можна виснувати з текстів Наталії Лигачової та ще активнішого речника ідеї солідарності Єгора Соболєва. Я згоден із думкою п.Метельової, що “корпоративна зрівнялівка і всепрощення лише продемонструє громаді ту саму журналістську аморальність – тільки з іншого боку”. А п.Лигачовій хочу вказати на некоректність її аналогії зі спокутувальною солідарністю німців: мовляв, “після другої світової війни ВЕСЬ німецький народ узяв на себе відповідальність за злочини фашизму”, й ця “мужність відповідальності” дозволила йому “не тільки очиститися, але й створити одну з найдемократичніших суспільних систем”. По-перше, це твердження не відповідає дійсності: уявлення про колективну відповідальність ввійшло в суспільну свідомість (західно)німецького суспільства щойно за кілька десятиліть по війні, й це стало можливим великою мірою завдяки тому, що відразу по її закінченні окупаційна влада накинула західним німцям не лише демократичну політичну систему, але й люстрацію, яка не допустила до цієї системи колишніх діячів (не тільки керівних) нацистського режиму. А формування в суспільній свідомості від 1960-х років готовності визнати відповідальність усього народу супроводжувалася не припиненням з’ясування, “хто кого підтримував, хто що робив [за нацистських часів], хто через кого та через що переступав, хто кого колись захищав і не захищав і про що писав-не писав”, до чого закликає своїх українських колег Лигачова, а навпаки, активізацією та посиленням суспільного впливу такого з’ясування. По-друге, посилання на німецький досвід спокутування гріхів нацизму є одним із багатьох прикладів неусвідомленого засвоєння демократично налаштованими авторами в Україні й інших пострадянських країнах реабілітаційної тези захисників і продовжувачів комуністичного минулого, згідно з якою всі ми винні, тоді був такий час і взагалі, це теж частина нашої історії. Дозволю собі зацитувати власну статтю (опубліковану в “Дзеркалі тижня”, 22.02.2003) про реалізацію цієї тези в державному та медійному відзначенні ювілею Володимира Щербицького: “Нагадування “всім нам” про спільний гріх, який треба спокутувати, можна було б тільки вітати – якби воно не було засобом розгрішення режиму, що зробив народ спільником своїх нечестивих справ. Якби слова про спільний гріх не були способом замовчати індивідуальні й корпоративні злочини”.

Коли йдеться про журналістику десятиліття правління Кучми, то переважна більшість її дійових осіб, гадаю, не чинила злочинів у юридичному сенсі (хоч окремі дії менеджерів і керівників новинних служб, зокрема різного роду тиск на своїх підлеглих, заслуговують розслідування й оцінки з боку правоохоронних органів), але кричущі переступи професійних і моральних норм були повсюдними. Перверсивна солідарність, що склалася в українському журналістському середовищі під репресивно-розтлінним впливом влади та власників медій, виявлялася в тому, що, не бажаючи захищати колег, журналісти не бажали й критикувати їх, по суті відмовившися публічно оцінювати діяльність одне одного з погляду моральності й навіть професійності. Така солідарність, що її доречніше назвати круговою порукою, неабияк посприяла успіху цього впливу, зробивши можливим навіть для відверто спроституйованих журналістів почуватися членами корпорації, яким інші не відмовляються подавати руку, бо хто ж, мовляв, без гріха (при цьому з корпорації випадали якраз ті, хто не бажав дуже грішити, втрачав добре плачену роботу, а з нею і змогу публічно чи приватно впливати на стандарти й самооцінки менш перебірливих колег).

