Коронація порожнечі

28 Листопада 2003
1192
28 Листопада 2003
14:21

Коронація порожнечі

1192
Четвертий рік поспіль талановиті громадяни нашої держави завалюють журі конкурсу “Коронація слова” своїми писаннями. У середу в книгарні-кав’ярні “Бабуїн” кормили журналістів і обрану літературну громадськість. Ви, звісно ж, поцікавитесь: а чим кормили і з якого це дива? Відповідаю по порядку. Кормили традиційними фуршетними канапками і зворушливими курячими хробачками (типу “Мак-Дональдсівських”).
Коронація порожнечі
Починалося все з того, що садовили народ за столи під живе музикування якихось консерваторських фрейлін. Спершу на столах мало що було, єрунда якась: водичка, шампанське, шоколадки. Потім почали підносити. Коли перед лауреатом Шевченківської премії Олесем Ульяненком опинилася таця зі ще теплим м’ясним продуктом, він цілком логічно зауважив, що під це мають дати водки. Подальше харчове поповнення викликало ще стабільніші асоціації з міцними спиртними напоями. Ульяненко, як і більшість присутніх, попивав шампусік і все чекав водки. Марно чекав. І мало того, що водки не дали, так ще й курити не дозволили. Хоча і такі жорсткі для істинного журналіста умови існування – лише увертюра до основного кошмару, який розпочався на сцені, як тільки фрейліни закінчили свої печальні менуети.

Але перед тим, як перейти до хроніки безпорадності, мушу коротко відповісти на друге ваше запитання: з якого дива? Організатори цього благодійного ленчу – знані підтримувальники сучасного українського слова, а саме телеканал “1+1” та “Крафт Фудз Україна”. Кормили ніби на шару, але з невблаганно простим підтекстом: наїджений журналіст – добрий журналіст. І кормити його треба так, щоб винесеної доброти вистачило бодай на маленьку замітку про чергову акцію всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв із найнав’язливішим PR-ом. Угадайте з однієї спроби, як він називається. Правильна відповідь – “Коронація слова”.

Четвертий рік поспіль талановиті громадяни нашої держави завалюють журі конкурсу своїми писаннями. Щороку відзначають десяток романістів і стільки ж сценаристів. Потім влаштовується звітна трапеза за участю представників ЗМІ, яким показують живих прозаїків і навіть їхні книжки. Цього разу показували переможців конкурсу-2002. І їхні книжки (деякі з них – поки що віртуальні) теж показували. Але не в прямому, а в переносному сенсі. Й саме від цієї візуалізації текстів ставало паршиво і тому ще гостріше хотілося водки.

Представляли авторів двоє: конферансьє з тренованою посмішкою і мужик у бакалаврсько-алхімічному костюмі, який чомусь назвав себе громадською думкою. Його функція полягала в тому, щоб після ознайомлення публіки з черговим переможцем виголосити сякий-такий трюїзм і сказати слово “прийнято”. Може, у них це називається метафорою. “Короновані” у такий спосіб автори спершу виходили. Для того щоб постояти, поганяти м’язи на обличчях і сісти на своє місце – ніхто їм нічого не давав, навіть слова. Хоча що ж тут дивуватися, якщо навіть водки... Ну, добре, це ви пам’ятаєте. Отже, замість того, щоб автор міг вкотре подякувати і публічно помолитися на причину дитячого карієсу, творці шоу взялися “оживляти сторінки романів”. Такого погорілого театру давно я не бачив. Якби не знання багатьох імен з числа переможців, то могла б моя горопашна журналістська свідомість дійти до висновку, що в усіх романах сторінки однакові. Бо “оживляли” їх як не пристрасні танцювальні пари, то пристрасні грішниці й пришиблені мирськими спокусами монахи-дементори. Плюс – бандити, теж пристрасні. І циганка, і егоїст, і схожий на Ді Капріо хуліган у картузі і з цигаркою в зубах – усі пристрасні й здатні на різкі рухи (в одному з пристрасних танців баришня мало не протаранила стелю розп’яттям). Додайте до цього зворушливу деталь: музичним супроводом до цього балагану була ще моторошніша мішанина танго, естради, Розенбаума і “я душу дьяволу продам за ночь с тобо-о-о-ой!”. Нагадаю, що в такий екстравагантний спосіб показували “нову українську літературу”.

На тлі силуваної респектабельності заходу, яка мала би символізувати радісні перспективи проекту, ще контрастніше проступає низка очевидних поразок “Коронації слова”. Де кілька десятків сценаріїв, які стали переможцями конкурсу минулих років? Скільки з них стали стрічками і хто їх бачив? Про романи – окрема розмова.

Так, багато з них видано окремими книжками, хоча про якесь відчутне “наповнення українського ринку повнокровною конкурентноспроможною літературою” говорити не випадає. Такого штибу декларації можуть викликати у видавців лише стриману посмішку. Адже тиражі цих новітніх кандидатів у національні бестселери настільки дрібні, що ринок не здатен їх помітити.

“Найактуальнішою для сьогоденного літературного розвитку в Україні вважаємо традицію народної літератури, тобто творів, зорієнтованих на найширшого читача, проте не в плані потурання невибагливим смакам, а у плані формування й задоволення високих читацьких запитів”, – така позиція організаторів почасти пояснює, чому між цариною “масової літератури” і “коронованими” книжками залишається широченна канава. Засадниче упередження до читацьких смаків, які ще нібито треба “формувати”, свідчить виключно про снобізм та задавнені культурні стереотипи організаторів. Панове, “невибагливий” народний смак не треба засуджувати чи намагатися змінювати – ним треба тупо зловживати.

Суперечки про способи перетягування читача в україномовний літературний потік досі залишаються суто теоретичними. Ані конкурс “Коронація слова”, ані видавці переможців не бажають перейти до практичних порухів, які пов’язані насамперед із творенням авторів-брендів. Кожен собі нишком розуміє, що всі дискусії – не про якість літератури і її відповідність “масовим” стандартам, а про некомерційність української мови; написані нею тексти можуть бути популярні лише в тому випадку, якщо вони надруковані на пивних етикетках чи шоколадних обгортках. Обмірковувати цей факт усі вже задовбалися. Набагато шоколадніше виявляти своєрідне культурницьке донкіхотство і запевняти невігласів, що ми візьмем та й знайдемо десь у капусті таку-перетаку небачено нову літературу, від якої в народу щелепи повідвисають і мовні пріоритети змістяться.

Міф про імовірність швидкісного письменницького реваншу за десятиліття попередньої порожнечі – настільки ж солодкий, як і безвідповідальний. Краще вже журналістів водкою поїти. Заради національної літературної ейфорії. Це було б ближче до “народної традиції”, ніж чужомовне гарчання “живих сторінок” українського роману: “Я душу дьяволу прода-ам за ночь с тобо-о-о-ой”.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для “Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1192
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду