У ці хвилини, коли ввімкнені на різні канали телевізори в моєму помешканні, я злий. І злий я уже протягом багатьох днів...

Я злий через те, що і досі не сказано декілька серйозних і важливих речей. Не сказано чітко, однозначно і зрозуміло – хоча, можливо, в цунамі сьогоднішніх повідомлень з екранів, з друкованих сторінок, з віртуальності я щось пропустив...

Отож: чи не вперше в історії становлення, розвитку і буття аудіовізуального простору моєї України можна констатувати, що телебачення і радіо суттєво, катастрофічно суттєво, вплинуло на рішення велетенської кількості громадян моєї країни. Вперше шалена кількість нашого українського народу (якщо відкинути сфальшовані 4-5 мільйонів – то це близько 10.000.000 люду) віддало, в той або у інший спосіб, свої голоси за потенційний бандитський шлях розвитку моєї держави. У країні біда: шалена гуманітарна катастрофа. Катастрофа, від якої не можна відгородитися, катастрофа, від якої не можна відвести очі, катастрофа, яку не вимкнеш натисканням пімпочки на пульті – 10.000.000 моїх співвітчизників готові жити у беззаконні і за це проголосували. Великою мірою це сталося завдяки ситуації в аудіовізуальному просторі моєї, нашої країни. Ця ситуація започаткована досить давно, і можна спокійно і просто згадати віхи розвитку хвороби:

– штучна руйнація надпотужної і високоефективної системи вітчизняного державного телевізійного і радіомовлення;

– насадження (незаконне і вкрай скорумповане) на спину (ефірний час на національних телеканалах) і шию (приміщення і засоби виробництва НТКУ) українського державного телемовника комерційних конкурентів;

– створення шаленої кількості нікому не потрібних телерадіоканалів і т.д., і т.п.

Сотні теле- і радіоканалів в Україні створювалися лише заради декількох цілком зрозумілих речей:

– терміново і швидко перекачати сотні мільйонів доволі не умовних одиниць в офшорні кишені;

– „пацани” мали слухати музику, яка їм до вподоби (звідси – практично повна відсутність в ефірі вітчизняної музики)...

– і бачити або чути себе в потрібний час (звідси – неймовірна кількість інформаційних випусків, потужний штат інформаційних служб і т.ін.).

Невміння телеканалів виробляти нічого іншого, крім „новин”, призвело до лавиноподібної закупівлі іноземного телевізійного продукту. Продукту практично будь якої якості – ефірний час треба було „наповнити”. Фактично ціле покоління моїх співгромадян (уже майже 10 років) аудіовізуальний простір України тримає (штучно тримає!) в умовах продукування... жлобів і жлобства. В масштабах держави! Цей веселий і внутрішній і зовнішній стан людини позначений не тільки смертельним коханням до серіалів третього ґатунку, специфічним носінням „кєпок”, хоровим співом пісень „від клоунів-зірок вітчизняної естради”, підгляданням у той або інший спосіб в „окна”, спортивними костюмами під шкірою курток, засипаним лушпинням від насіння, та радісним спогляданням на екранах телевізорів рекламного процесу пиття слабоалкогольних напоїв „з горла” і т.д. і т.п. Цей стан викохується зовсім для іншого: людьми, які бовтаються в ньому, дуже легко маніпулювати. А відтак: покоління моїх співгромадян штучно занурювалося в телевізійну бридоту – інтелектуальне, розумне, коректне і вітчизняне телебачення з екранів України, практично, за винятком поодиноких проектів, викинуто. У моїй державі штучно викреслили з потенційних телеглядачів більше 15.000.000 – високоосвічену еліту нації: мого батька – фахового інженера-дослідника, мою маму-вчительку, мого брата – професійного залізничника, і з ними багатьох інших.