На жаль, звільнення більшості інформаційного телемовлення (принаймні в Києві) з-під диктату „темників” супроводжується не відкиданням такої кругової поруки журналістів, а її посиленням. Журналісти, які напередодні виборів протестували проти цензури, здебільшого не називали імен цензорів і конкретних прикладів їхнього втручання у свою діяльність – навіть тоді, коли, як семеро працівників “1+1”, мусили через нього піти з роботи. Переходячи в дні помаранчевої революції до буцімто об’єктивного мовлення, канали або взагалі не пояснювали своїм глядачам, чому досі мовили вочевидь необ’єктивно, або збували, як той-таки “1+1”, це пояснення скоромовкою про тиск “різних політичних сил” (так ніби вперемішку з Медведчуком тиснули Мороз і Ющенко). Звільнення від цензури не супроводжувалося автоматичним, як можна було б очікувати, поновленням на роботі журналістів, що раніше пішли чи були звільнені через небажання працювати за „темниками” – згаданих сімох працівників “1+1” і Володимира Голосняка на “Першому” (чи не за те їх не хочуть пробачити, що порушили корпоративну солідарність, яка тоді полягала в більшій або меншій брехні). І навпаки, людей, що найбільшою мірою здійснювали чи принаймні символізували телебрехню – В’ячеслава Піховшека на “1+1” та Дмітрія Кісєльова на ICTV – хай і відсторонено від керування виробництвом новин, із каналів не вигнано й навіть забезпечено можливістю продовжувати свою маніпулятивну діяльність в авторських програмах, що тепер буцімто набули більшої об’єктивності (хоч, як зауважив у презентації свого нового амплуа Піховшек, і не повної, бо на те й авторський погляд).

Найсумніше, що в усіх цих випадках натхненні здобутою свободою журналісти публічно не висловили свого ставлення до того, що я (поділяючи думку аналітиків “ТК”; див., напр., опублікований 29.11 огляд нового проекту Кісєльова) вважаю збереженням і оновленням елементів цензури, – тобто самі журналісти цих та інших каналів, мабуть, уважають інакше. Єдиним прикладом артикульованого прощання з минулим і публічного протесту проти спроб до нього повернутися була, оскільки мені відомо, поведінка журналістів Першого Національного, які в першому випуску вільних новин показали сюжет про те, хто і як за нього боровся (й навіть трохи про те, хто боровся проти), а потім повідомили журналістську спільноту, що керівництво каналу знову намагається втручатися в процес підготування новин. Можна припустити (не належачи до корпорації, про мотиви діяльності її членів можу лише будувати припущення), що на відміну від журналістів “Першого”, чітко протиставлених призначуваним і час од часу змінюваним “згори” керівникам, на приватних каналах творчі працівники відчувають себе й більш пов’язаними з менеджментом, який їх наймав і створював непогані умови, і більш відповідальними за неправдиве мовлення, що мало на меті, серед іншого, ті умови зберегти. Знову ж таки, їхнє усвідомлення спільного гріха можна було б лише вітати, якби воно не означало розгрішення тих, хто чинив проти своєї професії злочини, нехтування мужності тих, хто намагався цим злочинам протистояти, та, як наслідок цих складників, збереження недовіри суспільства (чи принаймні чималої його частини) до журналістської корпорації та професії.

Та чи не найгірше – відмова від з’ясування міри індивідуальної відповідальності за минулу брехню обертається збереженням практики утримуватися від критичних оцінок нинішніх дій журналістів і менеджерів медій, тобто брехнею в майбутньому. Тому мене насторожує, що й далі звучать переважно позитивні оцінки, навіть із найвимогливіших уст. Приміром, Ганна Шерман (у “ТК” за 27.11) звеличує “безприкладний професійний подвиг журналістів 5 каналу”, що багато діб поспіль вели виборчий телемарафон (чому безприкладний, адже вона сама сказала, що прикладом і приводом для змін на телебаченні були дії людей на майданах?), а Юлія Мостова (в “ДТ” за 4.12) захоплюється “професіоналізмом новин” на “1+1”, не згадуючи не лише про відповідальність працівників каналу за колишню брехню, а й про напівправду нинішнього мовлення (якщо не сприймати випуски новин поза контекстом усього ефірного часу, про який я скажу далі). Я не вважаю за можливе підмінювати оцінку професійності медійного продукту підтримкою добрих намірів чи громадянської позиції його авторів, не звертаючи увагу на кричуще неадекватні часом дії працівників “П’ятого”, скажімо, ведучих (після)виборчого марафону, які нерідко геть не уявляли, про що треба питати чергового гостя студії (Микола Вересень не раз пропонував їм самим сказати, з чим прийшли), чи режисерів/продюсерів, які переривали важливий виступ на Майдані задля чергового прокручування “помаранчевого” кліпу. Проте наголос на професійності з нехтуванням позиції теж видається мені підміною.

