Леся Ганжа, спеціально для „Детектор медіа” Церемонія нагородження лауреатів конкурсу „Коронація слова” підтвердила, що з літературними конкурсами у нас не все в шоколаді.

Я не люблю критикувати книжкові церемонії. З одної простої причини – вони всі мені не подобаються. Включно із тими, що робила сама. Доколупуватися, на скільки децл гірше краще від найгіршого, – нецікаво. Майже так само, як відвідувати книжкові церемонії. Скажу відверто: чи то віншувань-вручень-нагороджень, чи то презентацій, на яких би я відверто не нудьгувала, – мені трапилося мало. Але трапилися. На їхньому тлі безпорадність безпорадних ще більш помітна.

Нагородження переможців IV Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв „Коронація слова”, що відбулося вчора, 27 квітня, в Будинку вчителя, полишило в мені відчуття не просто естетичного дискомфорту, а химерної невідповідності. Уявіть собі пару ведучих цієї церемонії – Володимира Нечипоренка та Ольгу Сумську. Ну, про що б могли говорити ці люди, зустрінься вони в житті? Про погоду? Про шоколад? Про книжки? Та немає їм про що говорити і про що зустрічатися. Так само, як і іншим учасникам коронувального дійства – Ані Лорак, Каті Бужинській, Віктору Павліку – не було що сказати ані про авторів, яких вони пісенно віншували, ані про їхні короновані твори. Я вважаю, що поєднання „коня” і „трєпєтной лані” в не обмеженій умовностями свідомості є цілком можливим, але ця можливість має бути вмотивованою. Це слід розуміти так: присутність на „Коронації”, припустімо, Юрія Макарова – книжкового обличчя „1+1” – додаткової мотивації не потребує, а от присутність Каті Бужинської чи Віктора Павліка – так. Тобто Ані Лорак повинна співати на такому концерті не тому, що вона штатний шоколадний „голос” України, а тому що вона прочитала роман, наприклад, Марини Соколян і він їй сподобався. Тоді всім користь: і Ані Лорак від розуму Марини Соколян, і Марині Соколян – від популярного голосу Ані Лорак. Інакше присутність поп-зірок на книжковому нагородженні виглядає як холостий постріл. Або ще кумедніше – як шефський концерт: „Майстри естради – майбутнім майстрам пера”.

Одна поважна журналістка, на мій скептичний відгук щодо церемонії, кинула репліку: мовляв, кияни розбещені дармовими концертами на майданах, а бідні хлопчики й дівчатка з провінцій мають свято прилучення до української культури. Це формулювання мені ще менше сподобалося, ніж сама церемонія.

Бо в такий спосіб ми визнаємо, що провели конкурс літературної самодіяльності, щоб привезти в Київ на екскурсію талановиті провінційні літобдарування „прилучитися до культури”. Але автори, що надіслали свої твори на літературний конкурс, – не переможці шкільних олімпіад, серед них є й відомі письменницькі імена – Марія Матіос, приміром, чи Андрій Кокотюха, хоча, визнаю, мене зворушують деякі авторські біографії: наприклад, „Наталя Очкур, премія за роман „Учора і завжди”, м. Київ. Закінчила Київський технікум готельного господарства, працює бухгалтером”, або „Анна Хома, премія за роман „Заметіль”, м. Львів. Лікар, здобуває освіту психолога, працює в дитячій спеціалізованій клінічній лікарні, відділення реанімації”, або „Ірина Хомин, диплом „Коронації” за роман „Політ птаха”, м. Львів. Закінчила Одеський інститут зв’язку, працює інженером-зв’язківцем. Література – особливе захоплення. Написала кілька романів, і лише на „Коронації слова” вирішила оприлюднити частину написаного. Вважає, що сучасний літературний процес міг би бути жвавішим”.

