Натомість публікація доброзичливої контрзамітки пана Миколи Гриценка (“Зголоднілий голос з порожнечі”) спокусила мене на продовження розмови, яка таки справді потребує іншого рівня серйозності.

Почну з роз’яснення кількох важливих понять. Як відомо, сучасна українська література – село невелике, тож і стосунки у ньому сусідські, кумівські. Найбільше від цього страждає критика (ба навіть сама можливість дискусії), яку земляки зазвичай сприймають у стилі Нечуя. Мовляв, хтось щось з кимось не поділив, понадувалися одне на одного – от і сваряться. Громадськості доводиться грати у “вірю – не вірю”, а істина вислизає й стає ще недосяжнішою, ніж перед розмовою. Тож мушу відразу розчарувати прихильників “народницького” дискурсу: як літератор я жодного разу не брав участі у “Коронації слова”, а тому “особистих мотивів” у моїх писаннях – жирний нуль, чого не скажеш про пана Миколу Гриценка, який скромно підписався “письменником”, але чомусь забув зазначити, що він також є співкерівником “Коронації”. Я прекрасно розумію його прагнення “отстоять честь мундіра”. Але єдине, на чому справді підловив мене пан Гриценко, так це на тому, що я не вказав, яким саме шампанським поїли журналістів. Це справді непрофесійно з мого боку. Тож ради об’єктивності мушу зазначити, що ігристі вина, які подавали до столу, були привезені не з погребів “Вдови Кліко”. Іншими словами, – знавці алкоголю не дозволять мені збрехати – шампанського, як і водки, взагалі не було; я допустив неточність у термінах, занапастивши благородне слово “шампанське”, за що б’ю себе вухами по щоках.

Інших спростувань щодо катастрофічності самого “шоколадного шоу” опонентом сформульовано не було, тож забудемо про гріховність заходу заради вищої мети: невеличкого дослідження, присвяченого місії літературних конкурсів в Україні. Принагідно постає потреба роз’яснити претензії “Коронації слова” вивищитися серед інших аналогічних акцій, які насправді не вмотивовані нічим, окрім реклами на каналі “1+1”.

“Крихти сумління як літературного критика” змушують мене висловити фахову підозру, що літературних конкурсів в Україні більше, ніж літератури. Особливо тих, що покликані “відкривати нові імена” – у цьому засадничому пориві “Коронація” відверто пасе задніх. Щоб переконатися у цьому, варто лише уважно проаналізувати, хто ж здобувся на солодку перемогу в останньому змаганні. Володарка першої премії Марина Гримич? Так вона вже була переможцем “Коронації-2000” (7 місце) і “Коронації-2001” (6 місце), як і Анна Хома, що її своєрідно “розжалували”, удостоївши спершу другої премії (2001), а теперечки – тільки сьомого місця. У цьому вбачається мені справжнє торжество принципу “анонімності” (члени журі нібито не здогадуються про авторство поданих на розгляд текстів, підписаних псевдонімами). Чи, може, новим іменем треба вважати Андрія Кокотюху, переможця кількох відомих конкурсів, чиї книжки нині кулеметними чергами вистрілює на ринок харківське “Фоліо”? Або Марину Меднікову, чий перший роман “Тю!” (успішно проігнорований, до речі, “Коронацією”) визначив її найвищу літературну репутацію? Себто, абсурдність ситуації полягає в тому, що конкурс воліє не так “відкривати” нові імена, як харчуватися успіхом імен давно вже відкритих, як це сталося з романом переможця “Коронації-2001” Василя Шкляра “Елементал” – єдине, чим він завдячує конкурсу, так це погіршенням продажу через свою “серійну обкладинку”. Звісно, у такій тьмяній тенденції є й чудесні, сповнені оптимізму винятки – стопудово нові імена з’являються. Тільки от чомусь серед них є й такі, що їх видавці відмовляються друкувати. Власне, через цей хиткий місток ми перебираємося до найголовнішого пункту концертної програми – до визначення єдиної істотної різниці, що дозволяє позиціонувати “Коронацію слова” щодо інших літературних конкурсів. Більшість із них беруть на себе тягар видання “відкритих” імен – чи то йдеться про лауреатів видавництва “Смолоскип”, чи харківського “Клубу родинного дозвілля”, чи “Золотого Бабая”, чи навіть спілчанського “Гранослова”. Натомість “Коронація” прощається з переможцями, вручивши їм свої шоколадні відзнаки, – видання ж книжок перекладається на плечі добровольців. І попри всі замовляння керівників конкурсу, охочих стає все менше. Так, минулого року, коли видавати лауреатів ризикнула лише „Кальварія”, було оприлюднено 14 книжок (12 з них – протягом 4 місяців після закінчення конкурсу), а за 9 місяців, які минули після закінчення „Коронації-2002”, у двох видавництвах побачило світ лише 7 книжок, та ще й наклади цьогорічні ще смішніші, ніж торік. Не рятує навіть реклама на центральному каналі.

Така безвідповідальність у ставленні до авторів – по-своєму унікальна. Очевидно, вона є лише мірилом поваги організаторів конкурсу до українського слова.

“Клуб родинного дозвілля” чи “Золотий Бабай” на цій царині набагато порядніші бодай з тієї причини, що вони зацікавлені у продажі книжок своїх переможців. Меншою мірою це стосується “Гранослова” чи конкурсу видавництва “Смолоскип”, але ж вони й не переймаються долею гіпотетичного “національного бестселера”. З іншого боку, саме “Гранослов” видав першу книжку Олеся Ульяненка, а “Смолоскип” – Тараса Прохаська. Якість текстів і ранг згаданих письменників не потребують коментарів.

Поміркована публіка завжди погоджується на принизливе зізнання: мовляв, добре, що такий конкурс є, а наскільки він успішний – діло десяте. На жаль, у цьому криється фатальна помилка. Адже література – це не тільки реклама.