Не лише тому, що не віддає належного тривалій боротьбі частини журналістів за право діяти згідно з професійними нормами (виснажливими умовами якої почасти пояснюється професійне відставання “П’ятого” від “1+1”) й водночас поспішно розгрішує іншу, донедавна брехливу частину та ставить її на чільне місце в новій, правдивій журналістиці. Я згоден із Тетяною Метельовою: це аморально й нечесно щодо журналістської спільноти та всього українського суспільства. Але ще важливішим мені видається те, що, вилучаючи з професійних норм моральність, такий підхід зводить їх до формально рівного представлення протиборчих позицій. Тоді зразком об’єктивної журналістики стають не лише “оновлені” новини “1+1”, а й улаштовані на Першому Національному суперечки політиків на тлі мовчанки ведучого, які не так допомагають глядачеві скласти уявлення про політичні й моральні позиції сторін, як спонукають його побажати “чуми” на них усіх, або навіть “інтерівські” написані помаранчевим і блакитним заклики до Ющенка та Януковича дійти згоди, як дійшли, мовляв, їхні виборці (про неадекватність двох останніх типів дискурсу вже згадувала п.Шерман). На мою думку, в цьому й полягає головна вразливість закликів до солідарності в каятті й об’єктивному мовленні: незалежно від намірів тих, хто ці заклики виголошує, вони відвертають увагу від неповноти або й удаваності оновлення телевізійного (та медійного загалом) дискурсу, сприяючи продовженню старої брехні в новому вигляді. Тому, не повторюючи цілком слушних тез п.Метельової про моральний бік проблеми “корпоративної зрівнялівки”, я в наступних абзацах зосереджуся на професійній неадекватності буцімто об’єктивного мовлення (доповнюючи ті зауваження, що їх уже зробили автори “ТК”).

Перше й, мабуть, найголовніше, чого бракує новинам усіх каналів задля того, щоб бути професійними, адекватними суспільному призначенню журналістики, – це бекґраундових пояснень та експертних коментарів, які дозволили б глядачам поінформовано судити про суть і значення того, про що повідомляється. Звісно, такі пояснення й коментарі ніколи не бувають нейтральними і завжди спираються на певне уявлення про суспільний інтерес – як, утім, і структура випусків новин та спосіб подання кожної з них. Тому якщо автор сюжету чи ведучий теленовин доповнюють виклад заяви політика експертною оцінкою того, як ця заява узгоджується з принципами демократії, та нагадуванням його раніших запевнень у відданості цим принципам, то це – якщо такий підхід однаковою мірою застосовується щодо політиків з усіх таборів – є не більш необ’єктивним, ніж винесення на перше місце у випуску новин повідомлення про результати виборів, а не футбольного матчу. Варто згадати, до речі, що надання пріоритету неполітичним новинам теж було однією з маніпулятивних технологій влади, яка зумовила, приміром, відсунення інформації про голосування за політреформу в квітні цього року із початку новинних випусків десь на середину.