Робилося все це довго, цілеспрямовано, грошовито вашими руками – громадяни журналісти. І робилося це все вашим співом – громадяни співаки. І робилося це вашими виступами – громадяни актори і т.д. і т.п. Адже ви вибрали саме ці ПРОФЕСІЇ – свідомо чи випадково, але обрали. І професії ці не пристосовані задля того, щоб брехати мільйонам. Мільйонам, і довго – брехати НЕ МОЖНА. А це робилося. Вами. Робилося від виборів до виборів, від одного ганебного кадрового призначення в гуманітарній та аудіовізуальній сферах до іншого, від однієї моральної і етичної брутальності до іншої... Ви що, не розуміли, які тексти і картинки ви виливаєте на телеглядачів з екрана за зарплатню, яка вдесятеро, вдвадцятеро ets. перевищує зарплатню вчителя?! Ви що, не розуміли, за чиї гроші ви радісно кричали про „я не бачу ваших рук” і „я вас не чую”?!. Ви що, не відчували своїм знервованим акторсько-режисерським нервом, де багнюка?!.

Не вірю!!!

Просто ви, громадяни „творча еліта” нашої країни, ЗНАЛИ. Знали, що руку вам подавати чомусь будуть і надалі. Ви знали, що навколо фуршетиків і надалі ви почуватися будете сухо і комфортно – до наступної бридоти...

Та зараз я тішуся. Тішуся від того, що „раптом” виявилося, що, як в старі і добрі часи, інтелігентні люди можуть сахнутися в публічному місці від певного тележурналіста, як від скунса... Аж „раптом” виявилося, що з екранів телевізорів можна, хоча і з відчутним болем у серці, пояснити певному зелено-озимо-синьо-білому персонажу, що руки йому порядні люди більше не подадуть, хоча, можливо, здоровкатися будуть і надалі. І персонаж цей, раптом зблідлий в ефірі раптово правдивого телеканалу, раптом і важко буде роздумувати, про що йдеться... Напевно, буде надалі розуміти і він, і телеканал, що не можна бути напівморальним, напіветичним, напівпорядним... між черговими виборами.

Ти мислиш чорно-біло – говорять мені упомірковані знайомі: усі ми люди, усі ми чєловєкі. Але я не подаю і не подаватиму руки індивідуумам-секретарям парторганізацій КПУ, а тепер прес-секретарям, які радісно скакали коридорами Держтелерадіо України з пачками партквитків... після перемоги демократії у серпні 1991 року. І тоді, і зараз вони почуваються радісно і відверто весело – це я мислю чорно-біло. Я не подаю і не подаватиму руки іншим індивідуумам, які при зустрічі зі мною кажуть, що, ах, ми ж з тобою не здоровкаємося – доводиться виправляти: я тобі руки не подаю. Я мислю чорно-біло. Так – це правда: ми люди, а не напівлюди, ми чєловєкі, а не напівчєловєкі. А особливо ті, хто випнувся в „еліту”. Саме тому я злий. Злий від того, що замість „каруселі” на виборах ми отримали карусель в телеефірі. „Творчі діячі”, які з піною біля рота, сльозиною біля загримованого ока і зі скрученим з пальців тризубом „співали” про не вмерлу ще Україну на виборах „за Кучму” (а то й навіть „за послідовного”), тепер із задоволенням напнули на себе помаранчеві светри і шалики – вони чесно думають, що все потроху владнається. І згодом вони знову грянуть зі сцени гімном України... на бандитські гроші. Я злий від того, що бачу на екранах: замість чіткого (так, складного, і в моральному, і навіть фізичному сенсі) пояснення своїм телеглядачам, радіослухачам, читачам: ми вам брехали, вибачте (!) – радісну ейфорію приєднання до велелюдної народної думки, фотографії у „фас” і у „профіль”, інтерв’ю. Скоро підуть багатослівні мемуари і піднесені спогади про „спів у бронєжилетах”...

З одного боку, мільйони зомбованих брехнею простих, працелюбних, милих моїх співгромадян в оточенні пацанів і братків з бейсбольними бітами. З іншого – побудова художніх композицій з тіл у телестудіях і смішних (як на мене) заяв, показаних в ефірі похапцем і один разочок (для галочки), та професійно зроблені відеокліпчики, але цього разу без співу народних артистів, яким заборонений в’їзд на територію демократій...

Ти чорно-білий, так не можна!

Так: у цьому випадку я – чорно-білий!!

Порядний або непорядний, інтелігентний або ні, моральний або...

Або – ЩО?!!!