Те, як пропонує Ірина Хомин пожвавити сучукрлітпроцес, – не вдалося почути нікому. І з точки зору прилучення до культури – це не справедливо. Бо від культури більшості учасників конкурсу навряд чи потрібні концертні номери, їм потрібне – визнання. Визнання себе рівноправним голосом в культурі – раз. І визнання себе письменником – два. Щоби його оцінили і посвятили у члени єдиного цеху. Тому багато доречнішою була би на церемонії присутність діючих українських письменників – Андруховича, Забужко, Винничука, Прохаська... І щоби говорили вони про переможців не „всі ви разом, ті, яким ми не надамо слова, бо вас усіх не переслухаєш...”, а вручали нагороду одному певному лауреатові. І говорили про одну конкретну людину. І один конкретний твір. Тоді би, може, в пам’яті присутніх вони би залишилися як окремі автори, а не коронований натовп.

Одна авторка мене вразила своєю елегантною вечірньою сукнею. Людина йшла отримувати свій персональний „Оскар”, а їй не дали сказати і двох слів. Бо на цьому святі в неї виявилася роль без слів. Епізод: вийти – отримати диплом, квіти й шоколад, сісти на місце. Звичайно, на великих урочистостях годі й уявити, щоби могли висловитися усі 34 дипломанти та лауреати конкурсу. Але повірте, захід-то виявився камерним: наприкінці церемонії половина залу сиділа з квітами та цукерками, додайте їхніх друзів та знайомих, + два численних журі, + преса. Тобто формат заходу цілком дозволяв не розраховані на велику концертну сцену поп-номери, а нормальну розмову в стилі свій до свого – по-своєму, і про книжку, і про читання... Помилка в масштабі.

До речі, про масштаб. Не так давно, коли починалися і „Коронація”, і „Книжка року”, здавалося, що за кілька років церемонія „Коронації” буде проходити щонайменше у Палаці „Україна”. І „Книжка року” теж там. Між „Людиною року”, „Золотим пером” і концертом Кіркорова. Бо це ж книжки. Бо зараз проведемо кілька вдалих піар-акцій, законодавство раз-два підрихтуємо – і зустрічайте розквіт українського книгарства. І наші книжкові церемонії стануть пишнішими і популярнішими за „Оскар”. А підтримка каналу „1+1” вселяла надії на майбутню медіа-зацікавленість. За останні п’ять років стало очевидним, що залишилося ще якихось 10 тисяч відер – і золотий ключик популярності української книжки та вітчизняної літератури у нас в кишені.

І трохи статистики.

– Всеукраїнський конкурс романів та кіносценаріїв „Коронація слова” проводиться вчетверте.

– На конкурс цього року було подано 897 романів та 589 кіносценаріїв, до фіналу з яких потрапило відповідно 20 і 14 творів.

– Першу премію за найкращий роман здобув Олександр Вільчинський з міста Тернополя за твір „Останній герой”, а за сценарій – Ярослава Горбач, студентка першого курсу театрального інституту імені Карпенка-Карого – кіносценарій „Дума про трьох братів”.

– У кожній номінації визначається:

перша премія – 18 тисяч гривень;

друга – 6 тисяч грн.;

третя – 4 тисячі грн.;

та сім заохочувальних премій по 1 тисячі грн.

– За чотири роки було видано 36 романів, що дістали відзнаки на конкурсі; щодо кіносценаріїв, то екранізовано було лише один: за сценарієм „Експеримент” Олександра Жовни, що переміг на конкурсі позаминулого року, Роман Балаян поставив картину „Ночь светла”, прем’єра якої, до речі, була таки ж учора в Будинку кінематографістів. На мій розсуд, долучення до тієї культури було би і цікавішим, і органічнішим, і більш вмотивованим, ніж співи під фанеру.

Леся Ганжа, спеціально для „Детектор медіа”

Читайте також:

Літпроцес і його засторога

Какао-боби на сторожі літературного процесу

Зголоднілий голос з порожнечі

Коронація порожнечі

Визначені переможці конкурсу „Коронація слова-2002"

„Коронація слова” зібрала вже три тисячі рукописів

Де взяти український сценарій?

Телевізорна література