Проте наші телевізійники навіть після “помаранчевого очищення” не роблять таких доповнень. Тому глядач має небагато шансів усвідомити, скажімо, що марудно й недовірливо дискутований у парламенті, Маріїнському палаці й Конча-Заспі “пакет” не так узгоджував інтереси різних політичних сил (тоді пакетне ухвалення відповідних документів є нормальним політичним компромісом), як обумовлював згоду президента й низки парламентських фракцій сприяти забезпеченню демократичності виборів згодою їх гаданого переможця наперед віддати частину повноважень. Журналісти, що вважають демократію, зокрема виборчу, питомою частиною громадського інтересу, мали б наголошувати, що не тільки колишні фракції більшості, але й комуністи та навіть соціалісти не бажали безумовно підтримати чесні вибори! Варто було б також (устами експертів) пояснити, що хоча небажання “Нашої України” та БЮТ підтримати політреформу почасти зумовлювалося меркантильним прагненням зберегти за “своїм” президентом стільки ж влади, як тепер має “чужий”, водночас воно було певною мірою виправдане з погляду надання всенародно обраному президентові змоги виконати свою програму. Бо коли цих аспектів не згадувати, то єдиним артикульованим чи неявно приписуваним мотивом Ющенка та його команди є прагнення влади, що робить їх такими самими, як Кучма або “донецькі”. Нарешті, не зайве було б нагадувати глядачеві (в тому чи іншому обсязі – щодня!) про суть планованих змін до Конституції та головні переваги – знову ж таки, з погляду демократичності політичного ладу – старої та нової моделі. Надто коли до проекту 4180 на вимогу “нашоукраїнців” додано частину давно забутого 3207-1, як можна було не пояснити, навіщо це Ющенкові та що з того буде суспільству?

Ясна річ, не все можна пояснити в новинах – хоч можна багато, якщо журналісти справді є професійними в сенсі усвідомлення суспільної значущості повідомлюваних новин і здатності забезпечити відповідний цій значущості бекґраунд. Швидко “зорганізувати” фаховий і зрозумілий загалові коментар – на це треба куди більше професіоналізму, ніж аби зв’язатися в живому ефірі з кореспондентом у парламенті чи Верховному суді, що з блокнота перекаже пропозиції сторін (добре, якщо не спотворивши). Зрозуміло, що це істотно змінить формат новинних випусків: вони стануть довшими, більш зосередженими на головних подіях і майже напевне менш видовищними. Але усвідомлення важливості й унікальності нинішніх подій мало би спонукати (власне, почасти таки спонукало) телевізійників пожертвувати красивими ройтерівськими картинками про заморську екзотику й навіть ефектними сюжетами про захоплення злочинців рідною міліцією. Відповідно, коментатор має говорити в кадрі не десять секунд, за які він устигає сказати тільки щось цілком банальне або геть незрозуміле, а дві або й три хвилини. “Підведення” та “відведення” до й після сюжетів можуть бути довшими. Але, повторюю, не все можна й треба робити в самих новинах. Професійність має виявитися в пошуку нових, адекватних моментові та проголошеним принципам форматів. Пряма трансляція засідань парламенту чи Верховного суду – це добре, але не досить (до того ж, навряд чи варто трьом каналам солідарно й марнотратно показувати те саме: багато хто не має часу чи терпцю дивитися ці засідання повністю, тож варто було б тим часом розказувати їм, що там відбувається й що воно означає).

Не згоден із п.Шерман, що “єдиною адекватною ситуації” технологією телевізійного висвітлення революційних подій останніх тижнів є марафон. По-перше, в більшості каналів немає інтелектуальних ресурсів вести його на належному рівні, що ми й бачили на прикладі багатьох вочевидь провально проведених розмов на “П’ятому”. По-друге, глядача не можна зовсім позбавляти іншого продукту (та й рекламодавці не погодяться). Тим паче погано, не втримавши планку, різко опускати її від безперервного марафону до звичного “мила”, як зробив через два тижні після початку революції той-таки “П’ятий”, символізувавши завчасний кінець свого “подвигу” й таким чином, на мою думку, істотно його знецінивши. Проте між цілодобовим марафоном і висвітленням революції тільки в двох-трьох новинних випусках на добу можлива сила-силенна проміжних варіантів. Дискусії гостей із протилежними поглядами в студії цілком доречні, але цей формат не може бути єдиним, бо тоді він стає неадекватним незалежно від намірів і навіть навичок ведучого. Потрібне фахове й зрозуміле експертне коментування, яке можна, наприклад, виділяти в короткі блоки після власне новин (треба ж показати глядачам, що такі блоки не конче мають бути згустками брехні, як “Акценти” або “Проте”), доповнювати ним дискусії політиків і ток-шоу за участю “пересічних громадян”, зводити експертів для дискусії між собою. Але це не має бути не лише безперервна сварка, а й хаотична балачка про все й ні про що: аби вони не заплутували глядача, а прояснювали йому суть подій і позицій, коментарі й дискусії треба добре готувати та структурувати.

Другим важливим жанром мало би стати журналістське розслідування, яке могло істотно доповнити інформаційну базу, на якій глядачі ґрунтували би своє ставлення до дій і висловлювань політиків, урядовців, зарубіжних лідерів і протестантів із Майдану. Професійна журналістика мала би спробувати задовго до ухвали Верховного суду з’ясувати, чи були в день виборів “масові й системні”, як ішлося в Ющенковому позові, порушення та чи були вони на Західній Україні так само поширеними, як на Східній. Адже без цього важко адекватно судити про ухвалу ЦВК, акції протесту, позицію Януковича, Кучми, Росії та Заходу. Так само заслуговували розслідування проблеми втручання в українські вибори з боку цих двох зовнішніх чинників (зокрема, порівнянності їхньої поведінки) й сепаратистських ініціатив керівництва східних областей (зокрема, стимулювання цих ініціатив із Банкової). Показово, що нібито просунуті й професійні “плюси” та “Інтер” не спромоглися на щось подібне до “Закритої зони” технічно й кадрово бідного “П’ятого”. Так, Володимир Ар’єв не намагався бути об’єктивним: не шукав порушень на Галичині, не надавав слова активістам штабу Януковича, не ставив під сумнів тверджень прибічників Ющенка (до того ж у його програмі дедалі помітнішою стає стилістика контрпропаганди). Але він разом із командою зібрав і подав переконливі факти. Що заважало зробити більше й краще його колегам із популярніших і багатших каналів, що мають досвід програм про різні виміри життя в різних куточках України та світу? Надмір професійності?

Нарешті, хочу сказати й про ще один аспект телемовлення, який переконливо засвідчив, на мою думку, невиконання журналістами обіцянки враховувати суспільну значущість подій. Маю на увазі структуру мовлення у вихідні дні, яка на більшості каналів у дні революції була такою самою – геть не спрямованою на відбиття суспільної значущості – як і в часи мовчазного благоденствія зрілого кучмізму. Показувати глядачам російську попсу й зовсім ігнорувати “ВВ”, “Океан Ельзи” та іншу музику нової України – вже саме по собі означає перекреслювати власні красиві (й, отже, фальшиві) заяви про те, що ця Україна твориться тепер, на Майдані Незалежності в Києві та охоплених протестами майданах інших міст. Але не знайти за цією попсою та різного роду “милом” (не тільки серіалами, а й ток-шоу про таке несправжнє з погляду цих майданів життя) часу на новини й інші матеріали “про головне” – означає не відповідати суспільному призначенню журналістики, тобто, хоч як крути, виявляти непрофесійність. Не кажу, знову ж таки, про цілодобовий марафон – проте не можу прийняти й цілодобового “мила”. У революції не було вихідних – тоді чому ж вони мали бути в журналістів, що про неї розповідали, й у глядачів, яким таке мовлення неявно навіювало думку про пріоритет приватного й розважального навіть у ці дні, тобто продовжувало маніпулятивну традицію доби „темників”. Це продовження переконливо свідчить, що відмова від явної брехні в окремому журналістському сюжеті чи навіть усьому випуску новин ще не означає об’єктивності й професійності тележурналістики в цілому. Це ще не свобода!

Підсумовуючи, сформулюю кілька пропозицій на тему солідарності й непрофесійності. По-перше, солідарність слід виявляти в захисті журналістів від зовнішнього тиску, спрямованого на перешкоджання їм у виконанні професійних обов’язків і дотриманні норм – але не в потуранні нехтуванню цих обов’язків і норм. Тому, зокрема, постійний моніторинг мовлення на предмет дотримання каналами й окремими журналістами публічно взятих на себе зобов’язань щодо об’єктивності має бути конечним елементом самоконтролю журналістської корпорації, що його могла б, окрім “Детектор медіа”, забезпечувати Комісія з журналістської етики або якась спеціально створена структура. Особливо пильнувати слід рецидивів темникотворчості чи іншого адміністративного втручання, але й на поважні порушення професійних засад самими журналістами конче треба звертати увагу. По-друге, журналістські форуми на кшталт “Детектор медіа” та, певною мірою, видання для ширшої авдиторії мають (усупереч закликові Наталії Лигачової припинити “копання”, на якому вона, сподіваюся, все-таки не наполягатиме) започаткувати активне обговорення типових механізмів і конкретних прикладів кричущого порушення журналістської етики в минулі роки. Результатом цього обговорення мало б, з одного боку, стати формування певних засад виробництва новинного й іншого журналістського продукту, що окреслювали б межі прийнятного втручання в цей процес. А з другого – окреслення кола осіб, які чинили злочини проти журналістської професії (навіть якщо вони не є злочинами в суто юридичному сенсі) й мають бути піддані корпоративній люстрації, щодо необхідності якої я погоджуюся з Євгеном Глібовицьким (“ТК”, 18.11), поставлені поза журналістською спільнотою. Цих людей протягом певного часу не братимуть на роботу (принаймні на керівні й публічні посади), не друкуватимуть, не запрошуватимуть в ефір (навіть задля того, щоб вони поскаржились, як їх, бачте, спокусили й використали). Нарешті, варто викреслити з кола гостей студії, експертів, ньюзмейкерів також деяких інших людей, що своїми вчинками давно поставили себе поза пристойним товариством. Таких, скажімо, як російський телекілер Сєрґєй Дорєнко, що недавно пробігся по українських медіях, лаючи політику Путіна щодо України, його український послідовник Дмитро Джангіров, котрого 5 канал(!) кілька місяців тому запрошував дискутувати з послідовно опозиційною журналісткою Іриною Погорєловою, чи один з авторів сценарію виборчого свавілля й розколу в Україні Ґлєб Павловський, який для наших медій чомусь залишається важливим і прийнятним ньюзмейкером. Бойкотування негідників – іще одна справа, в якій не зайве виявити солідарність.

І останнє. Дуже сподіваюся, що керівникам принаймні найбрехливіших каналів недавнього часу нова Україна не подарує злочинів проти своїх підлеглих і глядачів. Найпростішим шляхом для цього є переліцензування всіх каналів новою (зі зміненою принаймні президентською частиною) Нацрадою, в якому одним із критеріїв надання права на дальшу діяльність буде бодай часткове дотримання професійних і моральних норм у діяльності попередній. Для державного “Першого” та державних компаній у регіонах це означатиме, ймовірно, радикальну зміну менеджменту й структури, а для приватних “1+1” та “Інтера”, хотілося б вірити, втрату ліцензії. Їхні керівники й ті журналісти, які були серед правофлангових брехні, мають зазнати люстрації, а інші працівники зможуть знайти роботу на інших каналах, зокрема й тих, що виграють змагання за відібрані в брехунів частоти (непогано було б, аби серед них було й Громадське телебачення, і щоб воно було таким не тільки за назвою). І ті, й інші, либонь, зазнають утрат і в платні, й у статусі, і в самоповазі. Проте громадянська й професійна зрілість українських журналістів (а отже, запорука незворотності змін у їхній корпорації) мала би полягати в тому, щоб вони сприймали це як справедливе покарання, а не репресії нової влади. Хай навіть це виглядатиме як зрада корпорації. Бо без цього корпорація ніколи не стане здоровою, тож небезпека повернення „темників” залишатиметься.

Володимир Кулик, для “Детектор медіа”

Карикатура Олега Локтєва (Photolenta.com.ua)

P.S. від „Детектор медіа”. – Жодною мірою не ставлячи під сумнів не тільки право на критику текстів нашого видання колегами, більш того – підтримуючи будь-які дискусії навколо нашої роботи, все ж таки, що стосується полеміки з „ТК” Тетяни Метельової та Володимира Кулика, маємо одне зауваження. Справа в тому, що ми багато в чому згодні з ними, а от колеги, на наш погляд, дещо неуважно прочитали статтю Наталії Лигачової і сперечаються з нею, викривлюючи зміст того, про що вона говорила. Тож нагадуємо: Н.Лигачова написала свій текст 24 листопада після того, як одна дуже досвідчена і поважна журналістка звинуватила у порушенні корпоративної солідарності якраз тих журналістів, які – на знак протесту проти цензури – пішли зі своїх телеканалів, та, не називаючи прізвищ, але все ж таки дали зрозуміти, що спільною, наприклад, для всього колективу каналу „1+1” акція проти „темників” не стала через позицію деяких їхніх колег. Ольга Герасим’юк ж – а це була саме вона, в ефірі 5 каналу сказала про те, що, мовляв, тим самим ці молоді журналісти переступили через когось, що ті, хто вважає, що під час виборчої кампанії журналісти стали причетними до зради свого народу, – не мають на це права, бо хтось молодий та немудрий, а хтось у „17-му році...” робив щось не те, і так далі...

От саме на захист цих молодих журналістів, а також з принциповою позицією щодо того, що, нарешті, журналістам треба забути про чвари та взаємні звинувачення, прийняти на себе спільну відповідальність за інформаційні маніпуляції, покаятися і разом спробувати зробити все можливе для відновлення честі корпорації – Наталія Лигачова і виступила. Погодьтесь, у такій позиції немає нічого подібного до закликів до „всепрощення”, ы заклик до колективної відповідальності зовсім не означав, що при цьому не мають речі бути названі своїми іменами... Спільна відповідальність - як засіб зміни ситуації, а не як засіб моральної оцінки - от про що йшлося у тексті Н.Лигачової. Більш того, йшлося в ньому саме про журналістів, а не про топ-менеджерів, які несуть набагато більшу відповідальність за те, що медіа стали засобом інформаційного терору проти власного народу.

Так, дійсно, що стосується останніх, а також власників та акціонерів відповідних ЗМІ – то ми не є прибічниками „полювання на відьом”, і, наприклад, пропозицію щодо скасування ліцензій у тих телеканалів, які не виконували вимог законодавства щодо обов’язку надавати громадянам неупереджену інформацію і т.д., можемо сприймати тільки як тезу до дискусії, а не вимогу чи імператив... Водночас наша позиція однозначна в тому, що всі ті, хто своїми безпосередніми зусиллями зомбував мільйони людей, не чинячи цьому ніякого спротиву і, більш того, заробляючи на цьому надприбутки, хто, таким чином, довів країну до загрози розколу та втрати незалежності, мають пройти дуже жорстку процедуру ПУБЛІЧНОГО КАЯТТЯ, а дехто – і підпасти під люстрацію, в тому числі і що стосується приватних телеканалів. Як відомо, ті телеканали, які перш за все були задіяні в таких антинародних та антидержавних діях, користуються частотним ресурсом, який є власністю держави і був створений на гроші платників податків. Тож громада має повне право вимагати від власників цих телеканалів дотримання її інтересів, не кажучи вже про дотримання вимог законодавства. Але, безумовно, що стосується примусових дій до таких телеканалів, їх власників та керівників – то вони можуть бути застосовані тільки через прозорі процедури, чим, маємо сподівання, ще буде час зайнятися Нацраді, судам та ін.А от з приводу того, що ці люди – топ-менеджери телеканалів, керівники інформаційного мовлення, ведучі найодіозніших програм могли б – і мали б! – зробити добровільні кроки, які б засвідчили розуміння ними своєї відповідальності і готовності спокути за ту величезну шкоду, якої вони завдали народу та державі – то в цьому у нас теж немає сумнівів. Також ми впевнені в тому, що ті інтерв’ю та пояснення на кшталт „ми просто вирішили віднині робити професійні новини”, які зараз лунають від декого, – навряд чи, насправді, є адекватними таким необхідним крокам. Втім, треба також сказати і про те, що від більшості власників та топ-менеджерів ми поки що взагалі не дочекалися навіть одного слова публічного визнання своєї негативної ролі, що більшість з них маніпулює на своїх телеканалах і далі!

Тож оцінюймо адекватно позицію і зроблене кожним – з точки зору виключно моральної відповідальності, безумовно, адже тільки таку оцінку і може давати корпоративна спільнота.

Також маємо зазначити, що з приводу того, що „єдиною адекватною ситуації” технологією телевізійного висвітлення революційних подій є телемарафон, „ТК” писала саме тоді, коли це так і було. Але вже 30 листопада „ТК” виступила зі статтею „Доверенное лицо телезрителя”, в якій зазначала наступне: „Вместе с тем, какофония мнений, словесные баталии, выливающие в эфир потоки оценок и прогнозов, имеют абсолютно неструктурированный, бессистемный характер. Вследствие этого дезориентация населения страны в происходящих событиях – та роковая роль, которую может (есть подозрение, что не только спонтанно, но и преднамеренно) сыграть телевидение в сегодняшний переломный момент. И тем более это опасно для общества – если это стало действительно новой технологией олигархических каналов. Если их хозяева – Медведчук, Пинчук, не в силах удержать собственные редакционные коллективы в цепях прямой цензуры и информационного киллерства, таким образом хотят просто утопить фактаж и адекватную передачу сути происходящего в потоках разновекторных субъективных оценок и мнений”. І далі ми говорили про необхідність відновлення в правах аналітичного мовлення, причому в умовах неодмінної кадрової люстрації ведучих тих програм і на тих телеканалах, для яких довіра телеглядачів – не пустий звук. А також, безумовно, про пошук нових облич для таких передач. Про це йшлося і у статті ”Повестка дня для медиа” Наталії Лигачової.

Також „ТК” вже неодноразово писала і про те, що однією з ознак маніпулятивності новин є відсутність належних бекґраундів та експертних оцінок. Тож дуже важливо, що Володимир Кулик, зазначивши, що цих технологій немає в новинах і зараз, відзначає, таким чином, сумнівність переходу інформаційного мовлення не тільки до цілковитої професійності, а й до справжньої об’єктивності, яка визначається і тим, наскільки повною та зрозумілою глядачу надається інформація.

Що ж стосується „певних засад виробництва новинного й іншого журналістського продукту”, які б „окреслювали межі прийнятного втручання в цей процес” – то щодо цього „ТК” також багато вносила пропозицій, перш за все у книзі „Телебачення спецоперацій. Маніпулятивні технології в інформаційно-аналітичних програмах українського телебачення: моніторинг, методи визначення та засоби протидії. Рекомендації щодо принципів відкритої редакційної політики телеканалів”. На жаль, тираж цього дослідження авторів „Детектор медіа” та незалежного медіа-експерта Сергія Дацюка був дуже обмеженим, але у всіх центральних бібліотеках книга має бути. Ми маємо також намір – оскільки те, що ми розробляли ще 2002 року, саме зараз, нарешті, набуває актуальності для загалу – викласти книгу на наш сайт.

Читайте також:

Потрібна люстрація

Выбор между Украиной и недоУкраиной. Или сейчас, или…

Щастя, яке треба зберегти

Одна на всех. Мы за ценой не постоим…

Чи сприяє зціленню суспільства корпоративна солідарність журналістів?

„Факти. Огляд” - новий проект під редагуванням Дмитра Кисельова на ICTV

Доверенное лицо телезрителя

Чорно-білий колір думок...

Повестка дня для медиа